Азовсталь, автомат проти танка, собачий корм та Оленівка: жорстка історія морпіха, який боронив Маріуполь

У його рідному Миколаєві вибухи, по всій країні прокотилась хвиля розуміння — почалась повномасштабна війна. Та Віктор Руссу вже знав, що йому потрібно робити.

Чоловік вже пройшов АТО, а тому й знав, що цього разу піде на передову боронити свою країну. Тому зранку 24 лютого вже стояв біля військкомату. Сам згадує, як поряд з ним були чоловіки як з повістками, так і без них — усі були готові стати на захист.

Коли отримав схвальну відповідь, то лише взяв час, щоб відвезти близьких у безпечне місце, а наступного дня зранку вирушив вже під Маріуполь.

Вже тоді було досить складно потрапити у місто, тому ночували військові на в’їзді, а наступного дня їх поділили.

Віктор з третиною бійців поїхав у Маріуполь, про долю інших і досі не знає. Лише додає, що усіх побратимів, кого знав, уже втратив у тяжких боях.

Чоловік дуже просився до 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, куди зрештою і потрапив. Так він став морпіхом та закріпив за собою псевдо Симеїз.

Ще за часів участі в АТО Віктор мав посаду командира мінометної батареї, але у Маріуполі вона вже була зайнята, тому він став виконувати обов’язки старшим офіцером мінометної батареї.

Коли у березня російські окупанти почали ще більше сунути на місто, то доводилось лишати свої позиції — сили були нерівні у всіх співвідношеннях: від кількості особового складу до озброєння та авіації.

Кільце навколо міста замкнулось, тому морпіхи на початку квітня спробували вирватись на Азовсталь, оскільки це був єдиний шанс врятувати їхні життя та продовжити боротьбу. Сам Віктор ділиться, що скільки б разів не потрапляв у скрутне становище під час боїв, але ніколи не був готовий здатись у полон.

Згадує, як лише під час прориву деякі українські військові завдяки знанням російської змогли ввести в оману противника та швидко пройти його блокпост. Лише наприкінці ворог зрозумів, що щось пішло не так і почав навздогін стріляти, але вже було пізно.

Читати на тему

Від болю кричали усі: начальник патрульної поліції Маріуполя Михайло Вершинін відверто про полон і дорогу додому

Звільнений військовополонений Михайло Вершинін розповів про дорогу додому з російського полону.

Навіть перебуваючи вже у повному оточенні, військові намагались підтримувати одне одного та шукати взаєморозуміння. Харчування для всіх було однакове — один раз на день півлітра каші або супу.

Віктор пригадує, що цього вистачало, щоб не думати про їжу, хоча вагу втрачали всі дуже швидко. Та найбільшу проблему чоловік вбачає у тому, що було трохи складніше носити каску та бронежилет.

З часом бої ставали все більш запеклими, як харчів, так і боєприпасів ставало все менше. Протитанкових засобів було дуже мало, тому найчастіше йшли з автоматом битись проти купи металу.

Доводилося йти з автоматом на танк або чекати, доки він “відпрацює”, потім самому працювати.

Води теж практично не було, лише та, що текла по іржавих трубах. Попри це військові не забували про особисту гігієну, тому раз на один-два тижні могли поголитись.

Можна було виділити собі колись такий момент раз на 1-2 тижні, аби привести себе в порядок, скажімо так. З точки зору нормального життя — це жах, для військового — це терпимо.

Читати на тему

Про оточення Маріуполя, битви за місто, вихід з Азовсталі та повернення з полону — історія танкіста з полку Азов

Український військовий розповів про те, що відбувалося у Маріуполі, та російський полон.

Та наприкінці оборони бажання щось поїсти брало верх, тому 15 травня чоловік не витримав та вирішив спробувати собачий корм. На заводі був цілий мішок, але його намагались не чіпати.

Віктор зізнається, що на смак йому гріх жалітись, але коли наступного ранку він почув, що має скласти зброю та йти на евакуацію, то сильно засмутився.

Я в такому розпачі був! Думаю: “Всього один день треба було протриматися, і я б його також не їв!”.

Віктор не знав, що саме на цей день планується вихід з Азовсталі. Розмови були про перемовини, але точних дат він не чув. Були надії на супровід від Червоного Хреста та ООН, але після фрази “мордой в пол” він зрозумів, що не так сталось, як гадалось.

З кінця травня та аж до 20 вересня чоловік був разом з побратимами в Оленівці. В останній день перебування в неволі він не вірив, що це може бути обмін. Коли побачив обличчя командирів, то думав, що усіх переводять на інший етап.

Довелось провести години у КамАЗі, потім літаку та автобусі з Білорусі, щоб почати здогадуватись, що відбувається. Лише м’які сидіння наприкінці стали сигналом, що все може йти на краще. Ще більше впевнився у своїх здогадках чоловік, коли на питання про туалет чи їжу, відповідали, що все необхідне робитимуть вже в Україні.

Бачимо — на кордоні автобус їде назустріч. Але не вірилося до останнього, аж поки нас не передали. Ну, а потім — ейфорія.

Перше, що пам’ятає Віктор після повернення — це бутерброди з сиром та ковбасою. Чоловік пригадує ту жіночку, яка його ними пригостила. Говорить, що після двох вже був повністю ситий.

Зараз військовий знаходиться на реабілітації та намагається не загадувати наперед. Лише хоче сім’ї та затишку.

Також після початку повномасштабної війни багато українських медиків пройшли школу молодого бійця: під вибухами виконували свої обов’язки та рятували цивільних від першої хвилини небезпеки. Читай історію фельдшера про порятунок людей з-під обстрілів.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!