Якщо пощастить повернутися, то припиню бути толерантною: історія командирки взводу Юлії Микитенко

Війна не має гендеру — з такими словами ми починаємо ще одну розповідь про жінку на війні. Жінку, котра стала командиром жіночого взводу в лавах ЗСУ. Їй лише 29 років, але вісім із них сповнені досвідом військової справи. Юлія Микитенко сама поїхала до військкомату 24 лютого 2022 року.

Про що вона думала в той день, якими переживаннями не може поділитися ні з ким, як переживала втрати найдорожчих та що їй додає духу сьогодні — ми зібрали фрагменти її інтервʼю у виданнях Elle та The Guardian, щоб переповісти тобі далі у розповіді.

24.02.2022

У своєму інтервʼю Elle у 2022 році дівчина зізнається: перше, про що думала у день вторгнення — як врятувати рідних від російських ракет. Коли усвідомила, що цього разу Росія напала масштабно, промайнула і друга чітка думка — її дорога до військкомату.

Юлія навчалася у Київському військовому ліцеї імені І. Богуна з 2018 до 2021 року, але коли звільнялася зі служби, пообіцяла собі повернутися в разі великої війни. Так і вийшло.

Я була там єдиною жінкою. Усі доволі здивовано на мене дивилися, позаяк жінки в першу хвилю не мобілізуються.

Але, зазначає вона — тих, хто був готовий дати відсіч ворогу було багато, а дехто приходив навіть із власною екіпіровкою.

Facebook

Спочатку Юлія служила в одному з київських підрозділів — вона переживала за своїх рідних і хотіла бути поряд, аби швидко реагувати на небезпеку поряд зі своїм будинком. А коли ситуація у столиці та області стала контрольованою та відносно безпечною, прийняла рішення поїхати на Схід.

Зараз Микитенко керує взводом розвідувально-штурмового відділення — і вже втратила на нищівній війні чоловіка, батька та багатьох друзів.

Її звичайний день сповнений важливих рішень та швидкого реагування. Вона щодня тренується на полігоні для покращення своїх навичок, щоб — як вона сама зазначає — не померти у перші дві критичні хвилини бою.

В інтервʼю іноземному виданню жінка зізнається, що дуже втомилася. Ще рік тому неї було більше сил та мотивації для війни.

— Я була готова воювати ще принаймні три роки, але зараз інколи дуже хочеться додому. Та я знаю, що мене ніхто не замінить, і мій досвід може зберегти мій народ, моїх побратимів, тож я готова працювати для них.

Жінка також визнала: наступний рік може бути вирішальним.

— Я просто сподіваюся, що західний світ побачить — це не просто війна між Україною та Росією, це війна за демократичні цінності. Наразі це критичний момент для демократичного світу, — висновує військова.

А ще додає, що суми донатів від українців стали в рази меншими за ті, що були у 2022-23 роках. 

Читати на тему

Краще б про дітей подумала! Як говорити з ветеранками та які фрази слід лишити при собі

Ділимось порадами, як говорити з українськими жінками-військовими та корисними контактами у разі потреби.

Жінка у війську

Раніше в інтервʼю українському виданню Юлія пригадувала: її у підрозділі прийняли дуже добре, і ніяких проявів гендерної дискримінації також не було.

— До того ж я зустріла там багато своїх знайомих, тож і щодо здобування авторитету серед військових не виникло проблем.

Інколи доводиться трохи ставити декого на місце та захищати свій особистий простір. Але пощастило, що більшість хлопців насправді адекватно сприймають ситуацію.

Facebook

Але справжніми труднощами для Юлії стали не такі рідкісні ситуації, а внутрішні конфлікти у команді між керівництвом та підлеглими. Каже: часто вона категорично не погоджувалася з тим, як старші за званням ставилися до своїх молодших підлеглих.

Моя освіта в Могилянці дала мені розуміння гуманізму і цінності людей як великого ресурсу. На жаль, не всі командири це розуміють — що без людей, без своїх підлеглих, вони ніхто.

До того ж зазначає військова — відчувалася й різниця у командуванні між командирами військовими та так званими “паркетними”.

Але жінку дивує та навіть дратує те, що й досі знаходяться люди, які не розуміють чи не хочуть розуміти істинних бажань росіян. 

— Мене найбільше вражає, що досі існують люди, які мають сумніви стосовно намірів Росії, деякі з них впевнені, що у війні винен лише Путін. Я не розумію тих, хто противиться перейменуванню вулиць з імен російських діячів на імена українських і вважають, що мова значення не має.

А ще вражають люди з Донецької й Луганської областей, які з хлібом-сіллю зустрічають російських окупантів — після того що вони із землею зрівняли їхні будинки й позбавили нормального життя. Для мене це дико, і навряд чи я колись це зрозумію. 

Але є й хороші здивування для Юлії: вона щаслива, що усвідомлених українців стало більше. Визнає, що війна у 2014 не була таким поштовхом для всіх нас, яким став початок повного вторгнення Росії. Перехід на українську та скандування “росіяни нам не браття” є важливою складовою усвідомлення власної історії та значення у світі.

Facebook

Особиста сила Юлії

Жінкам на війні все ж важко, хоч ми далеко й не слабка стать світу цього. Існують моменти, коли жінка ледь-ледь витримує, але підіймає свої крила та летить захищати власну сім’ю, подібно до смертельних битв між вовчицею та шакалом.

Юлія втратила двох важливих чоловіків у своєму житті: чоловік загинув на війні, а її тато — через війну. Тож зараз жінка боронить своїх маму та брата, бо знає: не має права вчинити інакше.

Я просто не маю морального права здатися. Чоловік і тато — воїни. І вони в мене за спиною. Тож не можу зрадити пам’ять про них. 

Після війни Юлія обіцяє собі цінувати час та більше проводити його з рідними. Так, усі ми після перших вибухів зрозуміли, як багато було недоказано та як мало було проведено хвилин разом. А ще дівчина мріє повернутися до звичного планування на довгий період — зараз така розкіш їй здається недоступною. 

Facebook

Юлія мріє, щоб всі були здорові та живі. Каже — щовечора дивиться на зорі та дякує за те, що пережили цей день вона та її близькі. 

А якщо раптом пощастить повернутися, я припиню бути толерантною. У мирному житті я толерувала багато речей в людях — лицемірство, брехню. Вважала, що кожен має право жити так, як він хоче. Зараз я прийняла для себе рішення, що нічого не толеруватиму — не після того, як такою кров’ю нам дістається перемога.

Вона вважає, що після перемоги ніхто вже не матиме права на своє життя. Бо відтепер у нас їх два, а то й три життя в одному власному — ми будемо жити за всіх, хто не зміг.

— Тому я говоритиму різко правду в очі всім. Бо ніхто не має права жити для себе після того, що ми переживаємо зараз. 

Читати на тему

Не пускаю бійців на позиції, якщо сама там не була: історія захисниці Дикої

Історія військової на псевдо Дика — про перший бойовий вихід та втрату командира.

Якою буде Україна після війни?

Юлія бачить лише два сценарії розвитку подій: або ми переможемо, або ні. Третього не дано. Проте, якщо програємо — це знову окупація на століття.

Але ще один геноцид від росіян ми не переживемо. Ми ще не оклигали від геноциду совка. Тож вихід один — перемога. І тут уже направду перемога за всяку ціну, хоча вона і дуже страшна.

Жінка не розраховує на вплив світових спільнот або іншого сценарію “ззовні” — бо кожен діє за власними інтересами. Тож доводиться покладати надії лише на самих себе, на ЗСУ та людей. 

Facebook

Це вже друга війна в її житті. Зізнається, що перша була не така страшна, як ця, але теж вплинула на життя, забравши в неї чоловіка.

Юлія каже: ця війна не лише для військових. І вона навіть не тільки для українців. Ця війна стала лакмусовим папірцем для кожної живої душі цієї планети — бо зараз так легко знімати маски та оголювати свій кращий чи гірший бік.

Таких жінок у нашому війську — чимало. Історія кожної з них надихає та вселяє віру. Скільки жінок-військових в лавах ЗСУ, читай за посиланням.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.