Битва за Маріуполь стала однією з ключових подій війни Росії проти України. Нам уже відомі десятки історій з міста, які шокували увесь світ.
Сьогодні до цього списку історій ми додамо і пережите 22-річним Артуром — танкістом з полку Азов на псевдо Барік.
Хлопець боронив Маріуполь до останнього дня, коли з Генштабу надійшов наказ скласти зброю.
Маріуполь став для хлопця другим домом, він переїхав у місто ще у 2020 році. Він давно мріяв служити у полку Азов. Пройшов відбір та здобув право одягнути форму. Підписав контракт та влаштувався танкістом.
Він мав плани збудувати успішну кар’єру та вже готовий був запросити до Маріуполя свою дружину, тоді ще майбутню. Аліна була не проти, бо місто їй подобалося. Проте переїхати не встигла — на фронті почалося загострення.
— Ми слідкували за багатьма каналами у Telegram, розуміли — щось відбудеться. Але не думали, що буде повномасштабна війна, — розповідає Барік. Тільки о 5 ранку 24 лютого, коли по Маріуполю завдали перших ракетних ударів, їм повідомили — почалося повномасштабне вторгнення Росії.
1 березня Маріуполь уже був оточений. Не можна було завезти боєкомплекти чи отримати підкріплення.
— У ворога була сильна підтримка артилерією та авіацією. У нас не було засобів ППО, — згадує Артур.
Проти російських танків фактично воювала піхота, хлопцю теж довелося стати піхотинцем. За його словами, в середині березня вони вже не могли стріляти з артилерії, бо не було снарядів.
— Було зрозуміло — нам доведеться триматися. В руці — автомат, за спиною — РПГ. Такими силами доводилося битися з ворогом, — говорить військовий.
Азовці, морпіхи, прикордонники навіть місцеві патрульні поліціянти вгризаються у кожен квартал. Російська армія зазнає втрат. Артур каже: у росіян була тактика радянського зразка — задавити натовпом.
Вони йшли й переступали через своїх полеглих. Когось ранило — вони йдуть далі, незрозуміло, за що вони воюють, — каже азовець.
За його словами, формування “ЛНР” чи “ДНР” ішли воювати навіть без бронежилета, у радянських касках.
Останнє бойове завдання Артура завершилося невдало. Росіяни штурмують будівлю, в якій закріпились азовці. Сил протистояти було замало.
Він та його побратим вирішили повертатися на базування й потрапили у пастку.
— Ми почали перебігати проспект до нашого місця базування, і ворожий танк почав нас обстрілювати. Спочатку з кулемета. Я отримав кульове поранення в ногу. Мого побратима поранило снарядом, — розповідає військовий.
Його направили у шпиталь, медики працювали під постійними обстрілами. Вже наступного ранку окупанти завдали прицільного удару по шпиталю.
Його дружина дізналася про поранення через кілька тижнів, адже він коротко відписував, що все добре.
Артура та інших поранених у березні евакуювали на Азовсталь. Там облаштували шпиталь у бункерах заводу. Поранені лежали просто на підлозі, операції робили на радянському столі. Проте і в той бункер влучили окупанти, там зайнялася пожежа.
Артура засипало, він не міг ворухнутися. З-під завалів стирчала лише рука, якою він махав, щоб його відкопали. Потім поранений допомагав чим міг оборонцям Азовсталі — шукав їжу та воду. Він бачив страждання поранених та смерть побратимів.
Емоційно найскладнішим моментом для нього був вихід із заводу.
— Ми розуміли, що Азов — кістка в горлі росіян. Вони будуть максимально нас принижувати. У нас були здогадки, що проводитимуть тяжкі допити, катувати. Краще була б смерть, — наголошує хлопець.
Аліна втратила зв’язок з Артуром на два місяці. Зверталася усюди, куди могла, щоб дізнатися, чи живий він. Постійно працювала, щоб відволіктися.
Перші дні полону Артур провів у в’язниці Оленівки, потім його перевезли до Донецька. Під охороною його тримали в шпиталі, медичну допомогу надавали лише профілактичну, щоб не померли. Щодня представники “ДНР” погрожували судом та розстрілом. Також розповідали, що Україна не хоче обмінювати полонених.
Тричі їх везли автобусами, які серед поля розверталися та їхали назад. Лише на четвертий раз відбувся справжній обмін. Після обміну Артур відразу зателефонував Аліні, й дівчина не могла повірити почутому. Вона розповідає: коханий сильно схуд.
Артур не може повірити, що йому так пощастило, та сумує, бо багато побратимів досі у полоні.
Після російського полону в наших захисників є проблеми зі здоров’ям. Раніше ми розповідали історію Михайла Діанова, у якого в руці не вистачає кістки.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!