Чи виникало у тебе почуття, що час плине надто швидко, а задумані плани чи то поставлені цілі вдається реалізувати дуже повільно?
Хоча ти ніби активно працюєш, тримаєш руку на пульсі щодо останніх подій і не забуваєш про своє ментальне здоров’я.
Та почуття, що давно забув, до чого йшов, а нині не збагнеш навіть, у який бік лежати, все одно не покидають.
На своїй сторінці в Instagram психолог Кирило Зіньков розповів, чому так відбувається.
Підвищена вимогливість
Надмірно вимогливе ставлення до себе формується у людини змалечку. Відтак, якщо батьки виховували дитину в атмосфері “вище — більше — якісніше”, згодом вимогливість тата і мами стають її орієнтиром по життю.
Ідеалізація чужого результату
З огляду на те, що ми всі активно користуємося соцмережами, тренувати знецінювальну надивленість ще ніколи не було так просто.
Не потрібно навіть виходити з дому. Відкрив соцмережі — готово!
Ідеалізація інших людей часто супроводжується знеціненням себе.
Особливо, якщо це почуття не піддається критичному осмисленню.
Тривога
Почуття тривожності здатне сильно спотворити наше сприйняття часу.
2016 року, як розповідає Кирило Зіньков, психологи Італії та Канади опублікували спільне дослідження сприйняття часу у тривожних та депресивних пацієнтів.
Його результати показали, що для тривожних людей час протікає швидше, а у сприйнятті депресивних — навпаки сповільнено.
Тому скарги про брак часу нерідко можуть свідчити про підвищену тривожність у людини.
Перфекціонізм
Саме ця риса замикає хибне коло. Найчастіше справа не у фактичній відсутності результату, а у невдоволенні його якістю.
Примітно, що іноді невдоволення потенційним результатом призводить до бездіяльності та відсутності будь-якого результату.
Однак експерт говорить, усі вищезгадані фактори, які призводять до виникнення почуття, що спізнюєшся жити: ідеалізація, тривога та перфекціонізм, — упираються в одну загальну проблему — заперечення своїх обмежень.
Так, якщо з дитинства від людини дуже багато вимагають, то згодом у неї зникає реалістичне почуття міри.
У майбутньому її ключовою фразою стає: “Треба!”, а чи вистачить у неї на це сил та психологічного ресурсу — неважливо.
Її внутрішня “лінійка” зламана, тому почуття міри не працює, — пояснює психолог.
І зазначає, що замість того, щоб зважати на свої обмеження, розібратися, де пролягає ця межа, й оплакати плани/цілі/мрії, які не збудуться, людина знищує себе ними.
Їй приємніше вірити, що вона упорається, варто лише добре постаратися.
Проте чим реалістичніше людина оцінює свої можливості та реалізує їх, тим більш наповнено почувається сама й сприймає своє життя.
Прагнення досягти високих цілей та отримати схвалення від оточення інколи призводять до того, що ми несвідомо плекаємо у собі так званого відмінника.
Як стверджує психологиня Елена Архіпова, ця риса часто притаманна амбітним та успішним людям. А чим небезпечний синдром відмінника і як від нього позбутися, читай у нашому матеріалі.