Він не такий багатослівний, як наші спільні знайомі. Говорить про себе стримано та, здається, сором’язливо. Хоча чимало людей, які знають цього парубка, не бояться ділитись, наскільки захоплюються Тихим.
Попри свій молодий вік він встиг для багатьох стати не лише гарним другом, але й наставником. І щоправда, стає трохи сумно, що знайомство відбувається у текстовому форматі.
У розмові Тихий ділиться, що раніше не думав про військову кар’єру, але на початку повномасштабного вторгнення став добровольцем і потрапив у прикордонну службу. Та увесь цей час займався благодійністю. А коли з’явилась можливість бути ближче до лінії зіткнення, то долучився до військової розвідки Гвардії наступу.
Тож простий хлопчина з добрими очима, який народився у Києві та провів дитинство на рідній для мами Буковині, забрав з минулого лише найважливіше, аби відстоювати майбутнє та тримати Залізний кордон України.
30 квітня, у День прикордонника України, український захисник на псевдо Тихий розповів Вікнам, яким був його початок повномасштабної війни, яка історія з дитинства заклала фундамент у характер та цінності майбутнього захисника свободи українського народу, а також про те, як вдається тримати зв’язок з братом, який захищає Україну у складі Азову.
— Моє життя до вторгнення було загалом спокійним і передбачуваним. Я працював на посаді тімліда (з англ. Team Lead — керівник команди, — ред.) команди Devops в українському IT холдингу.
Робота, дівчина, собака — все, що треба для нормального життя, було.
Мій спосіб життя був не “дорого-багато”, але я ні в чому собі не відмовляв, ще й вистачало відкласти на майбутнє.
В перспективі були власні проекти, один з яких мали запускати навесні 2022 року. Але вимушені були заморозити його.
— Я довго не думав. Одразу ж пішов у військомат. Думаю, це виховання так посприяло. Мої батьки завжди були патріотами, тож передали це мені.
Мама була і є діючою членкинею організації УНА-УНСО. Ми усі разом брали участь в Революції гідності, де я та брат отримали поранення.
— 22 лютого пішов бити собі тату із зображенням мого песика. І поки майстер виконував свою роботу, я прочитав в новинах про звернення Путіна.
Стало зрозуміло, що якщо не сьогодні, то протягом кількох днів щось почнеться.
Наступного дня під час вечері вже було відчуття, що життя зміниться і таких спокійних вечорів довго не буде. Але нічого не сказав — просто добре провів час у колі рідних.
Прокинувся посеред ночі. Дівчина злякалася, я її хотів заспокоїти словами, мовляв, це будівництво поруч, але сам вже розумів що це.
Пішов у військкомат, простояв чергу. Не вийшло в той день. Зустрівся з мамою, обговорили ситуацію.
Наступного ранку посадив в машину близьких і відправив у Чернівецьку область, а сам вже спокійно пішов у військкомат знову.
— Десь спрощує, десь ускладнює. Ми іноді можемо не спілкуватися доволі довго, але знати, що з нами все добре. Потім зідзвонитися і як ні в чому не бувало продовжити спілкування.
Мій брат робить великий вклад в перемогу і я ним пишаюся.
А ще намагаюся раз на пару днів говорити з мамою. Вона є моєю великою підтримкою.
На фото Тихий обіймає свого улюбленого песика, а поруч стоїть його брат
— Звісно, мама переживає, але вона багато допомагає війську і нам зокрема. Взагалі вона займається волонтерською справою вже дев’ять років і їй точно є що самій розказати.
— Анатолій Лупиніс був маминим товаришем й іноді заїжджав до нас в гості.
Я особисто мало його пам’ятаю, бо мені тоді було дуже мало років. Але згадую слова, які мені переповіла мама.
Фраза людини, яка брала участь у війні в Чечні, Грузії, Абхазії та Придністровʼї: “Нехай краще ми будемо зараз бити русню на чужій землі та будемо готові, коли вони прийдуть до нас”.
— Я намагався перевестися в різні підрозділи протягом року, але навіть маючи вже відношення на руках, чомусь цей процес був неможливим.
В якийсь момент мені зателефонували з відділу кадрів і сказали, що формується новий підрозділ куди набирають добровольців. Обовʼязковою умовою було не вживати алкоголь та не мати доган. На що я й повівся.
Це єдине місце, куди можна було перевестися. Та я б з радістю пішов в Азов до брата.
— Так. Зараз це навчання-злагодження. Загалом різниця звісно є.
Деякі дійсно мотивовані люди стараються і тренуються тут. Мріють звільнити окуповані території.
Тихий разом з побратимами
В минулому підрозділі в мене про це були тільки розмови, а на ділі ніхто навіть не удавав, що готується до чогось.
— Шеврон розробляла моя знайома дизайнерка. Там все просто — хрест ДПСУ, меч та сова, що символізує розвідку. Гасло на шевроні придумав друг, за що йому велика вдячність. Дуже влучно підібрав слова.
Напевне ось цю всю злагодженість між українцями хотілося б забрати в мирне життя.
— Я задумувався щодо офіцерського контракту, бо бачу в цій службі багато моментів, які можна було б покращити. Але поки є деякі сумніви щодо цього.
Можливо, якщо в нас стануть легальними ПВК, то спробую туди піти. А, може, просто продовжу працювати, як і до повномасштабної війни, якщо на той момент ще буду здатен виконувати якусь інтелектуальну роботу.
Сила в бажанні та спроможності йти до кінця і не здаватися.
Українці не бояться ворога, не лякаються його ракетного терору, не відступають з власної землі та активно вступають до лав ЗСУ. Раніше командир батальйону штурмової бригади Буревій розповів про свій досвід на війні та Гвардію наступу.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!