Творчість змінила на поїздки з гуманітаркою на фронт ще у 2014-му. Історія військової волонтерки Алли Мартинюк

Алла Мартинюк — мама двох діток, акторка та співачка. Однак творчість вона змінила на поїздки з гуманітаркою на фронт ще у 2014-му.

Сьогодні як волонтерка вона позаштатно виконує обов’язки помічниці-консультантки Головнокомандувача, привозить на передову усе необхідне нашим бійцям і каже, що там потребують ще багато чого.

Про ситуацію в гарячих точках, умови для жінок в армії, думки про смерть і перемогу України — в нашому інтерв’ю.

— Алло, як вам вдалося знайти нагоду для інтерв’ю? Чи є час на відпочинок загалом?

— У мене єдиний день відпочинку був, коли був день народження доньки. А загалом дуже важко з часом, і я відчуваю певне вигорання і виснаження.

Щодо інтерв’ю, то воно потрібне, ми зараз маємо говорити про нашу роботу. Я завжди виділяю час на таке, тому це ніби частина роботи (усміхається).

А загалом перепочинку нема, бо я постійно на телефоні. Дуже багато замовлень на поставки чогось необхідного для армії, волонтерам дуже важко.

Ми реально втомлені. Це потрібно визнати. Багато є ще незакритих запитів на літній одяг для захисників, а скоро вже осінь.

Їх теж треба одягати. Роботи буде купа. Тож будемо викручуватись, знаходити інвесторів за кордоном.

— Чим загалом ви займаєтеся як позаштатна співробітниця Генштабу і як волонтерка?

— Більшість моїх обов’язків у Генштабі не підлягають розголошенню (усміхається). Це пов’язано із забезпеченням певним чином. Але я часто буваю на передовій як волонтерка, це інша частина моєї роботи.

Я дуже добре бачу ситуацію на фронті, збираю інформацію про те, що потрібно нашим захисникам і захисницям, потім закуповую це і довожу у гарячі точки, на позиції. 

Ми називаємо це “експрес-доставка” там, де не працює Нова пошта. Наприклад, свого часу ми з командою встановили швидкісний інтернет Starlink у Сєвєродонецьку, доки там працювали наші хлопці.

Крім цього, зараз ми працюємо над створенням окремого фонду на потреби ЗСУ. Він називатиметься Захист майбутнього.

— Нині жінки в ЗСУ й у волонтерстві — це доконаний факт. Як гадаєте, наше суспільство звикло до цього і не вважає це явище екстраординарним?

— Ми не те щоб звикли, але новизна цього для всіх згладилася. Я сама у 2014 році почула, як команда волонтерок їде на Схід, і я тоді була в шоці, плакала, не розуміючи, як вони можуть так ризикувати і їхати туди.

А потім і я сама поїхала. Зараз зникло відчуття, що це щось мега-особливе, поки що жінки не переважають в армії та серед волонтерів, за моїми спостереженнями.

Але вже нема такої реакції гострої на це, всі нарешті цінують вклад жінок і не ставляться до їхньої служби заангажовано.

Але навіть на мене досі, звісно, знайдеться одна якась людина, яка скаже: “Йди дітей народжуй”. І то нічого, що в мене двоє дітей і я встигла реалізуватися і як мама теж (усміхається).

Попри це, у нас, дякувати Богу, з гендерною рівністю немає таких проблем, як колись. Жінка на війні — це вже нормально. У кожного свій поклик, і його поважають.

— За словами першої леді Олени Зеленської, у лавах Збройних сил більш як тисяча жінок-командирів. У вас особисто є такі знайомі? І чи думали ви долучитися безпосередньо до служби?

— Я знаю багато жінок на війні. Це Наталка Вересовська, моя подруга. Абсолютно жіночна, така, якою я її знаю. Те, що щось там стається з жіночністю в армії, — це стереотип.

У мене поки нема думок піти в армію, хоча були раніше не раз. Але діти не відпускають. Хоча я лідер і зараз по життю, в моїй нинішній роботі, керую командою людей. Поки я дуже потрібна тут, попри нервові зриви і постійне життя з телефоном в руці.

Якщо ситуація критично вимагатиме моєї присутності на фронті, то я не з тих, хто побоїться, тому я піду. Я хочу, щоб мої діти жили у вільній країні, і я зроблю для цього все.

— Про які умови життя на фронті для жінок тобі відомо? Як з гігієною, наприклад?

— Часом те, що видається державою з одягу того ж самого, є не найкращої якості. Але кожна жінка, я вважаю, може сама собі купити товари для гігієни.

Проте зараз уже нарешті починають робити форму конкретно для жінок. Бо до цього, на жаль, було із цим важко.

Для дівчат усе має бути легке. Ті ж самі бронежилети вже існують у США, які передбачають спеціальне пом’якшене місце під груди. Тобто є куди рухатися.

Але найголовніше для нас зараз — зброя передусім. Мені про це особисто кажуть наші захисники й захисниці.

А особливо жінки наші, як виявилося, зовсім невибагливі щодо умов, бо вони знали, куди йдуть. Вони не чекають, що їм окремий душ на передовій облаштують. Всі рівні.

— Як ви зайнялися військовим волонтерством? Чому обрали цей шлях захисту держави?

— У 2014 році пішов воювати мій брат, і я почала спершу допомагати його 54-й бригаді. Вони вже були тоді на Донбасі. Я вперше повезла йому туди допомогу, хоча було мегастрашно.

Пам’ятаю, була я вже на Дніпропетровщині, адреналін кипів. Але мені пощастило, що я тоді випадково зустріла по дорозі на заправці генерала Марченка.

Читати на тему

”Лисичанськ — Бахмут — це дорога до пекла”: як волонтер-британець Дейв став евакуаційним водієм

Чоловік розповів про те, як евакуював людей з Лисичанська та отримав поранення.

Ми тоді познайомились, і я розповіла, що їду по навігатору. Він на це сказав: “Мала, ти що? Не можна по навігатору їхати! Ти не знаєш, які бої там ідуть? Сідай в машину, їдь за мною”.

От реально є янголи на шляху, які оберігають. А потім після цієї поїздки я вже була навчена досвідом, пересідала в броньовану машину і тільки так їхала на позиції. І отакий досвід, як наркотик, насправді.

Чому військовим важко відійти після дембеля? Бо війна досі лишається з ними морально.

Я своїм дітям, які дуже за мене переживали, обіцяла, що не буду їздити прямо на передову. Але після 24 лютого змушена була поновити поїздки. Спершу це була Київщина, потім Донбас. Зараз не знаю, як пояснити свій емоційний стан, але страх смерті зник.

— Як для вас почалося 24 лютого? Детально пам’ятаєте цей день?

— Я ще вночі зрозуміла, що буде наступ, доки дивилася новини. Я заснула тільки на годину буквально, і о п’ятій ранку прокинулася від вибухів.

Я крикнула дітям, щоб прокидалися і збирали речі, ми спакувалися. В мене була панічна атака, якщо чесно. Дуже чутно було вибухи в Броварах, я не була морально готова чомусь.

Боялася за дітей, не за себе. Але врешті зібралася, збігала вниз і перевірила наше бомбосховище, де потім ми були з дітьми наступні кілька днів.

Це було жахливо: купа дітей, які плачуть і кричать від страху, сплять на бетонній підлозі. Через два тижні вдалося вивезти моїх дітей в Кам’янець-Подільський.

І з того моменту я могла вже повноцінно зайнятися волонтерством. Але діти дзвонили, плакали і боялися за мене.

— Ви могли колись уявити в дитинстві чи юності, що будете пов’язані з фронтом?

— У мене була мрія зіграти роль у фільмі про війну як акторка. Але що таке може статися не у фільмі, а в реальному житті, я ніколи уявити не могла.

І про те, що я буду так близько до передової, я, звісно, не мріяла і не думала.

— До війни ви займалися акторською майстерністю і вокалом. Чи багато серед волонтерів, а також наших захисників і захисниць на фронті тих, які займалися абсолютно іншими сферами, на відміну від військової? Як їм дається служба?

— Я особисто знаю багато акторів на передовій. Володя Ращук, наприклад, був у Сєвєродонецьку, в Рубіжному.

У волонтерській діяльності зараз взагалі кожен другий артист або творча людина.

Та і взагалі багато людей різних професій зараз залучені до боротьби.

У теробороні, я знаю, є і вчені, і вчителі, і адвокати. І вони воюють не гірше, ніж інші наші захисники і захисниці.

— Чи знаєте ви, як вижити, раптом потрапите в засідку під час доставки допомоги або в полоні?

— Я про полон навіть не хочу думати. Я вважаю, що я така трохи відьма, думки матеріалізуються. Були думки про смерть.

Під час волонтерської роботи ми з моїм колегою, актором Сергієм Малюгою, сміялися, коли зізналися, що думали про такі випадки, як, наприклад, комусь із нас відірве ногу під час обстрілу, і як ми будемо одне одного рятувати (сміється).

Ми не думаємо таке про себе, але думаємо одне про одного. Але якщо серйозно, то, звісно, були парамедичні курси перед виїздами. Я розумію, як діяти, є навички. Але сподіваюся, що ці знання мені ніколи не знадобляться.

— Ви думали про майбутнє після перемоги? Є якісь мрії і плани?

— Я вже казала особисто Головнокомандувачу, що найперше, що я зроблю після перемоги — це зберу усіх наших героїв, захисників, волонтерів і зробимо велике свято, де нап’ємося.

Це геть, можливо, не романтично, але я дуже хочу саме так відсвяткувати перемогу.

А надалі я хочу зняти фільм про війну, драму про пару закоханих, які разом пішли на фронт. У мене є вже готовий сценарій для короткометражки. Хочу, щоб фільм поїхав по кінофестивалях. Творити в музиці я не припиняю і зараз. Скоро вийде моя нова пісня Москаля на цвях.

— Як гадаєте, в чому сила українців?

Наша сила в незламності духу, в сміливості. Це нація нескорених, яких на світі мало.

Я не хочу якось применшувати ролі інших народів, але свій характер ми показуємо сторіччями. У нас є жага до волі, ми не рабський народ. В нас навіть 16-річні діти кажуть, що готові йти і захищати Україну.

У нас люди не шкодують життя задля відстоювання землі. Наша сила однозначно у незламності. Коли кажу це, аж плакати хочеться. Бо наші захисники готові воювати в будь-яких умовах, не жаліються, а борються, бо знають за що. 

Це одна з багатьох історій сильних волонтерів. Читай також зворушливу історію оперного співака, який евакуював людей з Харкова.

До речі, у Вікон тепер є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!