Відчуття холоду тепер весь час зі мною: історія чоловіка, який втратив всю свою родину під Ірпенем

Історію родини Перебийніс спеціально для УП.Життя розповіла журналістка Інна Кубай.

Їхнє життя було ідеальним, наче утопія. Принаймні, тепер так здається Сергію Перебийносу, який втратив всю свою родину в один день.

Зі своєю коханою Тетяною він познайомився у клубі ще під час навчання у Донецькому політехнічному університеті.

Почали спілкуватися, а далі закрутилось. Ми зустрічалися рік, згодом одружилися.

Народилися діти — син Микола та донька Аліса. А потім…Прийшов 2014 рік, а з ним і перші російські окупанти на Донбас. Родині тоді виїхати допомогло підприємство, на якому працював Сергій. Було два варіанти — або Дніпропетровська область, або Київ.

Сім’ї тоді пощастило потрапити у столицю. Так тоді здавалось. Тетяна знайшла роботу бухгалтером, а згодом отримала пропозицію працювати фінансовим директором ІТ-компанії.

Поки батьки наполегливо працювали, їхні діти вчились підкорювати нові вершини у житті. Микита у свої 18 років встиг вступити до Київського національного університету імені Шевченка за спеціальністю програмування.

Аліса ж у свої дев’ять років заполонила серця усіх однокласників та вчителів, які й досі кажуть, що дівчинка була напрочуд обдарованою.

Батько розповідає, що на її ювілей хотів влаштувати велике свято, але тепер не зможе ніколи навіть купити їй випускної сукні, чи поняньчити онуків. А у родини було ще стільки планів.

Остання розмова та вибачення, що не поряд

Практично за тиждень до повномасштабного вторгнення Сергій дізнався, що його матір, яка на той час знаходилась в тимчасово окупованому Донецьку, захворіла на Covid-19.

Чоловік вже знав про загострення ситуації навколо українських кордонів, але до останнього думав, що полем бою стануть знову східні регіони України. Тому вирішив поїхати допомогти мамі, яку так давно прагнув забрати жити до себе в Ірпінь.

24 лютого Сергія розбудило повідомлення від дружини. Тетяна писала, що повз їхній дім пролетів снаряд. Оскільки родина вже знала, як жити під обстрілами, то першою порадою чоловіка було закупити продуктів наперед.

Читати на тему

Без даху над головою, з розбитими вікнами і дірами у стінах. Ірпінці чекають на допомогу

Усе чекають. Чекають на допомогу. Дивіться, як зимуватимуть ірпінці.

У перші дні родина не намагалась виїхати, виходити з дому було надто небезпечно. Однак коли ситуація стала критичною, Тетяна наважилась вивозити дітей з пекла бойових дій.

Було три спроби покинути Ірпінь

З 4 по 6 березня родина намагалась виїхати з міста. У перший день їх застав мінометний обстріл, у другий почались вуличні бої.

6 березня, на третій спробі, обірвалось життя усіх найрідніших для Сергія людей. З ними загинули й улюблені собаки сім’ї. Одну з них родина рятувала ще з Донецька, а другу завели вже коли жили в Ірпені.

Сергій не розумів, що відбувається. Ані повідомлень, ані зв’язку не було. Лише фото журналістки The New York Times з розмитими обличчями, але так добре впізнаваними для чоловіка рисами, дало зрозуміти, що трапилось найстрашніше.

Тетяну, Микиту та Алісу разом з волонтером, який їм допомагав, вбив один з російських снарядів, що впав на шляху родини до Ірпінського моста.

Лишився наодинці з відчуттям холоду

Сергій спочатку не знав, що нікого не лишилось в живих. Чоловік намагався виїхати з Донецька протягом чотирьох днів. Його поїздку через російський кордон, калінінградський аеропорт та Польщу, звідки вже вдалось потрапити в Україну, супроводжували не звичайні постріли, а вбивчі новини.

З кожним новим пунктом на карті, Сергій дізнавався, що когось зі своєї родини він більше ніколи не обійме. Останніми, на кого була надія, що хоча б собаки вижили. Однак і вони не пережили зустрічі з “руським миром”.

Я залишився однісінький, – згадує свої думки й почуття Сергій.

Своїх рідних він побачив вже у морзі. Чоловіку довелось шукати їх тіла разом з паталогоанатомом.

Відтоді відчуття холоду весь час зі мною, я його ненавиджу.

Сергій пригадує, як побачив дружину. Вона була такою ж красивою, як і за життя. Але зі шрамами та розрізами на шкірі, які їй подарував на останню згадку російський снаряд.

Коли вдалось повернутись у звільнений Ірпінь, чоловік проспав у своєму тепер напівпорожньому ліжку 15 годин. Говорить, що було тоді йому і важко, і одночасно спокійно.

Тепер його душу полегшує лише волонтерство. І хоч чоловік став зовсім неговіркий, його вчинки більш промовисті за слова.

Волонтерство дає мені підтримку й бажання жити далі. Допомагаючи іншим, я намагаюсь рятувати себе.

А дехто знаходить в собі сили ростити почуття любові до інших людей. Читай історію подружжя зі Слов’янська, яке всиновило Іллюшу з Маріуполя.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!