Найголовніше — бути серед наших — науковиця відверто про війну та втрату побратимів

Початок повномасштабного вторгнення українці й досі згадують як найстрашнішу подію у своєму житті. Мільйони людей прокинулися 24 лютого від вибухів над дахами їхніх будинків, зібрали один наплічник та вирушили в невідомість, назавжди змінивши своє майбутнє.

Журналістка та науковиця Наталія Хоменко-Позняк з початком повномасштабної війни стала волонтеркою, а її чоловік пішов на фронт. Війна абсолютно не стала для них несподіванкою, проте до всього підготуватися неможливо.

Про складні рішення в умовах загрози життю, дні в Гостомелі, любов до України на справі та втрату побратимів, вона розповіла в інтерв’ю Руху опору.

Про відчуття початку великого вторгнення 

Наталія Хоменко-Позняк зізнається: у них із чоловіком було відчуття, що повномасштабної війни — не уникнути. Водночас питання було лише в тому, коли саме це станеться.

— Ми передбачали, що може не бути транспорту, води та світла, тож домовилися із сусідами за генератор, самі зробили запас води.

Ми не передбачили лише одного: що через шість годин після перших вибухів у Києві ми побачимо російський десант у самому Гостомелі, — каже жінка.

Також науковиця пригадує, що вже за півгодини після вибухів у Гостомелі, вона отримала повідомлення, в якому мовилося: “Забирай дітей і виїзди з Гостомеля”.

Зрештою, наступні дві ночі сім’я ночувала в сусідів, які запросили їх до підвалу. 

Наталія каже, що тоді серед людей панувало враження, наче ще кілька годин — і все “розсмокчеться”. Але з плином часу ситуація тільки погіршувалася, а події навколо нагадували страшний фільм.

— Наступного ранку, 25 лютого, я вийшла з підвалу, щоб погодувати тварин, які залишилися вдома. Внизу, біля мого городу, стояв БТР, — розповідає жінка. — Перше, що я подумала тоді: “Чий?”. Тихенько підходжу — говорять українською. Наші.

В той момент це було найголовніше — бути серед наших.

Так почався рух спротиву росіянам та допомоги своїм людям.

Читати на тему

Болить душа за те, що я росіянка! За 97 років пережила німців, Covid-19 й тікала від обстрілів Харкова

Діана Умеренкова у свої 97 пережила дві війни. Як пройшла евакуація з Харкова, де жінка знайшла новий дім й про що шкодує найбільше — у матеріалі.

Волонтерство

Наталія Хоменко-Позняк, готуючись до війни, планувала бути поряд зі своїм чоловіком, куди б він не пішов. Зрештою, коханий вирушив до лав ЗСУ, а Наталія залишилася з дітьми — бо й тоді, й зараз вона їм дуже потрібна.

Волонтерство допомогло жінці втриматися на плаву. За два тижні, як військові поїхали на Донецький напрямок, з’явився перший запит — тепловізор. 

Наталія пригадує, що тобі не вірила, що зможе знайти такі великі кошти на тепловізор. Та за допомогою інших друзів та волонтерських штабів це таки стало можливим. 

Я відчула, що я — потрібна. Бо це все наша війна, просто у кожного з’являється свій фронт, — каже науковиця та журналістка.

А ще додає: з одного боку, збирати такі великі суми за кілька днів є просто фантастикою. Проте з іншого боку — це українська реальність.

За рік повномасштабного вторгнення сім’я Наталії “розрослася”, як каже вона сама. Адже кожен військовий та побратим стає близькою людиною. На жаль, уже близько 30 чоловіків, з якими особисто була знайома Наталія, загинули на фронті.

Про свого чоловіка Олександра жінка каже так: коли він пішов на фронт, то всі пазли його душі склалися, а сам він став наче цілісним.

Нині багато українців повертаються додому з-за кордону. Кажуть, що не можуть бути в розлуці з рідною країною. Історію про життя на чужині та бажання бути вдома, ми писали в нашому іншому матеріалі.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!