В інтерв’ю проекту KYIV NOT KIEV дама Мелінда Сіммонс — послиня Великої Британії в Україні — розкрила деталі візиту президента Зеленського до Лондона, назвала цінності, що об’єднують Україну та Британію у відданих союзників.
Крім цього, вона пояснила, що дозволяє британцям діяти сміливіше за своїх європейських колег у питаннях збройних постачань. А також, коли українцям сподіватися на британські літаки.
— Як змінилося ваше життя в Києві за останній рік?
— Змінилося все. До війни я просто була послом, очолювала посольство, займалася звичайною роботою. Після (російського — ред.) вторгнення я стала очільницею посольства в умовах війни.
Країна-союзниця, яку я представляю, робить все можливе, щоб допомогти Україні захиститися. Всі зусилля нашого посольства — незалежно від того, чи це комерційна, політична, військова, гуманітарна чи економічна діяльність — спрямовані на досягнення однієї мети: допомогти Україні відтіснити Росію від українських кордонів.
Це означає, що робота, яку я, здавалось, мала, коли вперше приїхала, — це не та робота, яку я виконую зараз.
Як це впливає на мене? Гадаю, що очолювати посольство під час війни — це насправді не робота, а життя.
Я теж живу з сиренами повітряної тривоги. У мене є укриття в підвалі, в якому мені довелося провести певний час. Почувши вибухи вранці, я схоплююся з ліжка, одягаюся і біжу, як і всі кияни. До війни я завжди була зайнятою та активною на цій роботі. Але навіть та зайнятість має дуже мало спільного з тим, як я працюю зараз.
— Коли ми приїхали до посольства, ви саме поверталися з прогулянки. Ви продовжуєте насолоджуватися Києвом, навіть у воєнний час?
— Звичайно. Київ — звільнене місто відтоді, як Росія спробувала увійти до нього і зазнала невдачі. Тому я вважаю привілеєм і майже обов’язком показувати друзям і колегам у Великій Британії, що тут можна жити. А також гуляти в найкращу погоду. Показую, що тут відкриті кафе і навіть відкриваються нові під час війни, що тут є їжа, яку можна купити, друзі, яких можна побачити, річка, біля якої можна пройтися.
Дуже важливо показувати людям, як відчувається визволення в Україні. Допомагати людям за межами України зрозуміти, що не вся Україна охоплена війною. Але я також думаю, що це дуже важливий прояв непокори. Це сигнал для росіян, що українці, зокрема і я, рішуче налаштовані на те, що вони можуть жити своїм життям, працювати на своїй роботі, розвивати свій бізнес і насолоджуватися перебуванням у своїй столиці. Це непокора, і я відіграю свою роль у ній.
Фото: Facebook
— 8 лютого президент Зеленський відвідав Лондон. Британія завжди мала сміливе геополітичне бачення для України. Ви підтримували європейську перспективу для нас, коли були в ЄС. Зараз ви підтримуєте євроатлантичну перспективу для України. Зрозуміло, що НАТО вимагає консенсусу, але чи готова Британія сама активно сприяти вступу України до НАТО після закінчення війни і нашої перемоги? Чи була ця тема предметом розмови двох лідерів наших країн у Лондоні?
— Наша позиція щодо бажання України бути частиною НАТО не змінилася. Ми чітко дали зрозуміти, що підтримуємо приєднання України. Є речі, які Україна повинна була зробити ще до війни, і ми завжди чітко вказували на них нашим українським партнерам: це інституційна реформа, а також оперативна спроможність НАТО.
Вторгнення прискорило цей процес та продемонструвало готовність і здатність України швидко вчитися. Команди президента Зеленського та прем’єр-міністра Сунака більше говорили про те, що потрібно зробити протягом наступних шести місяців, щоб використати перевагу України на полі бою. Але, враховуючи наближення саміту НАТО, політична робота триває. Вона ніколи не припинялася.
Фото: Сайт президента України
— Велика Британія є провідним союзником України в оборонній співпраці. Зараз Україні потрібні літаки, і ми бачили певні позитивні сигнали від Британії щодо їх надання. Тож коли на них варто очікувати?
— Британія допомагає Україні тим, що прислухається до потреб українців на кожному етапі бойових дій. Коли наш прем’єр-міністр розмовляв з президентом Зеленським, вони обговорювали, як скористатися тим, що Росія, схоже, на цей час втратила свою перевагу — і наші лідери дуже чітко про це заявили у коментарях для преси.
Щоб Україна отримала можливість не лише захиститися, але й дати відсіч. І тоді розмова про те, яка зброя вам потрібна, переходить у площину, як її надати.
Я позитивно налаштована щодо процесу. Безумовно, добрим знаком є те, що країни починають брати на себе зобов’язання щодо надання танків.
Проблема з авіацією полягає в тому, що це не стільки питання наявності, як спроможності. Літаки — це не та річ, в яку можна просто сісти і полетіти. Ви маєте навчитися ними користуватися, а ті типи літаків, які просить Україна, не є звичними для ВПС (України — ред.). Тому військових треба навчити, і підготовка пілотів вже розпочалася.
На жаль, її тривалість скоротити не можна, хай як людям важко це чути. Я гадаю, що посилення спроможності ВПС (України — ред.) буде спрямоване як на забезпечення довгострокового майбутнього України, так і на те, щоб відтіснити Росію. Зараз це має розглядатися як середньо- і довгостроковий проект.
— Рішення передати танки Challenger і швидкість, з якою воно було прийнято, різко контрастували з процесом, який передував згоді Німеччини передати “Леопарди”. Що дозволяє британцям діяти сміливіше за європейських колег у питаннях постачання зброї?
— Я не можу говорити за інші країни. Кожна країна має свою культуру, історію, політичну позицію. Я дуже пишаюся послідовністю Великої Британії в нашому розумінні того, що відбувається в Україні.
Сполученому Королівству не подобається, коли країна-агресор, що має ядерну зброю, вторгається в іншу країну лише з метою підкорити її.
Це суперечить цінностям, які поділяють Україна та Велика Британія. І, виявилося, що Британія дуже відповідально ставиться до цих цінностей. Це продиктувало наші рішення надавати всі типи підтримки — чи то генератори, чи намети, чи тарифи на безмитну торгівлю (що є ще одним способом, у який ми допомагали), чи військову допомогу. Це меседж не лише для Росії, але й для інших країн, що прагнуть зруйнувати міжнародну систему, засновану на правилах.
Ці цінності — це те, у що Велика Британія інвестувала, чим сильно переймається заради європейської безпеки.
Але є й ще дещо, що мене здивувало та зворушило. Минулого тижня ми приземлилися в аеропорту приблизно за 45 хвилин їзди від Лондона. З міркувань безпеки про візит Зеленського ніхто не знав. Про це повідомили після приземлення його літака.
За 45 хвилин, які знадобилися на дорогу до центру Лондона, на вулицях зібралися люди. Дехто з українськими прапорами, дехто показував прапор на телефоні. І вони плескали в долоні, махали руками та вітали (делегацію — ред.). І я справді не пам’ятаю, коли востаннє була така зворушена.
Велика Британія — це не та країна, де людям можна наказати вийти на вулиці та висловити свою підтримку. Це було абсолютно спонтанно. Тож я пересвідчилася в тому, про що чую з Києва, але не часто мала нагоду побачити — це не просто політика, заснована на цінностях, це також і те, що британці відчувають серцем. Це був момент гордості.
— Небажання деяких західних союзників надати Україні зброю часто ґрунтується на тому, що це спричинить ескалацію війни, спровокувавши Путіна на більш жорсткі дії. Вам не здається, що в такому разі ми залишаємо ініціативу за агресором?
— Частково я вважаю, що ми разом перестали турбуватися про ескалацію. Погрози надходять від початку (війни — ред.). Відколи Путін побачив, що ми — країни-союзниці — готові допомагати Україні військово, він почав погрожувати.
Важко зрозуміти, чи ці погрози матеріалізовувалися, бо ми не раз надавали саме той пакет допомоги, про який він конкретно говорив: “Якщо ви це зробите — щось станеться”. А потім цього не ставалося.
Я думаю, що серед країн, імовірно, зростає цілком здоровий скептицизм щодо цієї загрози. Але це не означає, що її не треба сприймати серйозно.
Що стосується Великої Британії, прем’єр-міністр дав зрозуміти, що на столі переговорів є все. В питаннях допомоги Україні ми не виходимо з того, що може зробити Путін. Ми виходимо з того, про що просять українці, і з нашого спільного розуміння, що відбувається в умовах вторгнення. Ніщо інше не відіграє ролі в цьому рішенні.
Фото: KYIV NOT KYIV
— Продовжуючи тему “обговорюється все”. Визволення всієї території України — справа успішного контрнаступу. Для цього потрібна не тільки оборонна, а й наступальна зброя. Ми бачимо сигнали та дії, які вказують на те, що Британія відкрита для постачання Україні ракетних систем більшої дальності. Чи існують “червоні лінії”, які Британія не переступить у залученні до війни Росії проти України?
— Не все, чого Україна потребує, Велика Британія має. Тому важливий, наприклад, Рамштайн, бо це має бути розмова спільноти: розумієш потребу — вирішуєш, хто може швидше її закрити. Тож це питання не про червоні лінії, а про потреби. Справа не в тому, як далеко ми готові зайти.
— Зараз у Великій Британії тисячі українців. Чи не думаєте ви, що це якось вплине на британську візову політику щодо українців.
— Є дві візові схеми, яких раніше не існувало, за якими було видано приблизно 217 тис. віз для українців. І це ще одна причина для гордості. Британія відкрита до того, щоб дозволити українцям приїхати, жити і працювати, а їхнім дітям безпечно ходити до школи.
Якщо ви запитаєте, чи вплине війна на встановлення безвізу — я б сказала, що це малоймовірно. Але в будь-якому випадку зараз не час це коментувати. Про це ви запитаєте мого наступника.
— За останні п’ять років кількість жінок в армії зросла майже вдвічі — до 40 000. Тепер жінки можуть займати не лише місця телефоністок чи кухарок, а й бути бойовими командирами. Бачимо прогрес в питаннях гендерної рівності в армії. Однак сприйняття обов’язкової мобілізації жінок в Україні досі залишається дуже суперечливим. Що ви про це думаєте?
— Я не збираюся диктувати українцям, що їм потрібно для того, щоб воювати. Тому я не маю власної позиції щодо обов’язкової мобілізації, гендерної чи будь-якої іншої.
Країна має сама вирішувати, які саме людські ресурси їй потрібні і де вони потрібні, щоб воювати.
Щодо особливої уваги до жінок, то я пам’ятаю, що до війни моєю останньою взаємодією зі збройними силами щодо залученості жінок була суперечка з попереднім міністром оборони через парад, на якому жінкам довелося взути високі підбори.
Мені було надзвичайно неприємно, і я досить голосно про це заявляла, зокрема в соціальних мережах. А потім я поговорила з міністром про це, і невдовзі після нашої розмови дівчатам видали черевики на низьких підборах. Тоді подумала, що це справді велика перемога.
Але тепер ви можете подивитися на те, що роблять жінки на всіх рівнях, у всіх прошарках суспільства, не лише воюючи, але й об’єднуючи громади.
Велика Британія — не єдина країна, яка підтримує Україну. Раніше міністр оборони Олексій Резніков у своєму інтерв’ю розповів про підсумки Рамштайну та нову допомогу від партнерів.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!