Оксана Сова разом з чоловіком Сергієм прожили у шлюбі 17 щасливих років. Виховували двох дітей — старшого сина Марата та молодшу донечку Еліну. Сергій вперше став на захист України ще у 2014 році.
На час повномасштабного вторгнення Росії Сергій служив у війську. Разом із побратимами він потрапив в оточення неподалік Ізюма, звідки, на жаль, так і не повернувся.
Після втрати коханого Оксана з дітьми залишилися в Нікополі. За чотири кілометри від їхнього дому, на протилежному боці знищеного Каховського водосховища, окупований ворогом Енергодар.
Як родина вчиться жити у новій реальності — у матеріалі.
Завжди казав, що війна може прийти й до нас
Сергій був спортсменом, майстром спорту України з боксу, чудовим чоловіком та батьком, ділиться Оксана. Коли народився Марат, жінка розповіла Сергію про свою заповітну мрію — собаку.
Незабаром він подарував мені цуценя і це стало початком нового спільного хобі. Ми стали кінологами та почали розводити цуценят. Ми займалися цим понад 13 років, та у 2014 році все змінилося.
Армія була покликанням Сергія. У 2014 році, після вступу до лав ЗСУ, він виконував завдання на Донеччині. Тоді його вразили розбомблені школи та дитячі садочки. Після побаченого Сергій постійно повторював, що ми мусимо зробити все, щоб до нас не прийшла війна.
На початку повномасштабної війни Сергій не залишився осторонь. Він повернувся на службу, виконував бойові завдання на Харківщині. Було важко, та він завжди намагався виходити на зв’язок. Коли приїжджав у відпустку, проводив багато часу з дітьми.
Наприкінці квітня 2022 року Сергій потрапив в оточення неподалік Ізюма.
Під час нашої останньої розмови він чітко дав мені зрозуміти, що ситуація критична. Наостанок Сергій сказав: “Ми будемо стояти до кінця. Жодного метра нашої землі просто так ми не віддамо”. Більше я голос коханого не чула.
Лише згодом Оксана дізналася, що ці території були окуповані. Півроку вона не знала, що з її чоловіком, але серцем відчувала лихо. Після деокупації територій вдалося знайти тіло Сергія та повернути додому.
Знають, скільки триває обстріл
Попри все Оксана залишається в Нікополі. Їхні з Сергієм батьки — літні люди, і потребують допомоги. Під опікою жінки ще троє собак. Нікополь щодня обстрілюється.
Бувають моменти, коли ми просто сидимо в куточку та чекаємо, поки обстріл припиниться. Та з часом ми вже навчилися розраховувати, скільки він приблизно триватиме і коли закінчиться.
Жінці досі моторошно згадувати, як одного разу вдалося врятуватися. Вона забирала дитину, і якби приїхала на 10 хвилин раніше, то потрапила б на місце прильоту. Та уявити себе в іншому місці Оксана не може, бо краще ніж удома — не буде ніде.
— Попри втрату чоловіка й щоденні обстріли, я намагаюся виховувати своїх дітей у любові, підтримці і взаєморозумінні. Мій старший син Марат, як і Сергій, справжній патріот, який мріє стати офіцером Служби Безпеки України. Я дуже хвилююся за нього, але це вибір Марата — і я його підтримую, — каже Оксана Сова.
Донька Еліна пішла за батьковими стопами, вона спортсменка і займається дзюдо. У момент перемоги дівчинки на змаганнях мати переповнювала гордість.
Я пишалася своєю донькою та її прагненням перемоги. Ось такі ми українці: ми стараємося і ніколи не здаємося. У моїх дітей є нестримне бажання розвиватися, і я роблю все, аби вони могли надолужити втрачене.
Оксана Сова ділиться, у цьому їй допомагає Благодійний Фонд Діти Героїв, завдяки якому родина не лишилася наодинці з бідою.
Хтось зі знайомих надіслав мені посилання на Фонд і я вирішила подати заявку. Незабаром ми опинилися під їхньою опікою і в нас з’явилася сімейна помічниця, яка стала для нашої родини близьким другом.
У Фонді вдалося отримати матеріальну, гуманітарну та моральну підтримку. Тому Оксана знає, що не сама, а у БФ Діти Героїв може отримати турботу та увагу.
Мрію про мир та спокій
— Війна навчила мене цінувати життя. Біда прийшла в мою родину, але я все одно вдячна за все, що відбулося в моєму житті: за 17 чудових років із коханим, за можливість бачити, як ростуть мої діти, за прогулянки рідним містом, — каже Оксана.
Я надзвичайно ціную ті рідкісні миті, коли мені вдається пройти проспектами Нікополя та відчути запах квітів. У такі моменти я заплющую очі та мрію про тишу й мир в Україні.
Жінка дякує кожному й кожній, хто стає на захист України. І каже, що ми маємо виявляти їм повагу та вдячність за можливість жити на рідній землі.
Звісно, як і всі українці, я бажаю перемоги. Але насамперед хочу побажати нашому народу мужності та наснаги, щоби пережити важкі часи.
Раніше ми розповідали історію Віктора Івчука, який щойно повернувся з полону.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!