Збиралася народжувати з сусідом-хірургом на паркінгу. Інтерв’ю зі Світланою Міцкевич про пологи 24 лютого у Києві

Кожен із нас по-різному пережив 24 лютого 2022 року. Це був перший день повномасштабної війни, і кожен українець досі може розповісти, що відчував та робив у той день.

Світлана Міцкевич — адвокатка, яка у вільний час захоплюється танцями, а також мама двох дітей. Вона була однією з тих героїчних матусь, що народжували торік 24 лютого у Києві.  

Ця історія — частина спільного проекту Вікон та СТБ до Дня матері. Він є присвятою незламним українським матусям, які під час повномасштабної війни народжують нових українців, щоб життя тривало. І стають щитом для своїх дітей. Більше читай у спецпроекті Мадонна. Життя триває.

— Якщо повернутися у той день, 24 лютого, які були перші думки після того, як ви дізналися, що почалася повномасштабна війна?

— Це було неочікувано. Я була вагітна і жила взагалі іншим життям, була повністю занурена у свій стан, тож навіть чекати не могла жодної повномасштабної війни.

А коли почула вибух — це був шок. Просто шок. Мені здавалося, що життя обірвалося. Я подумки прощалася зі своєю мамою, яка живе на Житомирщині. Було дуже страшно.

У стресі я сконцентрувалася на тому, що треба вижити. І головне, щоб вижила моя дитина, яка в мене у животі.

Це було головне — рятуватися тут і зараз. І вже потихеньку, плануючи своє життя навіть не днями, а просто хвилинами чи годинами, ми його проживали.

Так ми й жили доти, поки не виїхали 3 березня на Закарпаття. Коли вже виїхали з Хмельниччини й перетнули межу Закарпатської області, там я почала видихати. Там почала в принципі дихати та жити. От просто дихати та розуміти, що я живу.

Коли ми вже приїхали і я поклала дитину, вперше змогла поглянути їй в очі без сорому і почуття провини. Тому що цей тиждень, який ми прожили в Києві, я не могла їй дивитися в очі.

У мене було таке дике почуття провини за те, що я її народила тут і зараз.

Я навіть не могла гарантувати своїй дитині право на життя і безпеку. 

А ось коли ми вже приїхали на Закарпаття, я вперше відчула себе мамою. Я вперше змогла просто лягти з нею на ліжку і заснути, покупати її. Змогла розглянути її: які в неї вушка, очі подивитися і вже відчути себе щасливою і трошки почати дихати.

— У вас у планах було народжувати 24 лютого чи так склалися обставини?

Донька народилася на 38,5 тижні вагітності. Хтозна, як було за планом. Але, мабуть, трішки раніше народилася, ніж могла б.

Але слава богу, що вона народилася доношена і їй вистачило того часу для розвитку у моєму животі. Ми дуже вдячні лікарям, які зробили все для того, щоб вона народилася здоровою.

— Перед якими труднощами ви постали під час пологів?

— Найбільшими перешкодами, мабуть, були наші страхи. Я не могла повірити в те, що можуть працювати люди, пологові, і в те, що в принципі є такі люди, які можуть піти з дому під ракетами, бомбами та в тривогу на роботу.

Я думала, що все паралізовано. Тому збиралася народжувати з сусідом-хірургом прямо на паркінгу. Скажімо так, наші страхи були найбільшими нашими ворогами в той момент.

Лікарі, які нас гідно зустріли й надали всю необхідну допомогу в цих умовах — герої. Вони були готові до всього, настільки організовані та героїчні.

Звичайно, нам було страшно їхати під час тривоги у пологовий з розумінням того, що ракета може влучити в будь-який момент.

— Чи не було в перші тижні думки виїздити за кордон, оскільки там безпечніше, а у вас двоє дітей?

— Перебування в Україні — це зв’язок все-таки і з домом, і з родичами. Це можливість зустрітися з мамою і бути разом усією сім’єю.

І мені, чесно кажучи, якщо помирати — то разом. Бути разом для мене було важливіше, ніж кудись виїхати.

Читати на тему

Акушерка кладе на мене дитину і… за вікном вибух! Інтерв’ю з українкою про материнство під час війни

Ольга Шпачук, яка народила під час війни, поділилася своїм досвідом та розповіла про роль матері в сучасних реаліях.

— Як відбувались ваші пологи, враховуючи, що за вікном — перший день великої війни?

— Ми жили тут і зараз. Головним було те, що відбувається в цю хвилину. Навіть якби через день чи тиждень нас не було, тієї хвилини це не хвилювало.

Потрібно було зібратися, сконцентруватися, не заважати лікарям, не забирати в них час, за який вони можуть приймати й інших пацієнтів. Тому що було дуже багато дівчат, які через стрес народжували. Я чула там в коридорі, як привозили матусь на 25–28 тижні в пологовий, і вже з початком родової діяльності.

Тому я зібралася докупи та примусила себе мобілізуватися. Я народила так швидко і добре, як навіть мріяти не могла.

Ми приїхали у пологовий о 16 годині, і вже о 17:55 я народила. Це просто щастя.

Потім принесли дитину в нашу палату. Але нас попередили, що потрібно зібрати тривожні валізи для бомбосховища. І я не мала змоги навіть подивитися на дитинку, хоча мені дуже хотілося.

Я просто її поклала у дитяче ліжечко і пішла одразу після пологів збирати тривожну валізу. Бо треба було виживати, треба було бути сильними, треба було зібратися.

— З якими викликами ви стикнулися після народження дитини, що було найважче?

— Після народження дитини було найважче усвідомити: як ми, хто ми, де ми, що буде в майбутньому. Чесно кажучи, було стільки страхів!

Ми не розуміли, чи буде життя через тиждень, місяць і чи буде взагалі життя на планеті. Ось це було найстрашніше — розібратися з цими думками.

— Які ви знаходили способи, щоб заспокоїтися та підтримувати свій моральний стан?

— Ну, все-таки, коли в тебе під боком є дитина, яка тебе потребує і чекає від тебе опіки, їжі, любові, і ти — весь її світ, то ти маєш бути достойним “світом”, маєш її відгородити від того жаху, який твориться навкруги.

— Як повномасштабна війна змінила життя вашої родини?

— Повномасштабна війна змінила, мабуть, усіх. Ми вже ніколи не станемо такими безтурботними й щасливими, як були. Ми вже ніколи не довірятимемо так світові та людям, розуміючи, що вони можуть бути такими огидними тваринами.

І, напевно, найкраще, що змінилося — це те, що ми почали більше любити одне одного. Мені сусіди з чужих людей стали рідними.

Одразу 24 числа ввечері ми стали однією сім’єю з усіма українцями.

— Як ви піклуєтеся про безпеку своїх дітей зараз?

— Ми півроку прожили на Закарпатті. Коли, як нам здавалося, ризики ракетних обстрілів переважали, ми залишалися на заході країни.

Але восени зрозуміли, що дитина не може жити без свого дому. Вона не може вже повзати десь у готелях чи в чужих домівках, не може їсти десь на вулиці, коли у мами немає змоги приготувати їжу на своїй кухні. Тоді ми зрозуміли, що треба повертатися додому.

Звичайно, ми на кожну тривогу спускалися в паркінг. Носили туди сонну дитину, просто перекладаючи та накриваючи подушками. Спали в машині під час повітряних тривог.

Але в якусь мить зрозуміли, що катувати дітей цими нічними підйомами дуже складно. А десятирічний син сказав: “Мамо, не піднімай мене, я не піду більше в паркінг. Ризик загинути від ракети набагато менший, ніж мій стрес від постійних походів у паркінг”.

Тому ми намагаємося, скажімо так, ситуативно спускатися, коли я бачу якісь ризики.

— Як ваш старший син сприйняв ситуацію з повномасштабною війною? Яка в нього була реакція? 

— Спочатку його переляк описати було неможливо. Тому що його просто тіпало, в нього плечі неконтрольовано підсмикувалися, і він просто не міг контролювати себе. Дуже боявся. Дуже страшно було.

Але у дітей психіка досить гнучка. І, наприклад, зараз він більше відволікається на свої проблеми: на навчання, друзів, ігри.

Він, звичайно, темою цікавиться, а його патріотичний дух досить високий. Він поважає наші Збройні сили і дуже вдячний їм. Він малює для них картини. Також відчуває, що нам не вистачає зброї, тому ліпить її з пластиліну, виготовляє з паперу, малює і хоч у такий спосіб допомагає.

Дуже болісною для нього була втрата Мрії. У них у школі був цілий проект, присвячений цьому літаку, і вони дуже знали багато про нього.

Він її вже відтворив з пластиліну, і досить так достойно. І пообіцяв у майбутньому докласти зусиль для її відбудови. Тому він досить позитивно налаштований і вірить у перемогу, вірить у ЗСУ.

— Як, на вашу думку, змінилася роль матері під час повномасштабної війни? Які нові виклики впали на плечі матерів?

— Роль матері, звичайно, неоціненна, особливо в період війни, коли ти маєш таку відповідальність за дітей. І коли ти є їхнім Всесвітом, маєш бути в сотні разів сильнішою, в тисячу разів більш люблячою. І, звичайно, на це потрібно знаходити ресурси, щоб любити дітей якомога сильніше і підтримувати в цей складний період.

— Що б ви могли порадити жінкам, які у цей період вагітні?

— Я хочу порадити жити своїм життям, своїм маленьким Всесвітом, який у них всередині, своєю сім’єю. І вірити, звичайно, в найкраще. Тому що тільки наш оптимізм, віра в добро, майбутнє і в перемогу добра над злом приведуть нас до щастя і до перемоги.

— Багато жінок, навпаки, зараз відклали вагітність, бо бояться за майбутнє. Що б ви їм сказали?

— Знаєте, в перші дні війни я жалкувала, що народила дітей у цей час. Потім я вже жалкувала, що я народилася і мене народили в цей час.

Але зараз я хочу порадити жінкам, які хотіли б мати дітей, нічого не чекати та не відкладати, жити і продовжувати бути щасливими.

Ми маємо жити, бути щасливими та маємо радіти. Ми повинні ростити наших дітей, виховувати нашу націю і поширювати нашу культуру, зміцнювати наше коріння, землю та українську спільноту.

---

Дивись важливий проект – присвяту мамам, які народили під час повномасштабної війни, — документальний фільм Мадонна. Життя триває — 14 травня, у неділю, о 23:10 на телеканалі СТБ!

Фотовиставка Мадонна. Життя триває – з 13 по 21 травня на другому поверсі ТРЦ Gulliver. Вхід вільний.

---

Раніше ми розповідали історію Олени Лунькової, яка свою другу дитину народила під час повномасштабної війни у квітні цього року.

До речі, підписуйся на Telegram та Instagram Вікон. У нас цікаво!