Насилля, емоційний тиск та обмеження прав: як живуть діти у будинках-інтернатах в Україні

В Україні дедалі частіше розголосу набувають випадки насильства над дітьми в інтернатних закладах. Місяць тому державу сколихнули подробиці сексуальних домагань з боку директора навчально-реабілітаційного закладу на Львівщині. 

Діти скаржились на систематичні образи та погане ставлення з боку працівників. За кожну скаргу на умови утримання чи поведінку директора закладу вихованці зазнавали принижень та побиттів. 

Трохи згодом аналогічні проблеми зафіксували в будинку-інтернаті на Закарпатті. Як повідомив уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець, там виявили трудову експлуатацію, побиття та вимагання особистих коштів з вихованців.

Це лише частина випадків, про які стало відомо широкому загалу. Є багато іншого прихованого насилля, яке залишається поза нашою увагою в різних інтернатних закладах України. Діти, позбавлені батьківської опіки, інколи залишаються сам на сам в страхітливих умовах. 

У 2017 році уряд України розпочав реформу деінституціалізації, в рамках якої планується забезпечити повну реорганізації зі скороченням та закриттям закладів інтернатного типу. Замість цього створять інші форми догляду за дитиною, які будуть максимально наближені до умов сім’ї. 

Реформа розрахована на 10 років. В ході її створення передбачалося, що кількість дітей в інтернатах зменшиться на 90%. Однак почалася повномасштабна війна, а кількість дітей, що втратили батьків, постійно зростає. 

Щоб перевірити якість та умови життя дітей в інтернатах, благодійний фонд Голоси дітей та інші громадські організації провели велике дослідження умов проживання, мрій та сподівань дітей у закладах інституційного догляду. 

Автори дослідження відвідали 21 заклад у різних регіонах України: Захід (Львівська, Чернівецька області), Схід (Дніпропетровська область), Південь (Одеська область), Північ (Київська область та м. Київ). 

vikna.tv поговорили про проблеми інтернатних закладів з Іриною Полянською, психологинею, провідною авторкою дослідження та координаторкою волонтерської платформи Компас, а також з Кирилом Невдохою, випускником інтернату, а нині — чинним головою Офісу дітей та молоді ДійМО при Міністерстві соціальної політики України.  

Ми розпитали в них про інші випадки насильства в українських інтернатних закладах, чому реформа деінституціалізації важлива для всього суспільства, а не лише для дітей та як розв’язати проблему інтернатів в Україні.  

Про результати дослідження, наскільки частими є випадки насильства в українських закладах інституційного догляду та як стимулювати суспільство відкривати свої серця та двері для дітей, позбавлених батьківської опіки — розповідаємо далі. 

Інтернати для дітей в Україні: дослідження умов життя — основні результати

Ми коротко переповімо основні тези дослідження, які стосуються кількох пунктів: 

• психоемоційний стан;
• взаємодія з персоналом;
• відчуття безпеки;
• мрії про родину. 

Психоемоційний стан 

— Чесно, немає чогось такого, щоб я якось почувався щасливим. Я просто живу. Мені нормально, мені непогано. Але й не сказати, що я щасливий. Я чекаю просто, коли додому повернуся, — розповіла авторам дослідження дитина з однієї фокус-групи. 

Опитування дітей 8-12 років показало, що 39% вихованців часто відчувають самотність, 37% — злість і страх, 27% — сум. Ще 27% рідко почуваються щасливими, а 14% не почуваються в безпеці. 

В категорії підлітків 13-17 років 46% почуваються щасливими інколи або не почуваються ніколи. Така ж кількість дітей хоча б інколи відчуває страх. 23% дітей відчувають самотність, 20% — сум і 18% — злість.

16% підлітків також стверджують, що не спали спокійно минулої ночі принаймні шість годин. Причиною неспокійного сну найчастіше є переживання про щось (86%) та кошмари чи погані сни (25%).

Взаємодія з персоналом 

— Коли я пісявся в памперс, то вона приходила до мене, перевіряла завжди. І там була спеціальна пачка, якою били. А найчастіше вона просто брала за вухо — і тому подивіться на це вухо, — розповіла в інтерв’ю дослідникам дитина старшого віку. 

Варто зазначити, що в індивідуальних інтерв’ю діти ділилися різним досвідом взаємодії з персоналом. Були й схвальні відгуки. Діти розповідали про доброзичливість та чуйність вихователів. 

Однак подеколи вказували на неприйнятну поведінку вихователів: підвищення голосу, фізичні покарання, ізоляцію або ігнорування тощо. 

Водночас більшість дітей зазначали, що мають гарні стосунки з вихователями та іншими працівниками закладу, а багато з них ставляться до дітей з турботою. 

Але, попри загальну доброзичливість, на запитання “Чи можеш ти комусь розповісти, поділитися, якщо щось станеться з тобою?” більшість дітей відповіли заперечно. 

Тобто між вихователями та дітьми відсутній глибокий емоційний зв’язок, який дав би дітям відчуття підтримки та захищеності. 

Читати на тему

Усиновлення під час війни: як відбувається процедура, які документи потрібні і хто може це зробити

Як усиновити або тимчасово прихистити дитину під час війни: хто має право та список необхідних документів.

Відчуття безпеки 

— Я боюся. Сказати чого? Ми в підвалі. Там усе розбомбили. І там оце стріляли, зрозуміли? І там щось у формі бабайки. 

Тут мене лякає те, що коли мою сестру б’ють, я хочу йому вмастити, але він набагато сильніший за мене. Я просто думаю: чому б’ють мою сестру, а не мене?

— Я почуваюся в безпеці, якщо біля мене лежить хтось із рідних. Притиснутися до нього, заплющити очі й не дивитися на те, що висить і ходить.

Такі відповіді щодо відчуття безпеки надали діти молодшого та старшого віку під час особистої розмови. Тут, знову ж таки, зазначимо, що діти розповідають як про негативний, так і про позитивний досвід. Останнього теж буває достатньо. 

Здебільшого діти почуваються в безпеці поруч з друзями (90%), ще 84% — коли вночі лежать у ліжку, а 85% — коли повертаються додому, щоб побачитись із сім’єю. 

52% опитаних дітей 8-12 років розповіли, що в закладі їм хтось робив боляче: обзивав, штовхав тощо. Трохи менш як половина дітей мала схожий досвід у школі, а 29% — удома.

69% підлітків ніколи не мали досвіду жорстокого поводження з ними в закладі, 10% стикалися з таким рідко, 13% — інколи, 8% — часто. 

Найчастіше жорстокість до підлітків проявляє не вчитель чи працівник, а хтось інший у закладі (45%). Майже половина опитаних стикалася з жорстоким поводженням з боку інших дітей (38%). 17% розповіли, що вчителі й працівники також можуть проявляти жорстокість у закладі. 

Мрії про родину 

— Взагалі я від самого дитинства гралася в маму й дочку. І з дитинства в мене завжди була мета, мрія… Реально я можу сказати, що це була моя мрія — стати дуже хорошою мамою, яка не завдаватиме дитині травм. Знаєте, мати хорошого чоловіка, який… Щоб була в нас сім’я. Сім’я гармонійна, дружна, — розповіла дівчина старшого віку. 

Великою мрією майже кожної дитини є родина. Вони хочуть належати до сім’ї, відчувати любов та турботу. Також діти мріють про покращення ситуації у своїх сім’ях: щоб їхні близькі одужали від хвороб, щоб родичі вийшли з в’язниці чи щоб у родині стало менше проблем. 

Мрії про покращення сімейної ситуації відображають потребу дітей у стабільності, безпеці, підтримці та спілкуванні зі своїми рідними, приходять до висновку автори дослідження. Натомість інтернати для дітей не можуть подарувати дитині таких емоцій. 

Навіть ті діти, які провели в закладах інституційного догляду більше років, аніж у своїй родині, пам’ятають минуле життя з родиною.  

Діти 8-12 років найчастіше надавали такі відповіді в анкетах:

• повернутися назавжди до мами;
• поїхати на день народження додому;
• щоб у всіх була гарна сім’я і щоб усіх якомога швидше забрали додому;
• щоб мама не була більше на небі;
• прийомна сім’я;
• щоб мене забрали;
• поїхати додому. 

Підлітки 13-17 років відповідали так:

• швидше б додому;
• повернутися до бабусі;
• побачити маму; 
• поїхати додому;
• повернутися до мами;
• про те, що буду жити із сім’єю;
• вийти із закладу;
• зустрітися із сім’єю.

Читати на тему

В Україні запускають єдину державну онлайн-платформу про усиновлення

Онлайн-платформа для усиновлення дітей: що відомо.

Проблема насильства в інтернатах: винятки з правил чи система

На тлі жахливих новин з інтернатних закладів Львівщини та Закарпаття все частіше виникає питання — чи не є подібні випадки насильства системними та звичними для наших дітей в інституційних закладах.  

Авторка дослідження Ірина Полянська розповіла Вікнам, що отримати статистику з випадків насильства в інтернатних закладах складно, адже випадки часто приховуються або не фіксуються належним чином. 

— Високий ризик насилля виникає там, де діти не мають голосу, можливості говорити про свої проблеми та права. В таких умовах діти залишаються незахищеними, і те, що відбувається за закритими дверима, суспільству залишається невідомим, — додає вона. 

Це стає гарним середовищем для створення закритої системи, де факти насильства або приховуються, або взагалі не визнаються. 

Також психологиня зазначає, що відсутність вибору у найелементарніших речах — це також форма насильства. Свободу дітей в інтернатах систематично обмежують, а будь-які бажання приглушають. 

Тож насильство, наостанок додає Ірина, треба розглядати у ширшому розумінні. Це не просто фізичні або сексуальні прояви, а будь-яке придушення вибору волі. 

А Кирило Невдоха, який був вихованцем одного з таких закладів до 16 років, стверджує, що випадок на Львівщині — лише один з багатьох, який потрапив у публічний простір.

— Велика кількість таких інцидентів залишається непоміченою або незадокументованою через страх дітей перед наслідками, байдужість персоналу та відсутність належних механізмів реагування на такі випадки.

Коли дитина розповідає про насильство, виникає запитання: де гарантія, що її захистять, і що не буде ще гірше? Перевірка приїжджає, виявляє проблеми та їде, а дитині все ще доводиться залишатися в тому ж інтернатному закладі, — зазначає керівник організації ДійМО. 

Про це Кирило знає з власного досвіду, адже провів перші 16 років життя в інтернатних закладах. 

— Ми в інтернатному закладі часто не розуміємо, що те, що вважається для нас “нормальним” — наприклад, вдарити капцем по дупці чи указкою по голові — насправді є насильством і є неприйнятним. 

Вихователі інтернатних закладів часто дозволяють собі використовувати принижувальні висловлювання, як-от: “Ти нікому не потрібен, крім нашого інтернату”, які лише посилюють почуття безнадійності та безпорадності.

Він вважає, що насильство є закономірністю для інституційних закладів, де діти часто сприймаються як “підопічні”, а не як індивідуальні особистості. 

У закритій системі, де немає належного контролю з боку суспільства, такі випадки є проявом серйозних проблем всередині самої системи. 

Читати на тему

1,5 року не могли забрати маля з дитбудинку: через які труднощі проходять батьки-усиновлювачі

Якщо не бракує бажання всиновити дитину, бракує прозорості в системі. Як і навчання для потенційних усиновлювачів і оперативної роботи судів.

Реформа деінституціалізації: чому важлива не лише для дітей в інтернатах, а для кожного 

Державна реформа деінституціалізації покликана ліквідувати інтернати для дітей, натомість створивши умови близькі до сімейних. 

Однак деінституціалізація — це не просто реформа, а зміна системи, що має допомогти дітям зростати у здоровому середовищі, певна Ірина Полянська. Зокрема в сімейних формах виховання. 

— Дитинство — короткий і швидкоплинний період, коли відбувається фундаментальне формування особистості. Діти потребують середовища, яке сприяє їхньому розвитку. В інтернатних установах, де брак індивідуальної уваги є нормою, у дітей погіршується самооцінка, адаптація в суспільстві, а часом і фізичний розвиток, — наводить аргументи експертка.

Те, що реформа впроваджується вкрай повільно, означає, що тисячі дітей залишаються в середовищі, яке не може забезпечити їм любов та підтримку. 

А отже збільшуються ризики, що діти в інтернатах виростуть у дорослих, які не мали можливості жити в любові та розвинути свій потенціал. 

— Не хочеться зараз акцентувати на наслідках, щоб не стигматизувати тих, хто пережив цей травматичний досвід. Але уявіть: вам 16, і за межами закладу у вас нікого немає. Вас відправили в доросле життя, в гуртожиток, де повно таких самих самотніх підлітків. Як ви впораєтеся з життям? — каже Ірина. 

Кирило Невдоха зазначає, що у цю мить тисячі дітей по всій країні продовжують зростати без родинного тепла. 

На сніданок вони йдуть не на кухню, а до їдальні з одноманітними стравами. Замість слів “Я тебе люблю!” чи “Я в тебе вірю!” вони отримують лише відчуття самотності й безнадії, — підкреслює він. 

Щодо практичних наслідків для дітей з інтернатів, то вони часто не мають необхідних навичок, потрібних для подальшого життя: не знають, як вести свій бюджет або будувати стосунки, не можуть працевлаштуватися. 

Крім цього, коли вони не можуть знайти своє місце в суспільстві, це може призводити до підвищення рівня злочинності. Бо без родинних зв’язків таких дітей легко затягнути в погані компанії або змусити йти сумнівними шляхами. 

Читати на тему

Курси з усиновлення дитини: чим корисні для майбутніх батьків та для кого обов’язкові

Кому потрібні ці курси та що саме вивчають майбутні батьки — читай в матеріалі.

Як заохотити суспільство до всиновлення, опіки та підтримки дітей із закладів

Єдиним шляхом розв’язання питання інтернатів є надання дітям без батьківської опіки можливості зростати в родинному середовищі. Для цього українці мають проявляти ініціативу та робити кроки для всиновлення або опіки. 

За словами Кирила, якщо кожен з нас замислиться про можливість усиновлення, створення патронатної або прийомної сім’ї, чи принаймні про наставництво, це вже стане першим кроком, щоб ліквідувати інтернати для дітей. 

Цією думкою також можна ділитися в соціальних мережах, серед знайомих, друзів, на батьківських зборах та інших заходах. 

А Ірина Полянська додає, що потрібно інформувати суспільство про реальність інтернатної системи з усіма її недоліками. В Україні є багато чуйних людей, які можуть взяти дитину з інтернату навіть під час війни. 

Але зазвичай вони мало знають, через що цим дітям доводиться проходити, а тому в них немає достатньо мотивації подарувати їм сім’ю. Тож необхідно зробити дітей видимими для простих людей.  

Суспільство має знати правду про дітей, які зростають у закладах: їх кількість, про те, як вони себе почувають та вплив на їхній розвиток, — каже дослідниця і вкотре наголошує, що інтернати не є адекватною формою для виховання дітей. 

Крім того, важливо боротися з міфами й стигмами про дітей з інтернатних закладів. Зокрема, часто люди вірять в те, що вони можуть успадкувати щось погане від своїх біологічних батьків. 

Але у формуванні світогляду, перш за все, бере участь виховання та правильне, а не генетика. Тому для збільшення випадків всиновлення потрібно, зокрема, руйнувати шкідливі упередження. 

А ще — створити системи підтримки сімейних форм виховання, а не лише їхнього контролю: забезпечити достатнє фінансування, психологічну допомогу та доступ до різноманітних послуг. 

— Дуже важливо фокусуватися на підтримці опікунів та батьків, надаючи їм можливості для відновлення ресурсів і психологічної допомоги, оскільки вони вкладають власні внутрішні ресурси у виховання таких дітей.

Навіть найкращі реформи від держави не зможуть змінити систему та нарешті закрити інтернати для дітей, позбавлених батьківської опіки, якщо українці не відкриють для цього свої серця. 

Тому реформа має відбуватися синхронно на всіх рівнях. Це складний виклик, особливо під час війни, проте дитинство швидкоплинне, і в нас не буде другого шансу зробити це, зазначає психологиня. 

Всиновлення дітей стає дедалі поширенішим серед відомих людей. Ми розповідали про українських та світових зірок, які всиновили або оформили опіку над дітьми з інтернатів. 

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.