Я пишаюся, що є частинкою великої української нації: історія сержанта Дениса про втечу окупантів з Київщини

Сьома ранку. Той самий день — 24 лютого. Сержант підрозділу Сил підтримки Денис уже перебував у своїй військовій частині. Він прийшов одразу після дзвінка командира.

За кілька годин він разом із побратимами виїхав у сторону Києва, щоб боронити столицю від російських окупантів. Над головою раз-по-раз пролітали літаки, а десь поряд було чутно, як розриваються снаряди.

Ось уже вечір, а точка дислокації закріпилась у Броварах. Так ще неодноразово Денис змінював своє місцеперебування під час служби. На початку повномасштабної війни, звісно, усі події та сили двох протиборних сил крутились навколо Києва та області.

Тому Денис також встиг побувати на бойових виїздах у Мощуні, Горенці, Ірпені, Бучі, Гостомелі. Потрібно було мінувати поля, підривати мости та проводити інженерну розвідку.

Чоловік особливо пригадує бої у Мощуні. Було складно, та все ж таки окупантів вдалося відігнати. Коли ворог зайняв оборону у лісі, Денис із побратимами зробили вилазку у сіру зону, яку ніхто не контролював.

Вдалося закласти 900 кг вибухівки під міст та влаштувати вороженькам сюрприз.

За свою сміливість пізніше Денис також отримав орден За мужність ІІІ ступеня та медаль За військову службу Україні.

Працювати тоді довелося під мінометними й танковими обстрілами. Проте це було вже не вперше. Шквальний вогонь тривав майже два з половиною місяці. Денис пригадує, що одного разу село, де був він з побратимами, обстрілювали одночасно 57 ворожих танків.

Та попри все українські військові виконували свої завдання на відмінно й не підпускали загарбників ближче. І хоч як росіяни не намагались назвати свій відступ жестом доброї волі, Денис запевняє — росіяни тікали.

Тікали, бо їм конкретно всипали. Наші показали так званій другій армії світу, що таке українська лють. Ми її просто декласифікували, тицьнули пикою в її реальний, малопрофесійний та ганебний статус.

Проте після ганебної втечі по собі вороги залишили чимало своїх неприємних сюрпризів. Міни можна було знайти буквально будь-де: в асфальті, між деревами та навіть під дитячими іграшками.

Тож потрібно було максимально швидко знешкодити усі ці “подарунки” до повернення мирних жителів, щоб зробити їхнє життя трохи безпечнішим.

Читати на тему

Маю кілька чітких правил для виконання цілей — історія сержанта, що втретє приєднався до лав ЗСУ

Розповідаємо історію сержанта та командира підрозділу про виконання бойових завдань.

А ті, хто зустрічали ЗСУ на звільнених територіях, намагалися віддати всю свою любов героям, які вибороли їхню свободу. Денис говорить, що ставились, як до рідних дітей та все намагалися чимось смачненьким нагодувати. І як ними після цього не захоплюватись та не надихатись?

Я пишаюся, що є частинкою великої української нації, яка наразі виборює свою свободу у війні з одвічним ворогом — російським окупантом.

Наостанок Денис додає, що мріє, щоб його дитина бачила лише мирне небо. Тож сумнівів у перемозі України у чоловіка теж не залишається. Він впевнений — ми здобудемо свою свободу, а росіянам лишиться тільки їхня ненависть до себе самих.

Харківська тероборона однією з перших зустріла окупантів на під’їзді до міста. І якби не вони — Харків би не встояв. Хоча саме з цих тероборонівців ще за кілька місяців до початку війни російські пропагандисти сміялися на своїх телеекранах. Читай історію бійців ТрО, які відбили росіян від Харкова.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!