Тетяна Милимко — одеська журналістка та поетеса. Кілька років тому вона працювала регіональною кореспонденткою Вікна-новини на телеканалі СТБ. Зараз вона головна редакторка місцевого інтернет-видання (УСІ-онлайн), а у вільний час пише пісні та вірші.
Як і більшість із нас, Тетяна не вірила, що у сучасному світі може розпочатися така кривава війна. 24 лютого поетеса прокинулася від вибухів.
— Напередодні я зустрілася з подругою, яка прилетіла з Нью-Йорка до рідної Одеси. Ми їли суші, і вона запитує: “А ти зібрала тривожну валізу?” Я говорю, мовляв, навіщо? У світі не може бути війни. На що вона злякано подивилася, сказала, що від хворої людини нічого іншого чекати не варто.
Казала, що Путін нападе, і наполегливо рекомендувала зібрати важливе в рюкзак, про всяк випадок. Насправді я відчувала війну. Наче тіло все стискалося в страху, — розповідає Тетяна Милимко.
Після спілкування з подругою жінка приїхала додому, підготувала спортивний костюм собі та дітям, документи й лягла спати.
— Прокинулася, як і всі, від вибуху, що роздирає всю свідомість… Я ніколи його не забуду. Він ніби вирвався з-під землі. Перше, що зробила, написала колегам у спільний чат: “Прокидайтесь. Війна”. Потім почалася метушня, впереміш з панікою і страхом… — продовжила поетеса.
У перший тиждень війни Тетяна не могла повірити, що весь цей жах відбувається у наших українських містах. Не могла усвідомити, що ворог запускає ракети по житлових будинках і просто знищує мирних жителів. І щоб хоч якось відволіктися, всі свої переживання та почуття почала записувати на папері.
— Перший тиждень у мене було абсолютне оніміння. Я просто не могла говорити. Думати не могла, мені нічого не хотілося. Я не могла повірити, що люди, з якими я колись спілкувалася, бажають тепер смерті. У моїй голові це не вкладалося ніяк. Я звинувачувала себе за те, що колись не роздивилась у них це зло. Під час чергової повітряної тривоги почала писати: “Знаєш, коли ви на нас напали…” Я вирішила, що це перше та останнє, що скажу їм, — каже Тетяна.
За деякий час Тетяна виступила з цим віршем на марафоні на підтримку військових. Сини письменниці записали виступ і виклали до мережі. За кілька днів відео набрало два мільйони переглядів. Люди почали накладати музику та кадри вибухів та руйнувань. Вірш став вірусним.
— Хтось наклав відео під моє начитування вірша, і він розлетівся світом. Тепер є у перекладі німецькою та англійською мовами. Я сама переклала його українською.
Коли мій вірш запостив Віталій Кім у себе на сторінці, я подумала, що написала щось дійсно варте, раз це дає людям можливість прожити найстрашніші з можливих емоцій.
Але остаточно я переконалася в тому, що вірш добрий, коли в коментарі прийшли: “Де ви були вісім років?”, причому всі вони неправильно писали слово “Донбас”.
Хто писав “Домбас”, хто “Данбас”, хто “Домпас”… Ботоферма розривалася у гніві, — розповідає жінка.
За чотири місяці війни Тетяна, як і всі ми, змінилася і навчилася жити по-новому. Але поетеса вірить, що перемога буде за нами, війна скоро закінчиться і все, що намагаються зруйнувати окупанти, ми обов’язково відбудуємо.
— Наша психіка не встигає проживати таку кількість горя. Щодня ми отримуємо нові страшні інформаційні приводи. Неважко збожеволіти.
Нам важливо пам’ятати, що будь-яка війна закінчиться, що зараз наше завдання — вижити. І боротися зі злом.
А для мене це саме боротьба світла з пітьмою. Так-от, ми повинні давати світло будь-якими доступними способами. Для мене це вірші, творчість. Ми повинні вижити та зберегти себе та свою країну. Я вірю, що добро переможе, — стверджує Тетяна.
Знаєш, коли ви на нас напали,
Ми були вдома та міцно спали,
А коли танки ваші стріляли,
У нас були плани, ми вас не чекали.
Знаєш, нам вже ніяк не забути,
Як йшли на небо невинні люди.
Сльози, зруйновані долі й споруди,
Ми вас не чекали й точно не будем.
Знаєш, ваші жахливі знаки
Страшніші за безупинні атаки.
Ви ті, хто не може жити без драки,
Вас тут ненавидять навіть собаки.
Знаєш, я би тобі показала,
Як своє тіло дівчина кидала
Під танк — велику машину з метала,
І вся країна за неї повстала.
Знаєш, і навіть твоя нерішучість
І твоє мовчання — вже співучасть.
Вони виправдовують вбивства в Бучі,
Розплата, повір, буде неминуча.
Знаєш, якщо прийшов з автоматом,
Не дивуйся, що криють матом.
Не мати тебе народила солдатом,
Не мир ти несеш, стріляючи Градом.
Знаєш, ми тут все відновимо,
Молитвами наших дітей заспокоїмо
І переможемо, зможемо, встоїмо.
Слава країні моїй. Її воїнам.
Тетяна не єдина, хто виплескує свій біль в поезії. Раніше ми розповідали про п’ять чуттєвих віршів про війну в Україні.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!