Вони втікали від російських танків у Драмтеатр, який їх ледь не поховав. Історія родини, що вціліла у Маріуполі.
30-річній жительці Маріуполя Марії Кутняковій з родиною та сусідами вдалося вижити у будівлі, на яку рашисти 16 березня 2022 року скинули авіабомбу. Тоді у Драматичному театрі, що слугував мешканцям головним комунікаційним штабом, загинули мінімум 300 людей.
Скільки ще й досі залишаються у заваленому сховищі театру, наразі невідомо. Адже місто окуповане, без жодних комунікацій та під нищівними обстрілами рашистів. Вікна поговорили з Марією, яка нині з родиною перебуває у Вільнюсі.
Ніхто не вірив, що почнеться повномасштабна війна
— Війна у Маріуполі тривала всі вісім років, — пояснює Марія. — Місто розташоване за декілька кілометрів від лінії розмежування. Щоразу, коли відбувалася ескалація конфлікту, починалися обстріли позицій українських військових біля Маріуполя і звуки вибухів десь там недалечко були звичною справою.
На додаток, Маріуполь уже був під окупацією в 2014 році протягом двох місяців і його звільнили АЗОВці за один день. Тому ми були дуже впевнені в силах нашої армії.
І тому, коли розпочалася реальна повномасштабна війна й місто почали обстрілювати з Градів, то більшість людей, як і моя родина, вирішили нікуди не їхати, — розповідає Марія.
24 лютого — день, коли всі прокинулися від вибухів
— 24 лютого я прокинулася десь о 4:00 від вибухів, але так було кілька днів. І я собі сказала, типу, спи далі, — продовжує дівчина.
Але того ранку їй зателефонувало дуже багато стурбованих родичів, друзів та колег.
Утім, Марія порадилася з мамою та сестрою, і родина вирішила залишитися вдома у Маріуполі — на третьому поверсі п’ятиповерхівки. Бо тоді здавалося, що обстрілюють всю Україну і нема жодного безпечного місця.
Але в Маріуполі розпочалася паніка: були величезні черги в магазинах, у банкомати, черги за бензином на заправках, в аптеки за ліками. Родина Кутнякових і собі щось закуповувала, та з кожним днем по будівлях міста ставало все більше і більше прильотів.
Люди з Лівобережного району Маріуполя почали масово втікати до центру або до інших районів міста. 2 березня рашисти перебили електро- та водопостачання у місті. Але магазини ще продовжували працювали на генераторах.
А коли вже 6 березня припинилося газопостачання, стало зовсім страшно, — згадує Марія.
Фото: АЗОВ – Маріуполь / Telegram
10 березня — початок справжнього пекла
10 березня ми вранці прокинулися від дуже сильних вибухів. У нас повилітало скло, порозкидало меблі — і це було пряме влучення Градів у наш під’їзд!
Тоді у п’ятиповерхівці вибило всі вікна. У квартирі Марії повилітали двері, порозкидало меблі, обвалилася плитка на кухні, в туалеті та у ванній.
Я взагалі не знаю, як ми змогли вберегтися. Можливо, тому, що спали на підлозі на матрацах і закрилися частково меблями, — дивується Марія, згадуючи той жахливий ранок. Та на тому жахіття не скінчилися.
— Під час того обстрілу загинуло троє моїх сусідів, і один з них був у під’їзді якраз — його поранило в легені. Його занесли до нас у квартиру, і він вмер у моєму коридорі.
Ми винесли тіла на вулицю, тому що тоді жодних поховань не було — ніхто тіла не забирав. І після цього шість днів ми жили в коридорі у наших сусідів, у яких квартира постраждала менше, — розповідає мешканка Маріуполя.
Фото: АЗОВ – Маріуполь / Telegram
Пішли жити до сусідів, бо їхня квартира була зруйнована
Дві родини цілодобово сиділи у холодному коридорі два на півтора метра, на підлозі коридору на матрацах, вдягнені, замерзлі. Готувати їжу на вогні біля будинку не наважувалися, бо майже щогодини житлові квартали обстрілювали з Градів, Смерчів, мінометів і декілька десятків разів на день літала авіація.
— У нас фактично не було жодної їжі, був дуже невеличкий запас води. Воду ми раніше брали в криницях, але під час вибуху, по-перше, знищило наш запас їжі, а, по-друге, розпочалися такі масивні обстріли, що не було змоги вийти будь-куди.
Через декілька днів біля нашого будинку розташувалися українські військові на танках. Ми зрозуміли, що оборона міста прорвана, — пояснює Марія.
Українські військові питали, чи є поранені, чи треба когось доправити в лікарню. Коли побачили, що люди відверто голодують, то віддали декілька пачок галетного печива Марія.
Маріуполь уже тоді було не впізнати. Центральна частина була зруйнована.
Ми бачили обстріляні автівки тероборони із застреленими бійцями прямо посеред дороги, тіла людей, які загинули. Над містом стоїть дим, усюди бахкає з різних сторін. Я опинилася в страшному фільмі, — згадує дівчина і ледь не плаче.
Фото: АЗОВ – Маріуполь / Telegram
Я втікала від російських танків у театр
На світанку 16 березня Марія з мамою та сестрою взяли кішку, жіночу сумку з аптечкою, рюкзак з документами та ноутбуком і попрямували до Драмтеатру в центрі Маріуполя. На шляху вони зустрілися з російськими танками з літерою Z, і ці танки почали обстрілювати мирних людей.
Ми від них серед будинків поховалися. Я втікала від російських танків у театр. Тобто я туди забігала, як скажена білка, просто в шоці. Ми, коли прибігли, були мокрі, і в нас трусилися руки!
У Драмтеатрі здавалося, що ми в безпеці
У театрі була купа люду. Марія з родиною та сусідами знайшла собі прихисток на третьому поверсі. Люди мали надію, що саме звідси їх евакуюють.
Марія одразу вирішила провідати дядька, який мешкає неподалік. Каже, коли за півгодини вже верталася, то побачила, як літаки бомблять Азовсталь.
Фото: АЗОВ – Маріуполь / Telegram
Як шуліки летять і скидають бомби на завод!
Далі був ще один літак, котрий пролетів прямо над центральною частиною міста і десь скинув бомбу. Де саме — Марія побачила вже за кілька хвилин.
Коли я вийшла до театру, то побачила, що в нього немає даху, частково обвалилися стіни й горить третій поверх. Я зрозуміла, що літак скинув бомбу на театр.
Там була надзвичайна бомба, тому що уламки від театру були розкидані по всьому театральному скверу на кілька сотень метрів від будівлі, — таку картину побачила Марія на театральній площі близько 10-ї ранку.
У самому сквері також було багато людей. Люди там готували їжу, чекали на воду, евакуаційні автобуси. Вони всі лежали, хтось намагався надавати першу медичну допомогу. Серед них було багато мертвих.
Марія за мить кинулася шукати рідних — кликала на прізвище. Сестру знайшла на третьому поверсі на вцілілих сходах. А маму — біля чорного ходу на вулиці. Її частково завалило камінням, утім, люди допомогли відкопатися. Їхні сусіди були на центральному вході та отримали лише синці та подряпини.
Марія впевнена, що рашисти спеціально обрали такий час, коли в театрі й біля нього було найбільше людей. У театральному сквері були не тільки люди, які живуть у театрі, а й дуже багато тих, хто приходив туди за новинами, водою, щоб приготувати їжу, вибудуватися в колону і поїхати з міста.
Фото: АЗОВ – Маріуполь / Telegram
Вони підгадали час, щоб було найбільше жертв!
Марія каже, що вцілілі люди намагалися витягати поранених з-під завалів. Але почався ще й артобстріл. Родина вирішила перебути ніч у філармонії неподалік та наступного дня просто тікати з Маріуполя до селища Мелекіне, хоч там теж стояли російські окупанти.
Кілька годин люди йшли трасою, минаючи міни, розбиті легкові автівки та спалену техніку. Зупинилися у знайомих на кілька днів, хоча це було дуже страшно.
— Ми дуже боялися, щоб нас не відправили автобусами в ДНР, тому що з Мелекіного вивозили туди. Одного дня в магазин завезли хліб, ми пішли за ним, а там було дуже багато російських солдатів, прямо з нашивками РФ, та ДНРівці, які стояли в черзі, щоб купити горілку.
Вони купляли її, виходили на вулицю і прямо біля магазину з горлянки так-от її пили. Причому це людина, у якої автомат, кулемет. Ми дуже боялися. Атмосфера була жахлива, — пригадує дівчина.
Ба більше, родина Кутнякових дуже патріотично налаштована. Марія каже, що багато писала в соцмережах усе, що думає про Путіна, Росію та “русскую весну”. Тому боялася, що через такі переконання, патріотичність та любов до України їх можуть просто заарештувати.
З Мелекіного родина тікала до Бердянська. Там бачила, як палали російські кораблі. І дивитися на те дійство у порту зібралася купа люду.
Усі дружньо пішли на оглядовий майданчик, де вид кращий. Мені здалось, що там зібралося половина Бердянська. Усі були такі раді, сиділи, пили каву і дивилися, як горять російські кораблі, з усмішкою на обличчі. Було враження, що це якесь свято.
Евакуація
Зрештою, евакуаційним автобусом Марія з родиною дісталася до Запоріжжя. То було вже 26 березня — після дев’яти днів поневірянь. Нині родина живе у Вільнюсі.
В окупованому Маріуполі й досі залишається 71-річний дядько Марії. Востаннє звістка від нього надходила майже місяць тому.
Досі в Маріуполі в нелюдських умовах живуть понад 100 тисяч жителів, які чекають на евакуацію.
Інший житель Маріуполя також втікав з міста через село Мелекіне, проте дістався він туди не суходолом, а морем. Історія Дмитра Юріна, який плив з Маріуполя крижаним морем, вражає.