Чекати близьку людину з фронту — емоційно важко, особливо для дитини. Малеча може відчувати стрес, тривожність, сум, розпач, агресію, мати песимістичні думки чи ставати замкненою.
Варто пам’ятати, що все це є нормальними реакціями нашої психіки на ненормальні події. Так організм адаптується до нових умов.
Однак якщо стрес стає хронічним, а його інтенсивність не зменшується, а тільки збільшується, це може мати негативні наслідки для психічного та фізичного здоров’я дитини.
Кандидат психологічних наук, дитяча психологиня для батьків, ведуча груп підтримки для дружин військовослужбовців ГО Жіноча Сила Анастасія Голота розповіла виданню WoMo, як зрозуміти, що дитина не може впоратись зі своїми емоціями та як допомогти їй у цьому.
Тривожні “дзвіночки” в поведінці дитини
Якщо стрес перевищує можливості дитини протидіяти йому, то можуть з’являтись проявити дезадаптивної поведінки:
- агресія, направлена на себе або інших;
- демонстративний непослух, неповага до когось із батьків або вчителів;
- протестна поведінка;
- пасивність;
- ізоляція, замкненість, приховування емоцій;
- пригніченість;
- моніторна залежність;
- негативні думки;
- проблеми із навчанням та комунікацією з іншими дітьми;
- тривожність (поява страхів і фобій, ритуалізованої поведінки, прагнення все контролювати, енурез, гризіння нігтів, смоктання волосся тощо).
На фізичному рівні це може проявлятись у вигляді м’язового напруження, проблем зі сном та апетитом, а також схильністю до захворювань.
Як допомогти дитині, яка чекає батьків з війни
Підходи до дитини залежать від її віку. Якщо йдеться про малюків дошкільного і молодшого шкільного віку, то вони можуть ще не мати страху втратити рідну людину. Маленькі діти переважно сумують за фізичною відсутністю батьків.
Тому важливо говорити з ними про їхні почуття, дозволяти плакати та проявляти свої переживання, а також ділитись власними емоціями, підкреслюючи, що те, що відчуває малюк, — абсолютно нормально.
Крім того, щоб хоч якось компенсувати відсутність близької людини поруч, можна купити від її імені подарунок та сказати дитині, що це передав, наприклад, тато чи мама.
Слухайте чи дивіться з дитиною аудіо- чи відеоповідомлення, записані військовослужбовцем(-ицею), а також записуйте свої у відповідь. Можна підготувати листівки та малюнки та за можливістю передавати їх рідним на фронт.
Також потрібно створювати ефект присутності людини в житті дитини. Наприклад, щодня в розмовах згадуй батька чи мати: “Сьогодні ми приготуємо улюблену страву твого тата”, “Давай підемо в парк, де ти з мамою любиш гуляти”, “Я почитаю казочку, яку у твоєму віці дуже любили батьки” тощо.
Якщо ж йдеться про дітей старшого віку та підлітків, то до суму може додатись ще й виражений страх втратити близьку людину на війні. Тому для розмови потрібно спершу створити довірливу атмосферу, у якій дитина зможе розкрити та проговорити свою тривогу.
Не бійся озвучувати страхи дитини. Це не спосіб щось наврочити, а навпаки — гарний метод переосмислити свої емоції, прожити їх та відчути полегшення. Допоможи дитині виплакати свою тривогу.
Якщо дитина не хоче відверто говорити про свій психічний стан, не варто наполягати на цьому. Подивіться разом зворушливий мультик або фільм, щоб дитина могла опосередковано виплакати свої емоції.
Звісно, як і у випадку з маленькими дітьми, старшим теж важливо тримати постійний зв’язок з родичем, який зараз у лавах армії. Окрім телефонних розмов чи відеодзвінків, є безліч способів зберігати контакт з людиною.
Також дорослим, які перебувають поруч з дитиною, потрібно підтримувати режим дня:
- давати дитині їсти в один і той самий час;
- розділити день на різні види діяльності;
- додати рухову активність у щоденний графік;
- вкладати дитину спати до півночі;
- гуляти з дитиною на вулиці;
- проводити час разом та окремо;
- грати в улюблені ігри дитини тощо.
До речі, не треба забороняти дитині грати у війну, злочинців чи поганців. Адже завдяки грі дитина регулює власні емоції, тренує мужність, долає страхи та вивільняє агресію. Утім, слідкуй, щоб це була справді гра, яка не виходить за свої кордони.
Чи варто говорити дитині про поранення чи смерть батьків
Універсальної відповіді на це запитання не існує. Усе залежить від віку дитини, серйозності травми мами чи тата, емоційної стійкості інших родичів тощо.
Однак пам’ятай, що будь-яка таємниця створюватиме додаткове напруження в родині. Рано чи пізно, це відчує і дитина. Усе, що приховують від нас, викликає в нас занепокоєння. Тому, ймовірно, тривога малюка підвищиться.
Краще за все не приховувати таку новину від дитини, а пояснити їй без паніки, відповідними до її віку словами, що відбулось з близькою людиною.
Утім, це має зробити той, хто більш-менш емоційно стійкий, зможе поговорити спокійно та не перенавантажувати дитину власними переживаннями.
Цей момент дуже важливий, адже дитину може більше налякати саме реакція дорослих, а не власне звістка про поранення. Обов’язково дай малюку можливість висловити власні емоції щодо цієї події.
Якщо дитина втратила близьку людину, то не потрібно намагатись витіснити загиблого родича з її пам’яті. Це не зменшить душевний біль. Навпаки — варто дозволити дитині горювати, відчувати сум та скорботу.
Коли емоції втихомиряться, дитина на все життя збереже в серці пам’ять про дорогу людину. Тому для того, щоб у малюка сформувався добрий образ про загиблого, потрібно в перші місяці багато говорити про нього, готувати його улюблені страви, гуляти в його улюблених місцях тощо.
Таким чином дитина по-справжньому усвідомить цінність цієї людини та згадуватиме про неї позитивно навіть через десятиліття.
Хоч про загибель повідомляти дуже складно, особливо малюкам, зробити це все одно доведеться. Читай, чому варто відкрито говорити з дитиною про смерть.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!