У серіалі Лікарі на СТБ він втілив образ лаборанта Стаса Коцика — іронічного, уважного й трохи непередбачуваного. А у розмові розкривається як митець, закоханий у справу життя.
За його плечима — театральні постановки, фільми та серіали. Короткометражка Недоступні за його участю увійшла до програми Венеційського кінофестивалю. Але він не планує зупинятися, а пробує нові жанри та формати.
В інтерв’ю молодий актор Орест Пасічник поділився, як готувався до ролі в серіалі, які риси перейняв від свого героя та чому робота в медичному серіалі стала для нього особистим викликом. А ще поділився думками про свій новий фільм Каховський об’єкт.
— Як почалася твоя акторська кар’єра — що спонукало обрати саме цей шлях?
Мій перший вихід на сцену відбувся ще у 2003 році — у виставі мого батька, Степана Пасічника, Кирпатий Мефістофель. Я грав Міку, сина Якова Михайлюка, і пам’ятаю, як маленьким виходив на сцену й читав віршик.
Певний час я вагався чи варто вступати до театрального вишу — навіть думав про журналістику, — але зрештою зрозумів, що хочу бути актором. У 2016 році вступив до університету імені Карпенка-Карого, який закінчив у 2020-му. Після цього мене зарахували до трупи Молодого театру. Власне, з цього все й почалося.
— Чи є в тебе актор, режисер або фільм, який став для тебе своєрідним орієнтиром або мотиватором?
Їх насправді багато. Але мене завжди вражав Леонардо Ді Капріо.
Пам’ятаю, коли вперше подивився фільм Що гнітить Гілберта Грейпа? — я був просто шокований його грою. Я не розумів, як він це робить, настільки все було правдиво й глибоко. Після цього переглянув усі його фільми — він дійсно неймовірний актор і великий професіонал.
— Є режисери, з якими мрієш співпрацювати? Чому саме вони?
Було б цікаво більше попрацювати з Аркадієм Непиталюком. Колись, ще студентом, я знімався в епізоді серіалу І будуть люди, і мене тоді дуже вразив його підхід. Здавалось би — звичайний епізод, невідомий актор приїхав на кілька сцен. Але він перший підійшов, познайомився, ми обговорили епізод, і він сказав фразу, яку я запам’ятав надовго:
“Оресте, що ми тут можемо зіграти?” — сказав Аркадій.
Для актора, особливо початківця, це неоціненно — коли тебе чують і сприймають як партнера.
Звісно, хотілося б попрацювати й з Антоніо Лукічем, Зазою Буадзе, Іриною Громоздою, Любомиром Левицьким — це круті українські режисери, які знімають справжнє, якісне кіно.
Якщо говорити про театр, то мені близькі роботи Давида Петросяна, Івана Уривського, Максима Голенка, Оксани Дмитрієвої, Тамари Трунової. Вони всі абсолютно різні, у всіх є чому повчитися.
І, звісно, я б дуже хотів зробити виставу зі своїм батьком. Я справді вважаю його надзвичайно талановитим і професійним режисером — не лише тому, що він мій тато, а тому, що він створює глибокі, інтелектуальні й сильні роботи. Сподіваюся, така можливість ще буде.
— В акторстві важлива емпатія — здатність відчувати інших. Що допомагає тобі розуміти своїх персонажів?
Це цікаве питання. Важливо розуміти, що слово персонаж походить від слова персона — тобто, яка саме людина стоїть за цією роллю. Я завжди намагаюся зрозуміти її точку А і точку Б: що вона хоче, до чого прагне, що їй заважає.
Це така своєрідна математика — коли крок за кроком, пазл за пазлом вибудовуєш внутрішню логіку героя. Один мій друг, теж актор, якось дуже влучно сказав про коридор ролі. Уяви довгий коридор із дверима ліворуч і праворуч.
Зіграти роль — це пройти цим коридором і спробувати відчинити кожні двері. Десь буде зачинено, десь відчинено — але суть саме в процесі пошуку. І саме тоді з’являється живий, справжній результат.
— Як ти готувався до ролі Стаса Коцика — чи було щось особливо складне, чи цікаве в образі, що відрізняється від попередніх ролей? Що найбільше подобається в цьому персонажі, а що було складно зрозуміти чи прийняти?
Стас Коцик — дуже цікавий персонаж, і в багатьох аспектах він мені близький. Він упевнений, іронічний, іноді навіть трохи саркастичний, але при цьому добрий, життєрадісний і щирий. Через свою надмірну впевненість іноді потрапляє в кумедні ситуації — і це робить його ще більш людяним.
Не можу сказати, що щось у ньому було для мене неприйнятним, але на зйомках часто бувають моменти, коли ми з режисером щось коригуємо — репліку чи дію. Іноді просто відчуваєш, що Коцик би так не сказав або не зробив.
Що стосується підготовки, довелося вивчити багато медичних термінів і процедур. Адже мій герой — лаборант, а для мене лабораторія до цього була справжнім темним лісом. Тепер я точно розумію, як виглядає робота з пробірками й мікроскопом (усміхається).
— Під час зйомок у Лікарях скільки медичних термінів ви запам’ятали й чи було складно їх вимовляти?
Медичні терміни — це окрема “цукерочка” цього проєкту (усміхається). По-перше, їх справді складно запам’ятати, по-друге — іноді ще складніше правильно вимовити. А по-третє, важливо розуміти, про що саме говориш.
Тому перед тим, як “віддати результати аналізів” на камеру, я завжди гуглю, що це означає. Для мене це, без перебільшення, виклик — але, думаю, не лише для мене.
— У короткометражному фільмі Недоступні ви торкаєтеся теми війни та евакуації. Як вам працювалося з такою болючою темою — і чи були моменти, коли емоції переходили за межі гри?
Що стосується короткометражного фільму Недоступні (Unavailable), то особисто як актор я не можу сказати, що безпосередньо торкнувся теми війни — радше став її частиною через загальну атмосферу історії. Сам фільм вийшов дуже чуттєвим, навіть трохи документальним, а операторська робота — просто на високому рівні.
Я вважаю, що за такими хлопцями, як Кирило (режисер цього фільму), майбутнє українського кіно. Він має виняткове чуття до деталей і вміє говорити про складні речі просто й чесно.
Це кіно про війну — без війни в кадрі. У ньому немає вибухів чи бомб, але кожен глядач усе розуміє й відчуває. І саме в цьому його сила. Не дарма Недоступні представляли Україну на Каннському кінофестивалі — це справді високий рівень. І я щиро раджу всім подивитися цей фільм.
— Яким було ваше перше враження від сценарію Каховський об’єкт? Чи вплинула реальна трагедія підриву Каховської ГЕС на ваш підхід до ролі, і як ви намагалися передати цю чутливу тему через хорор-жанр?
Коли я вперше прочитав сценарій Каховського об’єкта, подумав: “Блін, це цікаво! У такому жанрі я ще не працював”. Мені одразу захотілося взяти участь у проєкті — хоча б тому, що в українському кіно ще не знімали нічого подібного.
Взагалі з цим фільмом у мене цікава історія: самопроби я записував на одного персонажа, на живих пробах пробувався на іншого, а в результаті мене затвердили на третього.
Тема справді дуже чутлива. Ще на етапі виробництва я стикався з критикою — мовляв, фільм “хайпить” на трагедії Каховської ГЕС, а ми не можемо зрозуміти, що відчували люди, які це пережили. Я можу зрозуміти такі емоції, але хочу наголосити: жоден із нас не мав на меті спекулювати на темі.
Навпаки — уся команда намагалася через мистецтво, через кіно привернути увагу до цієї катастрофи. Бо я впевнений, що фільм побачать і за кордоном, можливо, фільм поїде на фестивалі, і глядачі за межами України знову побачать, із якою жорстокістю нам доводиться мати справу.
І водночас це важливий крок для українського кінематографа: ми показали, що можемо працювати навіть із таким непростим жанром, як зомбі-екшн, і робити це на гідному рівні.
— Як ставишся до критики — і які відгуки або зворотний зв’язок тебе мотивують?
До критики ставлюся абсолютно спокійно — вважаю, що вона навіть необхідна. Якщо вона конструктивна, то це завжди можливість для розвитку. Без критики немає руху вперед.
А ось до хейту — ніяк не ставлюся. Звісно, неприємно, коли людей більше цікавить не твоя робота, а можливість “закидати камінням” у коментарях. Але, на щастя, поки що з таким я майже не стикався.
Я завжди відкритий до діалогу й конструктивної дискусії — навіть у коментарях
— Що для тебе означає успіх — яким би ти бачиш розвиток своєї кар’єри через 5 років?
Успіх… А що це взагалі таке? Впізнаваність? Медійність? Головні ролі? Великі гонорари? Мабуть, усе це має значення, але для мене головне інше. Успіх — це коли ти розумієш, що робиш свою справу добре, і коли це бачать і відчувають інші.
А коли є це — усе решта приходить само собою. Через п’ять років я бачу себе ще глибше в професії: із цікавими ролями, роботою і в театрі, і в кіно. Якщо так і буде — для мене це й буде справжній успіх.
— Які театральні вистави за вашої участі ви б порадили глядачам обов’язково подивитися?
Зашнурована пара, Сватання на Гончарівці та Жага моря. Усі три дуже різні за настроєм і жанром, але кожна по-своєму близька мені. У них є і гумор, і щирість, і сум — те, заради чого глядач приходить у театр.
Досі вважаєш, що в Україні немає гарних серіалів? Тоді дивись підбірку найкращих українських серіалів за версією Вікна-новини.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!