Історія Юлії Панкової, якій довелось прожити 15 днів повної окупації

Понад 20 днів війни. Звучить як щось книжне та нереальне. Ще більш далекими та незвично страшними видаються історії людей, які перебували в окупації.

І значно більш жахаючими — розповіді, які більше ніколи не прозвучать уголос словами тих, хто їх пережив. Оскільки вони їх і не пережили. Багато людей так і не змогли вирватися з жахливого пекла війни.

Втім, декому таки щастить, якщо це можна назвати щастям. Ведуча шоу Ревізор Юлія Панкова розповіла, як провела 15 діб у повній окупації під Гостомелем і як їй все-таки вдалося вирватися звідти живою.

Темрява з проблисками темноти

Починалося все так, як і у всіх. Перший день війни не забувається.

На другий день зник зв’язок, а на третій — світло. Наступні дні дівчина з близькими залишилася без електрики, газу, опалення, ліків та бензину у холодному підвалі. Їхні життя були відрізані від усього світу.

Час від часу в темряву мінус першого поверху пробивалася ще більша темрява. Спочатку — історія про те, як у сусідньому селі розстріляли всю родину.

Ми не могли виїхати. Нас не випускали.

Потім звістка про те, що вбили друга, який намагався допомогти іншим та роздавав їжу мирним жителям. У інших друзів тими днями померла мати.

Її винесли та поклали на лавочку у пакеті у Гостомелі. Так досі й невідомо, чи поховали її.

Нові реалії з проблисками минулого

У колись такий звичний двір будинку влетів товстий уламок від Граду і знищив усе, що нагадувало про мирне минуле. Доводилось відчищати мітки для авіації просто на газоні вдома.

Вони літали над нами щодня.

У лісі, де колись можна було спокійно гуляти з собакою, тепер стояли установки. Зв’язок з довколишнім, колись таким близьким, світом можна було зловити, лише завмерши біля вікна.

Читати на тему

Знову ранок розпочався з вибухів! Розповідаємо про обстріли Києва

Обстріл Києва 15 березня — де були вибухи та кількість жертв.

Однак і воно нагадувало тепер про свої нові функції та рамами відштовхувало від страшних вибухових хвиль.

Я навчилася розрізняти звуки — розриви вакуумних бомб, Градів та Ураганів, польоти винищувачів, військових літаків, “алігаторів” (вертольоти К-52).

Коли було відносно тихо, спокійніше не ставало. Доводилось лише морально готуватися до нових бомбардувань.

Остання крапля

Чортова дюжина рудобородих кадирівців увірвалась у двері, що колись були призначені лише для добрих друзів.

Непрохані гості були оснащені до зубів, пзрк/іглами за плечима та потертими автоматами, у георгієвських стрічках, а на спинах виднівся напис “розвідка”.

Вхідна хвіртка була вирвана повністю, і вони влетіли в дім за секунду. Рухаючись як спецназ, вони вривались у кожну кімнату.

Це пекло продовжувалось не більш як 30 хвилин, але здавалося вічністю.

Спочатку вони забрали телефони та мисливську зброю, а далі почали погрожували батьку. Стало зрозуміло, що далі просто не можна було залишатись.

Це було останньою краплею. Ми ризикнули виїхати.

Дорога з 15-денного пекла

Найстрашніше було наважитись на евакуацію, оскільки зеленого коридору тоді не було. А ось відеопідтверджень про розстріли мирних жителів було багато.

Я розуміла, що цей день може бути моїм останнім. Тому прийняла це і змирилась.

Виїхати вдалось із саморобними білими прапорами з простирадел та швабр. У колоні було чотири машини. Всередині діти та немовля, у якого закінчилась суміш, і воно було на межі смерті.

Читати на тему

Чого чекати від дитини під час війни? Психологиня про поведінку, емоції та підтримку дітей

Не знаєш, як підтримати дитину в цей складний час? Читай про поведінку та елементи звичного життя.

Дивом вдалося проїхати три ворожі блокпости. Від кількості техніки та військових німіли руки.

Протягом усієї дороги побачити довелось багато: обвуглені замерзлі тіла, розстріляні цивільні машини, розбиту техніку.

Зупинятися доводилось щоразу біля узбіччя, коли назустріч на величезній швидкості летіли колони ворожої техніки. Над головами свистіли Гради. Доводилось лише молитися.

Ми навчилися по-справжньому молитись.

Постійне очікування, що знову прилетить

Зараз слухати музику стало просто неможливо. Дратують усі гучні звуки, а в тиші відчувається немислиме напруження. Було постійне очікування, що знову щось прилетить.

Під час окупації та дороги з пекла було все: від страху смерті до простого голоду. Віднімались ноги, а відновити дихання після чергового бомбування ставало все тяжче.

Ми залишили все, але ми вижили.

Нагадаємо, раніше ми розповідали, як попри жорстокість окупантів жителі Харкова знаходять в собі сили стояти далі. Читай історію українського гурту Село і люди, який співає у бомбосховищі.