Акторка Анна Сагайдачна і її відверте інтерв’ю про перехід на українську, волонтерство та думки піти в ЗСУ

Війна — це болючий досвід кожного українця. Багато людей вперше настільки гостро відчули приналежність до своєї землі та національності. Тож їхнє життя й світогляд зазнали кардинальних змін.

Ексклюзивно для Вікон зірка серіалу Кріпосна Анна Сагайдачна розповіла про своє життя під час війни. У Анни є чоловік та син, якому скоро три рочки. На початку повномасштабного вторгнення вони виїхали на Черкащину, за два місяці — повернулися до столиці.

Як малюк переносить війну?

Він знає, що війна, я все називаю своїми іменами. Наголошую на тому, що я поруч. Все нормально, у цьому сенсі все добре. Слава Богу, що не було таких подій, які б могли його дуже сильно налякати.

Я не пояснюю, він ще не в тому віці, аби я пояснювала, що таке війна. Він не ставить такі питання. Але я розповідаю:

Тімочка, у нас зараз війна. Країна, в якій ти живеш, називається Україна. Тому, коли ти чуєш сирену, треба прикручувати мультики, щоб ми чули, що відбувається на вулиці.

Я це роблю для того, щоб, коли він підросте, мати змогу пояснити йому, що відбувалося.

Про евакуацію

Ми виїхали до батьків за місто, дні за два ми були в Черкаській області. Там жили два місяці, потім повернулися до Києва.

Я гадаю, що мені було емоційно легше, бо я все-таки перебувала в Україні. Я мала змогу поїхати, але не поїхала. В мене є дитина, і якби дитини не було, можливо, я б і не ставила це питання. Ми були б тут в будинку, навіть не виїжджали б у Черкаську область. Але я мама, маю турбуватися про сина.

Я максимально хочу бути тут. Мені енергетично тут простіше, мені морально тут легше, я можу щось робити, можу допомагати.

Я спостерігаю за своїми друзями, які поїхали з України, вони їхали в дуже важкому емоційному стані. Перші кілька тижнів говорили про те, як жахливо, як вони хочуть назад. А потім адаптувалися, і вже відірвалися емоційно від України.

Це я про тих, хто починає вже: моря, океани, я на пляжі, в купальнику, з шампанським, з кальяном. Я розумію, чому так, але не хочу, щоб зі мною так сталося.

Про волонтерство і думки піти в ЗСУ

Я коли повернулася до Києва, не знала, куди мені бігти. Подзвонила своїй подрузі, Шурі, яка в ЗСУ. Питаю: “Шура, що робити, може, давай я в ЗСУ? Куди мені йти, де навчатись стріляти, що робити?”

Це таке, коли хочеш бути дуже корисним, а не знаєш як і не знаєш де.

Вона каже: “Так, Аню, заспокойся. Чекай. Подумай, що ти можеш робити. Саме ти. Ти готова піти в лави ЗСУ? Ти маєш розуміти, що в тебе є мала дитина. Ти готова його лишити і піти?” Я кажу, що ні, що я не готова.

Мені приносили речі, я відправляла їх людям. Переселенцям здебільшого. Відправляла чи відвозила, якщо це десь недалеко. В мене досі багато речей, ще якраз осіння колекція. Треба пороздавати.

Намагаюся скрізь бути корисною, наскільки дозволяє час і фізичні й емоційні сили.

Є така організація, якій донатять криптовалюту з-за кордону. Їм потрібні були впізнавані обличчя, щоб приїжджати у важкі міста. Ми їздили на ті частини Київщини, які були під окупацією, розвозили гуманітарну допомогу.

Емоційно дуже складно. Моя функція була саме поспілкуватися з людьми і, звісно, роздати гуманітарку.

Зараз в нас є акторська організація Act Lots, де ми збираємо на п’ять карет швидкої допомоги. Я трохи займаюся волонтерством, можу тут бути корисною.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений ????Anna Sagaidachnaya (Tretiak)???? (@annasagaidachnaya)

Про ситуацію у рідному Краснограді на Харківщині

У моєму місті, на щастя, спокійно. Там були прильоти, але зараз там ситуація приблизно, як у Києві. Тому я забирала маму звідти. От нещодавно вона поїхала додому, бо сказала, що треба полоти бур’яни.

Російські боти в Instagram

Я не раз зазначала, що мені пишуть менше, ніж колегам, моя сторінка викликає чомусь менше хейту. Періодично налітає армія російських ботів. Це Агенти 000, так я їх називаю. В них порожні сторінки, то одразу в блок.

Бувало, що я вступала в переписки з конкретними людьми стосовно того, що відбувається зараз в Україні. Не думаю, що мені вдалося до когось достукатись.

Якщо людина пише в якійсь пристойній формі, без матбків, без образ, от приміром: “Я з Росії, з такого-то містечка, от у нас говорять так, я не розумію, я не можу знайти інформацію” — тоді я справді можу вступити в діалог.

Є таке, що дуже агресивно пишуть про ці вісім років: “А ви мовчали, а ви там такі”. Купа образ через кому, мене це не злить.

Так, на початку війни мене це злило. Це от коли ти сидиш і думаєш, як можна бути такими тупими? Я кажу: “Ось, я була, я бачила, летіла ракета”. А вона мені пише: “Нєа, ви щось не те кажете, у мене в новинах показали не так”. Ну і це все, це труба, немає там куди стукати. На жаль.

Читати на тему

Ми були в інформаційній окупації: Ірма Вітовська про те, чому Європі складно розділяти українців та росіян

Ірма Вітовська розповіла про необхідні кроки України, які потрібно було зробити раніше, та в чому вбачає причини творення хижацького менталітету росіян.

Про перехід на українську мову

80% мого Instagram до війни — це російська. Я спілкувалася російською з дитинства, відвідувала російську школу. Навіть коли я в дев’ятому класі перейшла в іншу, україномовну школу, вона все одно була російськомовна.

Ми ж розуміємо, що на той час, коли я навчалась, було так. Потім я вступила в університет у Києві, де один викладач говорив російською, а інший — українською. 

Мене, одну з небагатьох українських акторів, кликали на проби в Росію, бо в мене чиста російська мова без акценту, я цим пишалась. Зараз уже місяці чотири жодного російського слова.

Українську почала вчити, коли вступила в університет до Києва. Але я не спілкувалася отак, в побуті, ніколи. Ніколи такого не було, щоб я увесь день спілкувалася українською.

За винятком тих випадків, коли я працювала акторкою дубляжу, і треба було дати мовному апарату розпрацюватися.

Зараз я чесно скажу: пишаюся собою. Пишаюся тим, що досить швидко перейшла повністю на українську, я думаю українською. І вже на цей час можу сказати, що навіть коли вночі прокидаюся, говорю українською.

Все моє оточення здебільшого було російськомовним. Зараз змінюється картина. Їм важче, ніж мені, перейти на українську. Я пишаюся тим, що вони, коли спілкуються зі мною, намагаються переходити.

Чоловік теж потроху спілкується українською. Я його не силую, розумію, що в нього цей процес переходу триватиме довше.

Приходжу, наприклад, на тренування, і тренер все тренування намагається спілкуватися українською. Нас там вісім дівчаток у групі, і майже всі російськомовні. І от вони стараються перейти на українську.

Я кажу: “Бачте, як я вас надихаю!” Причому я наголошую, щоб говорили, як кому зручно. Я не хочу тиснути на людей. Це мій шлях, мій вибір, а людина має зробити свій.

Це щось про патріотизм?

Я ніколи не вважала себе патріоткою, навіть розглядала варіанти: а де б ми могли жити, якби не в Україні?  Завжди казала, що не буду бити себе в груди і казати, що я українка і я цим пишаюся. Так було до війни.

Коли розпочалася війна, зрозуміла, наскільки люблю Україну, не хочу звідси їхати. Не хочу, правда. Раніше мені здавалося, що десь там акторство краще, кіно краще, більше платять, краща картинка.

Зараз зрозуміла, що якщо не я, то хто? Я українка, тут народилася, моя земля дала мені освіту. Там, де я є зараз, — це моя заслуга як людини, але і заслуга всіх українців, які мене навчали, допомагали.

Я подумала про те, що, напевне, зараз моя черга віддавати. Оцей мій перехід на українську мову — моя подяка, солідарність.

Я ж працівник культури, в мене беруть інтерв’ю, на мене підписані люди. І те, що я транслюю, для мене дуже важливо. І якщо хоча б невеличка частина людей, слухаючи й дивлячись мене, підуть за мною — оце буде моя вдячність моїй землі.

Я не знаю насправді, що таке патріотизм. Як він проявляється, яким має бути. В мене це отак: пишаюся Україною, не хочу нікуди їхати, хочу відновлювати країну тут.

План після війни — відновлювати кінематограф?

Я на початку війни думала про кіно. В мене мали вийти два дуже хороших проекти, яких я дуже чекала, і в одному головну роль грав російський, а в іншому — білоруський актор. І той, і той Україну підтримав. Але ці роботи, мабуть, не вийдуть.

Кожен проект для мене, як моя дитина. Моє творіння, там частина мене, я про щось говорила в тому кіно. І коли воно не вийде — то це ж наче щось вмерло в тобі.

Але це було на початку війни, а зараз я більше думаю про відновлення економіки країни. Не про кіно. От мене більше цікавить зараз, як буде відновлюватись житло у людей, які його втратили. А кіно відновиться.

Цікавий шлях в ЗСУ художниці з костюмів Шури, подруги Анни Сагайдачної, читай в нашому матеріалі. 

Не пропусти більше цікавих та ексклюзивних матеріалів, підписуйся на наш Telegram-канал.