Її обличчя знають мільйони. Вона грала у фільмах Пульс і Божевільні, знімалася в серіалі Митець, а ще — веде YouTube-блог, де сама перевіряє крайнощі життя: від найдешевшого до найдорожчого.
Вона працювала таксисткою, баристою чи заправницею — і скрізь залишається справжньою. Бо Наталія Бабенко не вміє наполовину: якщо щось робить — то по-справжньому, до кінця.
Вікна-новини поспілкувалися з акторкою про шлях у кіно, складні ролі, проект Дешево чи дорого, а також про війну, любов і те, як залишатися собою, коли навколо все змінюється.
— Що стало тим поштовхом, після якого ви вирішили: буду акторкою? Це було усвідомлене рішення чи просто момент, коли серце підказало свій шлях?
— Все почалося ще з дитинства, коли я закінчила музичну школу. Згодом зрозуміла, що музика — не зовсім моє. Я в дитинстві була активна, мені потрібно більше руху, емоцій. У школі я вела заходи, танцювала, співала.
Раз на рік ми ставили казку, і клас змагався, у кого вистава краща. Ми тоді перемогли, і я вирішила, що після дев’ятого класу вступатиму на акторську спеціальність.
Так і сталося. Після школи вступила до коледжу, потім — у Карпенка-Карого. Першого разу не пройшла, але вже наступного року мене взяли одразу на кілька напрямів. Саме тоді я зрозуміла, що хочу бути акторкою на сто відсотків.
— Ви потрапили до театру Франка ще студенткою. Як це сталося?
— На першому курсі Карпенка-Карого після першого півріччя мені запропонували пройти проби на роль у виставі Моя професія — сеньйор з вищого світу, яку ставив Анатолій Хостікоєв. Спочатку була зустріч із Наталією Сумською: вона дала нам завдання й невеличкий етюд, який треба було зіграти.
Я працювала в парі зі Славком Хостікоєвим — йому саме шукали партнерку. Ми пробували без текстів, просто шукали правду в моменті. За два тижні нас уже ввели у виставу. Перші покази були в театрі Оперети, а прем’єра — на сцені Франка. Це був чудовий досвід. Я отримала колосальне задоволення від живого контакту з глядачем.
— Пам’ятаєте, як саме для вас почався той ранок 24 лютого? Що відчули в перші хвилини?
— Так. Я була вдома. Ту ніч майже не спала — постійно моніторила новини. Заснула лише близько четвертої, а через пів години задзвонив телефон.
Дзвонила сестра. Я навіть не глянула, хто телефонує, але вже знала, що почалася війна. Її слова — Почалося, збирайся швидко — пам’ятаю назавжди.
— Як повномасштабне вторгнення вплинуло на вас і на професію?
— Я ніколи не мріяла їхати за кордон і працювати там — хочу залишатися в Україні. Усі мої ролі були й є тут. І я ніколи не брала участі в проектах, які можна було б назвати пропагандистськими.
Зараз вважаю, що наш культурний простір має змінюватися. Нам потрібен якісний і змістовний продукт, який відображає нашу реальність. Мені хочеться грати глибоких персонажів — таких, яких розумітиме глядач, у яких є сенс, біль і правда.
— Ви торкалися теми російських колег. Як ставитеся до них сьогодні?
— Ніяк. Я ніколи не була близька ні з ким із них — лише робочі контакти. Вони завжди шукали вигоду. Я вважаю, що в них це на рівні ментальності: імперські замашки, самозакоханість. Мені це ніколи не було цікаво. Я спілкуюся тільки з українськими акторами, бо вони для мене близькі.
— Яка роль стала для вас найважчою?
— Кожна роль залишає свій відбиток. Але якщо говорити про моральну й фізичну складність — це короткий метр Дива, який подорожує фестивалями, фільм Пульс і Божевільні.
До сцен у фільму Пульс я готувалася пів року, займалася за системою паралімпійців і легкоатлетів. Це була відповідальна роль, бо треба було зіграти незрячу людину. Було непросто, але я дуже люблю цю роботу.
Ще один непростий досвід — це Короткий метр, який ми знімали вже під час війни в Молдові. Це інша країна, інший менталітет, але на майданчику панувала чудова атмосфера — ми стали як маленька сім’я.
Зйомки були при мінус трьох: я ходила босоніж по воді, сиділа біля озера майже без одягу. Це було складно, але я знала, що роблю правильну справу.
Я дуже люблю свою професію, бо в ній можна перевтілюватися, рости, шукати нове. Без цього мені складно жити.
— Чи можете ви дозволити собі відмовлятися від ролей, які вам не до вподоби? Що у сценарії або персонажі для вас червона лінія?
— Так, і це дуже важливо. Якщо я не бачу глибини або розумію, що історія для мене порожня, можу відмовитися. Для мене головне — цінність історії. Якщо не бачу сенсу, то просто відмовляюся.
Інколи читаєш сценарій і вже відчуваєш — це не твоє, не горить. Або буває, що вже на пробах розумієш — не зійшлися енергетично, не відгукується. У таких випадках я чесно кажу: Я не піду. Бо коли всередині не має іскри, не буде живої історії.
— Головна героїня серіалу Митець Ганна Миргородська — жорстка, рішуча. Чи є у вас щось спільне з нею?
— Вона чесна. І я теж — іноді навіть надто. У неї сильний характер, вона рішуча, вольова, змушена розв’язувати складні завдання і знаходити злочинців. Ми з нею схожі внутрішнім стрижнем.
На початку зйомок було складно правильно працювати з зброєю. Хотілося, щоб усе виглядало реалістично, щоб у кадрі було правдиво. Я навіть хочу пройти додаткові тренування, щоб уміти це робити професійно — і в майбутньому виконувати більше каскадерських сцен.
— Ви активно ведете YouTube-канал. Як виникла ця ідея?
— Усе почалося на початку війни, коли робота фактично зупинилася. Я подумала: Що я ще можу, крім акторства? І вирішила не зраджувати собі, а просто спробувати.
Я людина, якій потрібна творчість. Не можу бути в рутині. Перші спроби знімати були ще до війни, але тоді не склалося — не знаходила свій формат. Потім зробила паузу майже на два роки.
							І вже після повномасштабного вторгнення повернулася до ідеї — хотіла робити щось чесне, без штучності й постановок.
— Які професії ви тестували для свого каналу?
— Таксистка, бариста, працівниця на СТО, механік, кур’єр, продавчиня на ринку, заправниця на АЗС. Найбільше мене зачепила саме робота заправниці. Вони заробляють копійки, дихають парами бензину, працюють навіть під час тривог — це дуже складно й небезпечно.
— Яка професія виявилася найстресовішою?
— Напевно, таксист. Я воджу машину, але все одно було не по собі. Їздиш з незнайомими людьми, не знаєш, хто сідає в авто. Коли темніє, стає страшніше. Але цей день минув вдало — і я рада, що спробувала.
— Ваш YouTube зараз став великим медіапроектом. Яка конкретна думка чи подія стала тим імпульсом, що змусив вас піти у сміливі порівняння дешево vs дорого?
— Бо мені це цікаво. Я орієнтуюся і на себе, і на глядача. Не все має бути найдорожче чи наймодніше. Головне — щоб було по-справжньому. Формат не обмежує, навпаки — дозволяє дізнаватися більше.
— Що найважче у створенні YouTube-контенту?
— Я не прописую сценарії — хочу, щоб реакція була жива. Інколи важко адаптуватися, буває, що повторюю одне й те саме, хвилююся. Я бачу свої недоліки, але намагаюся вдосконалюватися.
— Якщо б вам довелося вибрати лише одне — Бабенко-акторка чи Бабенко-YouTube-ревізорка? Що обрали б зараз?
— Хочу, щоб вони співіснували. YouTube — це моя самореалізація, але акторство — моє життя. Без нього я не буду повноцінно щасливою.
— Хто вас підтримує у всіх цих пошуках? Є поруч людина, якій ви довіряєте?
— Є. Не люблю говорити про особисте, але так — у мене є кохана людина. Мої рідні знають про неї, але для загалу я не буду розповідати деталі.
— Що далі? Який об’єкт перевірятимете у наступних випусках?
— Це будуть найдивніші готелі у Києві та області й не тільки.
Українські серіали давно перестали бути другорядними. У них — наші історії, обличчя, правда. Ми зібрали п’ятірку найцікавіших проєктів, які варто подивитися саме зараз.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!
                


