З початку повномасштабної війни в Україні нам допомагає багато людей з усього світу. Українські зірки збирають гроші та гуманітарну допомогу і привертають увагу світу до, без сумніву, головної теми 2022 року — війни в Україні.
Максим Чмерковський — українсько-американський хореограф. Чемпіон світу з латиноамериканських танців. Був суддею в українських танцювальних шоу та першим Холостяком нашої країни.
На момент початку російського вторгнення перебував в Україні. Пізніше займався волонтерством у Польщі та разом із сім’єю створив фонд Баранова 27 для надання гуманітарної допомоги Україні.
Вікна поговорили з Максимом про благодійність, допомогу Україні та плани після перемоги у війні.
— Я цей ранок ніколи не забуду. Ніколи не уявляв, що в мене в житті буде питання: “Де ти був, коли почалася війна?”. Це історія моєї бабусі, яка була дитиною під час Другої світової війни й була в окупації в Одесі. Вона пам’ятає та бачила, як загинули всі чоловіки у сім’ї, пам’ятає всі наслідки. У неї кожен тост був: “Щоб не було війни”. Зараз у моєї бабусі хвороба Альцгеймера і вона не знає, що відбувається.
Того ранку мені зателефонував Ваня Городецький, ми з ним дуже довго дружимо з часів Холостяка. Якщо мені хтось дзвонить уночі за київським часом, то у Лос-Анджелесі це середина дня. Я думав, що хтось забув, що я не там.
Телефон вібрує та вібрує, я розумію, що щось важливе. Думав, може дружина з сином. Час — п’ята ранку.
Я беру слухавку й чую голос Вані: “Брате, почалася війна”. Це не вкладається у голові, що таке може бути.
Я дуже захоплююся медициною, зокрема реабілітаційною. Я усвідомлюю, як впливає стрес і, зокрема, війна на людину.
Людям потрібна буде допомога, щоб перейти на мир, коли він буде.
Тому що діти дуже травмовані, молоді люди, котрі захищають зараз країну — травмовані. Я розумію, що знадобиться не тільки гуманітарна допомога, не тільки те, що потрібно все відбудовувати, а треба буде дуже багато відновлюватися психологічно.
— Я навіть не знаю, як це можна пояснити. Я дуже часто літаю, дуже часто перебуваю в різних країнах, але не було такої ситуації, що просто не міг повернутися додому.
Я вже навіть думав: “Ти ж атлетично підготовлений, займаєшся в тренажерному залі, танцюрист — надягни рюкзак і давай пішки вибиратися”.
Було дуже страшно, й Instagram став якимось криком душі. Хтось іще побачить і дізнається про це (війну в Україні — ред.).
Я опинився в ситуації, де весь світ святкує щось, а тут війна. Скрізь неділя, і я знаю, що хтось іде на футбол, на пляж, грає у відеоігри, а я сиджу в Києві під бомбардуваннями у бомбосховищі. Я не хотів, щоб мені та всім було погано. Ні, я хотів, щоб про все це (про те, що почалася війна — ред.) хоча б знали.
Instagram — це те, чим я був озброєний. Це не було теробороною чи участю у війні, але я розповідав про все в Instagram.
Посмотреть эту публикацию в Instagram Публикация от Maksim Chmerkovskiy (@maksimc)
Публикация от Maksim Chmerkovskiy (@maksimc)
Але я ніколи не ставився до себе, як до селебріті. Це не те, ким я хотів бути. Я не селебріті, я просто танцюрист, який виконує свою роботу. Це робота на телебаченні, а отже, за мною слідкує більше людей, ніж за іншими танцюристами. Я так дивився на себе.
Сьогодні я сприймаю слово “селебріті” трішки по-іншому. Після того, як ти став медійною людиною, на тобі лежить велика відповідальність. Тому що до того, що ти говориш, прислухаються люди, які називаються фанатами.
Якщо говорити про Америку та американців, то тут втомилися від ЗМІ й, на мою думку, перестали довіряти.
Тому, коли я почав показувати війну, а я не репортер, не професійна людина, яка працює в новинах, то люди почали дивитись і розуміли, що це (війна в Україні — ред.) не фейк.
Я дозволяю собі іноді виставити свою дружину, коли вона отримала нагороду за свою справу, чи свого сина, коли він зробив подарунок на День матері. Я дивлюсь і не знаю, як це публікувати, адже у мене в Instagram війна.
— Я не прошу допомоги в Instagram. До мене звертаються здебільшого з проханням про допомогу звичайні біженці.
Щодо організацій, які з нами працюють, це переважно мери, губернатори, люди, які представляють округи, безпосередньо Нью-Йорк, Нью-Джерсі, де наша організація заснована (Баранова 27 — ред.).
Ми знаємо, як зробити так, щоб це отримало грошову підтримку.
Для мене головне, щоб люди розуміли, що це не є швидким процесом.
Посмотреть эту публикацию в Instagram Публикация от Baranova 27 (@baranova27)
Публикация от Baranova 27 (@baranova27)
— Баранова 27 заснувала наша сім’я: тато, мама, брат Валентин та я. Ми в минулому є іммігрантами з України. Баранова 27 — це адреса в Одесі, де ми з братом народилися та виросли. Там народився і виріс мій тато. Ця адреса нам дуже близька, ми підтримуємо свою культуру тут (у США — ред.).
Я відвідував Одесу і закохався у неї заново.
Під час мого останнього візиту, коли я познайомився з Данієлем Салемом, я познайомився з новою Одесою, знову перейнявся дуже близькими почуттями до неї. Але хочу зізнатися, що назвати організацію Баранова 27 — це не моя ідея. Це ідея нашого тата з моїм братом.
Склад Баранова 27
Вони дуже швидко це все поставили на ноги, і я підтримував організацію спочатку, адже перебував в Україні. Наш батько — бізнесмен, він знає, як поставити логістику.
У мого тата болить серце за цю війну, у нас усіх воно болить щодня.
Тому ми робимо все — і ростемо, і ростемо. Ми надаємо гуманітарну допомогу не тільки щодо речей, а також займаємося переселенцями. І найголовніше — ми усвідомлюємо, що це триватиме довго. Це не ще кілька місяців, це справді тривалий процес.
Не тільки лікування України від цього раку, який представляє РФ, а також і реабілітація має бути. Реабілітувати, відновити, побудувати не тільки те, що було, а й нове — це має бути тривалий процес. Тому наша організація сьогодні розуміє, що ми продовжуватимемо допомагати й займатися цим дуже довго.
— Все, що ми доставляємо з Америки, надсилаємо до Львова. Допомога надходить до двох організацій, яким ми довіряємо. Ми знаємо цих людей і що вони далі роблять із цією гуманітарною допомогою.
У Львові є також будівельна організація, з якою ми познайомилися та почали спілкуватися щодо будівництва поселення для біженців. Для того, щоб вони мали змогу залишитися в Україні, а не їхати в чужу незнайому країну, поки не можуть повернутися до своїх будинків.
Ми замовили перші десять будинків. Це будинки швидкого будівництва, яке займає приблизно два тижні. На другому етапі у планах збудувати 250 будинків. Потім це все може залишитись і стати чимось іншим.
— Я дуже захопився благодійністю за останні 10–15 років. Дуже багато підтримую організації, які допомагають дітям.
Мене давно навчили: якщо ти хочеш зібрати мільйон доларів, то треба це зробити з кожної людини по долару, а не з двох по 500 тисяч. Тому що тоді ти зможеш продовжувати збирати, а ті, хто давав по 500 тисяч, наступного разу можуть відмовити.
— Я не розповідаю. У нас приблизно водночас померла рибка, це була трагедія. Ми зрозуміли, що не можемо йому пояснити. Я не знаю, як розпочати тему війни й не думаю, що хочу.
Я не можу дочекатися того моменту, коли ми зійдемо разом із трапа літака в Україні.
Я завжди казав: якщо ти знаєш історію, ти можеш правильні висновки робити й не робити помилок. Я думаю, що зараз розповідати п’ятирічній дитині про війну, коли вона росте в іншій країні, мабуть, не треба. Але я пояснюватиму історичні факти, щоб він знав, хто був агресором. Адже для мене Україна посідає дуже важливе місце у житті.
— Коли я виїхав з України, я вже знав, що хочу повернутися якомога ближче, але мені потрібна була причина. Щоб я не просто з’явився та не знав, що робити.
Я скористався своєю медійністю та через знайомих почав працювати з Global Power Mission. Я полетів до Варшави й на той момент не знав, хто вони й що роблять. Але коли прилетів та побачив великий склад у Жешуві, я зрозумів логістику. Я зрозумів, що ця організація робить величезні речі. Доставляє багато гуманітарної допомоги Україні.
Перебуваючи поруч із ними, я навчався цієї логістики, цього процесу. Для того, щоб наша організація Баранова 27 теж працювала на високому ефективному рівні.
Коли я був у Варшаві та Жешуві, я їздив до Медики. Це перехід до кордону Польщі з Україною. Це була дуже серйозна поїздка, адже я обіцяв одній жінці, з якою їхав, що повернуся і допомагатиму.
Ми потоваришували, коли їхали з Києва. Вона попросила пообіцяти, що я повернуся і допомагатиму на кордоні. Я питав: “Що я там робитиму?” Вона сказала, що коли людина переходить кордон і не знає, що робити, куди йти, але бачить знайоме їй обличчя, стає легше. Вона казала, що коли побачила мене, то був перший раз, коли їй не хотілося плакати. Інші жінки, які були поруч, погодились із нею.
Я зрозумів, що можу допомогти, й мені було важливо стримати свою обіцянку.
Фото: Максим Чмерковський
— Люди продовжують допомагати та підтримувати. Ті, хто розуміє, що це надовго, а не ті, хто допоміг одноразово. Але моя місія не закінчилася, і ми постійно нагадуємо про це. З одного боку, я б хотів, наприклад, щоб той же Instagram був схожий на мій настрій. Але з іншого боку — це моя місія нагадувати про те, що в Україні війна.
Адже це глобальні речі, які позначаються на звичайних людях, наприклад, брак зерна тощо. Звичайні люди — це якраз ті, хто допомагає Україні. Адже, наприклад, Мері з Небраски, яка переживає та підтримує, дає сто доларів, а сьогодні у неї подорожчав бензин і вже немає можливості їх дати знову. Але наша організація та, що каже: “Нам не потрібно сто доларів, можеш дати один”.
Адже з миру по нитці, як то кажуть. Не можна просити в одного чи двох великі суми, а от у кожного по долару завжди знайдеться.
— Плани є. Ми розбавляємо ними наше спілкування з Данієлем Салемом, Ванею Городецьким. Ми говоримо про ті речі, якими почали займатися ще до війни. У нас був один проект, який ми хотіли реалізувати й ось-ось випустити, але не виходило. Це був, напевно, неправильний час.
Тому, коли буде мир, насамперед ми почнемо думати, що можна зробити. Адже зараз я думаю про Маріуполь та інші міста. Дуже переживаю за Одесу і хотів би, щоб із нею було все гаразд.
Я щоранку прокидаюсь і перевіряю всі новини та повідомлення.
Я дуже хочу, щоб простий українець знав, що його підтримують і коли добре, і коли погано. Ми не забуваємо і намагаємось допомогти.
— Чесно, про це довго можна думати.
Це якась міфологічна нація людей. Будь-які різні казки про богатирів здаються правдою!
Це якогось певного складу людина із почуттям приналежності землі. Історично це є у деяких націях. Це нагадує якихось стародавніх майя. Або, наприклад, атлантів, саме духом.
Українці мають непереможний дух. Вони втілюють поєднання всіх хороших якостей.
Є речі, які притаманні іншим націям, але не так, щоб усі разом і в одній людині.
Це не кажучи про якусь магію чорнозему (сміється). Коли людина відчуває землю і відчуває приналежність, це дорогого варте, і цю людину не можна перемогти. Це те, що зараз спостерігає весь світ.
Я думаю, що відповідь на запитання пов’язана з українською землею. Усі українці захищають свою землю та приналежність до неї. Адже вони могли б поїхати, але захищають себе.
Українські зірки кричать про війну в Україні на весь світ! Це бачать інші всесвітньовідомі співаки, актори, кінорежисери та допомагають. Нещодавно гурт Антитіла записав пісню з Едом Шираном, яка б’є рекорди в Україні та деяких країнах Європи. Раніше Тарас Тополя у своєму інтерв’ю розповідав про співпрацю з Едом Шираном та музику під час війни.