“Оса” гостра не тільки на язик, а й вправно знищує ворожу техніку! Історія операторки ПТРК

Наші жінки, на перший погляд, здаються тендітними, ніжними, чепурними. Звісно, так і є, але, крім того, вони ще й дуже хоробрі. Коли дивишся на них, не можеш навіть уявити, що вони своїми руками здатні знищити ворога та його техніку. А українки можуть! Можуть навіть більше, адже мають неймовірну силу всередині.

Сьогодні познайомимо тебе з Валерією. Їй лише 25, та вона сама знищила російський танк і броньовану машину. Дівчина — операторка протитанкового ракетного комплексу 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

Свою історію вона розповіла журналісту Української правди Ярославу Галасу. 

Усього два роки тому Валерія закінчила факультет спортивного туризму, але зараз вона справжній боєць. Її з дитинства захоплювала армія, щоправда, та, яку показували у голлівудському кіно. Під час навчання в університеті вона одружилася з військовим та захотіла бути завжди поруч. Дівчина має шестирічного сина, проте бажання служити в армії нікуди не зникло.

— Мене довго не хотіли брати в підрозділ через те, що я дівчина. І лише коли комбат прямо спитав, чи поїду в сектор, у зону бойових дій, і я відповіла “так”, справа зрушила з місця, — ділиться Валерія.

Як стала операторкою ПТРК

Спершу Валерії запропонували працювати у відділі зв’язку, але дівчина каже, що це робота не для неї.

Я хотіла в бойовий підрозділ, і щойно звільнилося місце обслуговування ПТРК, пішла туди, — розповідає Валерія.

Вона уже півтора року керує ПТРК Корсар. За цей час побувала навіть в зоні ООС. А перед початком повномасштабної війни навчилася користуватися Javelin та NLAW — протитанковими комплексами НАТО.

Також дівчина володіє американським гранатометом BUNKER, українською Стугною і радянським Фаготом. 

— З усієї цієї зброї віддаю перевагу нашому Корсару. Він ефективний, компактний і легкий. Javelin, наприклад, важить понад 20 кг — спробуй закинути його собі на плече! — каже Валерія.

Як знищила ворожу техніку

Вона зізнається: на початку повномасштабного вторгнення дуже хотіла потрапити у зону бойових дій. Так опинилася на передовій. Дівчина з командою чекала наступу російської техніки, а коли побачила їхні прапори, не могла повірити у реальність. Валерії здавалося, ніби це комп’ютерна гра.

Почала налаштовувати ПТРК. Спочатку Javelin, але потім віддала перевагу українському Корсару. Першими стріляли військові з гранатометів, але не змогли пошкодити ворожу техніку.

— Щойно почали стріляти гранатометники, в мене в голові виринула інструкція з навчань: не можна робити пуск, якщо твої товариші попереду. Але я зрозуміла, що зараз доведеться її порушити, іншого виходу немає, — згадує військова.

У цю мить дівчина побачила перший ворожий танк.

— За 300 м від мене на дорогу виповзає перший танк — Т-72 з російським прапором. Я відразу натискаю на пуск.

Тоді страх і відчуття нереальності зникли, залишилося тільки розуміння: або я його, або він мене. Кілька секунд, і ракета влучає прямо в танк — спалах, гуркіт, клуби чорного диму.

Т-72 сповзає вбік, завалюється в кювет, а я як закричу щосили: “Я влучила! Влучила!!!” — пригадує Валерія.

Далі дівчина намагалася влучити у ворожу бойову розвідувальну дозорну машину, проте розрядився ПТРК й техніка заховалася серед дерев. Побратими принесли нову батарею для Корсара, й вона спробувала вдруге, проте знову зазнала невдачі. Відстань була занадто мала, й ракета не влучила. Але військова не здалася!

— Коли вже всі відійшли, я сама під’єднала нову ракету, сіла на землю, прицілилася як слід, зробила пуск і влучила. У БМП здетонував боєкомплект — гуркіт був страшенний. Тільки після цього я відбігла назад за нашими хлопцями й сіла в машину, — згадує Валерія.

Читати на тему

Якщо пощастить повернутися, то припиню бути толерантною: історія командирки взводу Юлії Микитенко

Перша командир жіночого взводу нині боронить Донеччину, розповіла про військові будні.

Про отримане поранення

У машині з побратимами дівчина плакала, розуміючи, що ворог зайде у село. Вона бувала у тих місяцях до війни, тож їй стало дуже прикро. Далі ворог почав завдавати ударів по селу. Наші військові давали відповідь, але Валерія отримала поранення.

— Біля нас почали вибухати снаряди, й раптом щось черконуло мене по нозі. Уламок залишив тільки подряпину, але біль був такий, наче це серйозне поранення. 

Перекочуюся прямо по калюжі вбік, як раптом збоку спалах, і я відчуваю, ніби мене вдарили по нозі великою брилою асфальту. Підповз товариш, відтягнув мене за бронежилет на узбіччя й наклав на ногу турнікет, — згадує дівчина.

Далі військові підбігли до машини, яка забирала поранених. Вантажівка з пораненими кілька годин їхала до найближчої цивільної лікарні. Температура повітря опустилася, замість дощу пішов сніг, і поранені вкрилися інеєм. У Валерії стався сильний викид адреналіну, навіть у вантажівці вона продовжувала труситися. А ще відчувала себе “зламаною”. 

Дівчині прооперували ногу, потім було кілька тижнів реабілітації. Вона вчилася буквально заново ходити, а на нозі лишився великий шрам. Також потребувала допомоги психолога після пережитого. 

Валерія отримала орден За мужність III ступеня за вдало знищену російську техніку. А також державну медаль Захиснику Вітчизни. Але той бій її змінив.

— Я відчула, що людина зовсім не безсмертна. Спочатку ти впевнена, що з тобою нічого не станеться. А після поранення приходить розуміння, наскільки людина вразлива, — зізнається військова.

Після того як Валерія одужала, вона повернулася до свого підрозділу та знову брала участь у боях, тепер уже як операторка Стугни.

Про сексизм в армії

Попри свою хорошу службу, Валерія наголошує, що в армії, як усюди, є сексизм. Навіть у лікарні після поранення їй намагалися знайти окрему палату, але вона наголошувала, що може бути в одній з чоловіками.

А в самій армії в дівчину не вірили й сумнівалися, що вона зможе воювати, а не просто сидіти у штабі. Проте Валерія вміє дати собі раду й присоромити кривдників. Каже, робить це красиво й літературно. А коли над кривдниками починають сміятися інші хлопці — це неоціненно, зауважує вона.

— Через мій гострий язик дехто вважає мене злою й кусючою, навіть позивний дали “Оса”. Дивно, що ще зуби не повибивали, — сміється Валерія. 

Українські дівчата переповнені мужності та любові до Батьківщини, тож не вагаючись ідуть захищати її. Раніше ми розповідали історію 19-річної кулеметниці Оксани Рубаняк.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!