Творчість — найкращий інструмент виверження емоцій. Щире інтерв’ю Alina Pash про музику, критику та особисте

Нещодавно Alina Pash вперше випустила сольну пісню про війну і чи не вперше за останній час розповіла у нашому інтерв’ю про пережите за чотири місяці після вторгнення.

Пожежа в домі, хвороба, скандал на Нацвідборі й емоційне виснаження — такою видалася перша половина року для співачки.

Однак зараз, запевняє вона, з’явилися сили, змінилося сприйняття і є натхнення вже не перший місяць їздити європейськими фестивалями та збирати кошти для підтримки України.

Про джерело відновлення, критику й нову творчість Alina Pash — у нашому матеріалі.

— Аліно, вже не перший місяць ти даєш концерти у європейських містах на підтримку України. Після багатьох виступів там яку атмосферу від нашої і європейської аудиторії ти там відчула?

— Іноді вже збиваюся з підрахунку, на скількох фестивалях ми побували. Але в Європі зараз жага до літніх фестивалів і виступів. Люди скучили за концертами за роки пандемії. Це відчувається.

У квітні ми почали їздити на благодійні концерти. І за цей час також побачили українців у багатьох країнах. Видно, що вони скучили за рідними піснями, мовою і що вони дуже хочуть допомогти Україні.

А ми як артисти також відчуваємо, що нам не вистачало цих емоцій і драйву на концертах. Під час війни творчі люди зрозуміли, що наше покликання має працювати на користь нашої країни.

Митці передають українськість світові. І нам, і людям, які приходять на концерти, потрібно це все, ця близькість. Багато масок знялося, багато усвідомлення прийшло.

Думаю, наші люди за ці кілька місяців війни усвідомили себе українцями більше, ніж за попередні 30 років незалежності.

А от щодо Європи, будемо відвертими, тема війни їх втомлює з часом, вони хочуть жити й просто відпочити після двох років пандемії. Але наше завдання — робити все можливе, щоб міжнародна спільнота розуміла, що наша війна продовжується.

Україна зараз, а хто наступний, якщо ми це все не зупинимо? Ми мусимо інформаційно боротися, бо російська пропаганда працює не лише в Росії, вона працює і на телеканалах Угорщини, і в тій же Італії.

— Нещодавно ти вперше за час війни випустила сольну пісню. Вона про страждання України. Ти довго тримала її на серці? Чому вона з’явилася саме зараз?

— Саме пісня Heaven, яка розповідає про біль, страждання, присвячена темі дітей, якій я дуже сильно емпатую. У мене багато племінниць і племінників, і я в майбутньому дуже хочу мати велику сім’ю.

Цю пісню я написала в перші тижні війни. Але через низку причин, які сталися і після Нацвідбору на Євробачення, і після повномасштабного вторгнення, мені було не так легко взяти й випустити нову музику.

Сольна музика стається саме зараз: коли я оновила свою команду, виросла для себе особисто, усвідомила, чого насправді хочу.

Цю пісню я написала саме під впливом вражень від новин про обстріл пологового будинку у Маріуполі.

Для мене дуже складно було усвідомлювати, що ось це дитя, яке тільки-тільки народилося, уже не може далі відчувати тепло матері, бо його чи її життя забрала російська ракета. Це досі не вкладається в голову.

Пісня Heaven — перша сольна моя композиція про війну, але таких пісень буде ще чимало. Я вилила багато страждань у тексти, але тепер з’явилася сила духу і мотивація.

— Цьогоріч ти мала їхати на Євробачення, однак цього не сталося. І попри участь гурту Kalush Orchestra замість тебе, ти все одно підтримала своїх колишніх конкурентів у соцмережах. Про що ти думала в день їх виступу?

— Є така фраза, яку знають точно всі українці: “Україна понад усе”. Понад емоції, понад образи й знання того, що інші не знають. У той момент я думала тільки про Україну, тому якщо хлопці були там в той момент, значить, доля так розпорядилася.

Моєю найголовнішою місією, коли я подавала заявку на Євробачення, було зробити так, щоб мою пісню почула якомога більша кількість людей. Щоб вони зрозуміли, що ми, українці, маємо неймовірно глибоку історію і що ми творимо її прямо зараз, поважаючи своїх предків.

Я справді переживала за Україну та Kalush Orchestra і сподівалася, що вони використають можливість побувати рупором України в той момент, коли ситуація на Азовсталі була надзвичайно складна.

Я пишаюся, що їм вдалося, бо насправді було багато моментів, коли казали, що не варто цього робити. Морально цей день був для мене складний, бо в день виступу хлопців мій батько потрапив під обстріл.

Потім пішла на мене хейтерська навала тих, хто не хоче розбиратися в деталях і називає мене, проукраїнську дівчину, зовсім не тією людиною, якою я є.

Було боляче отримувати гнівні коментарі, хоча я підтримала в той день хлопців. Хотілося б, щоб українське суспільство вміло об’єднуватися проти зрозумілого ворога — росіян.

— Як для тебе почалася війна? Пам’ятаєш момент усвідомлення, що це реальність?

— У мене в житті було два найгірших дні. Перший — коли я відчула всередині себе провалля після новини про загибель моєї двоюрідної сестрички в автокатастрофі. Тоді, у 2006 році, з мене ніби здерли душу.

Бо моя сестра була для мене неймовірно близька. Тоді я усвідомила, наскільки ми всі крихкі, наскільки реально, що всі ми можемо в один момент померти.

І другий такий день для мене був 24 лютого. Моя мама розбудила мене зі словами: “Аліно, війна. Росія напала на Україну”. Здавалося, ніби продовжується якийсь сон. Їжа не заходила, сон сам не приходив, тіло марніло.

Відверто скажу, після Нацвідбору, та й перед ним, мені було дуже непросто: 26 грудня перед Новим роком у мене вдома сталася велика пожежа, ще відтоді настрій такий собі був.

А потім у мене було запалення легень, скандал з Нацвідбором, і врешті я поїхала якось відновитися додому на Закарпаття. Війна застала мене там. І я вважаю, що мені пощастило, тому що в тому стані, у якому я тоді була, вибиратися з Києва було б таки складно.

Потім у мене вдома був такий своєрідний штаб, куди люди приїжджали, вивозивши своїх дітей та матерів за кордон. Ми всі тоді не розуміли нічого, і страх наповнював. Але з часом паніка зменшилася і почалося максимальне усвідомлення своїх нових сил.

— Як ти змусила себе повернутися зі стану шоку до роботи та творчості? Коли це сталося?

— Мені взагалі було важко в перші тижні зрозуміти, що відбувається. І мені багато в чому допоміг мій батько, який пішов добровольцем захищати країну.

Під час нашої крайньої вечері перед його від’їздом він до мене серйозно звернувся і запитав: “Аліно, ти ж серйозно вибрала бути артисткою і нести змісти свого серця крізь музику?” І я сказала: “Звісно, що так”.

І він відповів: “Отож роби це і зараз. Не відмовляйся від цього. Ти потрібна своїй країні, говори про свій біль у музиці”. І це стало для мене великим імпульсом, я усвідомлюю, що це моя місія.

Творчість — це найкращий інструмент виверження емоцій. Я почала творити музику щоденно.

— Зараз суспільство дуже гостре на реакції, бо для нас усіх неймовірно тяжкі часи. Як ти ставишся до критики під час війни щодо творчості, висловлювань?

— Конструктивна критика в будь-який час — це момент зростання, коли ми можемо розібратися глибше в деталях. У часи війни це потрібно, але без ненависті й навіть відвертої дезінформації.

Критика щодо мене, наприклад, мене змінила. Принаймні конструктивна. Я змінила свої погляди на деякі речі.

— Жарти про війну — можливі?

— Гумор — це круто, але якщо доречно. Класний і доречний гумор прекрасно підіймає дух навіть на передовій. Весела музика теж потрібна в цей час.

Але треба відчувати настрої людей, коли хочеться поплакати, а коли — посміятися. І треба слідкувати, що говорите. Я свого часу з’їла собаку на цьому. Але от жарти про тих же росіян — це реалії сьогодення.

Нам треба кудись виплескувати свою ненависть і злість на окупантів. Вони заслуговують на такі висловлювання. Ми ненавидимо всіх москалів, бо вони винищують український народ.

— Коли ти востаннє сміялася?

— Це було буквально вчора. Ми дозняли неймовірну роботу, яку презентуємо на День незалежності України. Я таки доїхала до Італії, нас запросили небайдужі італійці, які захотіли зняти кліп на пісню Тіні забутих предків.

І вони повноцінно підтримали з усіма ідеями та з фінансуванням. Разом з нами працював також один дуже талановитий хлопець з Одеси. І взагалі я дуже вдячна всій команді й рада за ці три дні зйомок — на воді й під водою, до речі (усміхається).

Коли ми робили ці зйомки, поїхали в гори на 2500 м, нас витягли туди, і ми з блакитного озера символічно витягли жовто-блакитний прапор — я не могла стримати емоцій.

Я тоді була справді щасливою, я раділа, бо дуже хочу показувати міжнародній спільноті, що ми сміливі насправді. Ми переживаємо кінець фази нашого становлення! У мене аж мороз по шкірі йде!

Читати на тему

Війна. Українська творчість. Майбутнє. Відверте інтерв’ю з виконавицею Jerry Heil

Як воєнне вторгнення змінило Яну Шимаєву, як сприймає свій успіх та російську музику в Україні — у нашому ексклюзивному інтерв’ю.

— Як зараз твої рідні? Де вони?

— Мої рідні на Закарпатті зараз. Племінниці, наприклад, волонтерять і водночас закінчують школу. Мені так шкода, що вони переживають такі дивні часи. Вони через пандемію і війну не зможуть відчути все з цього етапу життя.

Інші мої родичі допомагають переселенцям, влаштовують їх у місця, де вони почуватимуться в безпеці. На Закарпатті досі лишаються мої вагітні подруги, яким за станом краще бути там.

Захід України — це сильний тил, і я рада, що там нарешті відбувається культурний обмін Сходу та Заходу України.

— Якби ти могла звернутися завдяки нашому інтерв’ю до когось безпосередньо, хто б це був і що ти скажеш?

— До росіян звертатися так точно немає сенсу, бо вони не розуміють людської мови. А от звернутися хотіла би, враховуючи останні події, до народу Великої Британії і її прем’єр-міністра Бориса Джонсона.

Дуже шкода, що він йде з посади, бо він великий друг України. Але я щиро сподіваюся, що народ та влада країни з такою сильною історією будуть і надалі підтримувати нашу Україну.

Самому Джонсонюку я би сказала таке: “Пане Джонсонюк, дуже дякуємо вам! Ми ніколи не забудемо вас! Ви будете в нас не тільки в мемасиках, а й на футболках та в нашій історії. Люди будуть вас пам’ятати. А ви завжди можете завітати до України, де ми вас нагодуємо, облюбимо і покажемо нашу вдячність вам”.

— У чому сила українців?

— Наша сила в любові до свободи. Ці слова можна сказати й інакше — наша сила в любові, у свободі.

Фольклор, сопілка, реп і брейк-данс. З сумішшю цих автентичних інгредієнтів української музики та перформансу на сцені Євробачення-2022 переміг гурт від України Kalush Orchestra.

Читай інтерв’ю учасника гурту Kalush Orchestra на ім’я Килиммен. 

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!