Десять років Катерина та Єлизавета прожили під російською окупацією, де кожен день був боротьбою за право пам’ятати, хто вони є. Їх намагалися русифікувати вдома, в школі, на вулиці. Та попри шалений тиск, ці дівчата, ще дітьми, знайшли в собі Україну і здійснили майже неможливе — вирвалися на волю.
Їхня історія — це потужний доказ того, що ані пропаганда, ані репресії не здатні вбити любов до Батьківщини.
Демонізація України: тиск з боку найрідніших
Коли Росія анексувала Крим, Катерині та Лізі було по 8-9 років. У віці, коли формується світогляд, вони опинилися у ворожому середовищі, де все українське цілеспрямовано знищувалося. Найболючіше було те, що головними провідниками “русского мира” стали їхні власні батьки.
Мені мама казала, що в Україні погані люди, вони нас хочуть знищити, вони нас не люблять, бо ми розмовляємо російською. Мені забороняли спілкуватися з бабусею, тому що вона народилася в Києві, — згадує Ліза.
Школа стала другим фронтом ідеологічної війни. Дівчата пригадують, як усе навколо зарясніло триколорами, а в програму обережно, але наполегливо вплітали “воєнну тематику”.
Я такої кількості прапорів до цього не бачила взагалі. Вчителів, які не зрадили Україні, швидко замінили “гастролери” з Росії, яким не вистачило місця в рідному місті, — каже Катерина.
Іронічно, але поштовхом до пробудження національної свідомості стали заклики російських пропагандистів пам’ятати про своє коріння. Саме це змусило Катерину замислитись і почати шукати відповіді в історії.
Я сиджу і думаю: ну, як може бути таке, що ми різко у 2014 році стали росіянами? Так просто національність не змінюється. Років з 12-14 я вже активно цікавилася політикою і розуміла: якщо територію з людьми відібрали, ці люди автоматично не стають росіянами, — пояснює Катя.
Це усвідомлення — “ми українки” — стало причиною постійних конфліктів з батьками. А коли почалося повномасштабне вторгнення, мовчати стало неможливо.
Катерина відкрито підтримувала Україну в соцмережах, аж поки за жартівливий допис про влучання у штаб Чорноморського флоту на неї не завели кримінальну справу.
Я написала, що ніколи не думала, що так радітиму, що моє рідне місто бомблять. І додала: контрнаступ розпочався. А потім довелося в кабінеті ФСБ вибачатися на камеру. Тоді довелося замовкнути, — розповідає дівчина.
Катерина та Єлизавета вирішили втекти з Криму
Залишатися в Криму було смертельно небезпечно. Протягом двох років дівчата розробляли план втечі. Щоб приспати пильність батьків та спецслужб, вони створили легенду: вступили до московського університету, нібито плануючи будувати життя в Росії.
Ми взяли академічну відпустку, пішли працювати. Батьки не знали, що ми кудись плануємо. Ми створювали красиву картинку, що ми поїхали, вчимося і будуємо своє життя, — каже Ліза.
Заощадивши гроші, вони звернулися до благодійної організації Save Ukraine. Волонтери допомогли відновити українські свідоцтва про народження та отримати документи для виїзду в посольстві України в Мінську.
І ось, після тижнів напруженого очікування, вони опинилися на білорусько-українському кордоні. Попри погрози білоруських прикордонників, дівчатам вдалося ступити на рідну землю.
Коли підходили вже до кордону з українського боку, ми там розплакалися. Це щось таке недосяжне, від чого тобі добре, і ти розумієш, що твоє життя прожите не дарма. Особливо, коли дім — це не якась будівля, а буквально ціла країна, — діляться дівчата.
Нове життя: смак “Живчика” та ПТСР
В Україні опіку над дівчатами взяли благодійники. Психологи діагностували у них гострий стресовий розлад, ПТСР та синдром врятованого — почуття провини за те, що вони в безпеці, а рідні залишилися в окупації.
Та жага до життя перемагає. Дівчата, від однієї з яких відмовилася власна мати, знаходять нових друзів і намагаються надолужити згаяний час: співають, танцюють, малюють, займаються йогою.
І насолоджуються простими речами, які всі ці роки були для них символом України.
Я не знаю, скільки тонн Живчика я вже випила. Скоро буде передоз. Пропоную підписати петицію, щоб на заправках був 92-й бензин і колонка з Живчиком. І кетчуп! Тут абсолютно вся їжа смачніша, — сміються вони.
Катя та Ліза нарешті дихають на повні груди. Попереду — навчання, плани на майбутнє та мрія створити власні українські сім’ї. Їхня історія — це потужне нагадування: Україна жива, доки живі її люди, які носять її в серці, де б вони не були.
Та їхній щасливий порятунок — це світла сторона боротьби, яка для багатьох інших українців триває у нелюдських умовах російських катівень, адже днями стало відомо, що кримського політв’язня доводять до виснаження у колонії РФ, де він вже схуд на 30 кг.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!