Лише вагітні зрозуміють! Я і є той щит, який захищає усіх довкола — інтерв’ю з Вікторією Сеник

Здавалось, її вже важко чимось здивувати чи нажахати після такої роботи, але сталося те, від чого холоне кров, особливо, коли в утробі дитинка, що чекає зустрітись зі світом. А світ цей під загрозою імперської жорстокості. Росія пішла повномасштабною війною на Україну, залишаючи після себе тисячі скалічених життів і знищених міст.

Вікторія Сеник — ведуча програми Надзвичайні новини на телеканалі ICTV, яка минулого року народила первістка. Жінка розповіла, що означає бути мамою під час війни, як вагітною пережила перші тижні на Київщині та які нові виклики з’являються для матерів зараз.

Ця історія — частина спільного проекту Вікон та СТБ до Дня матері. Він є присвятою незламним українським матусям, які під час повномасштабної війни народжують нових українців, щоб життя тривало. І стають щитом для своїх дітей. Більше дивись у спецпроекті Мадонна. Життя триває.

Перші думки, коли почалась повномасштабна війна, а в животику росте нове життя

Це моя перша вагітність, така благополучна, жадана і чітко продумана. Четвертий місяць, коли в дитинки активно б’ється серце, формується нервова система, вона вже чує, що відбувається поза утробою мами.

А мама в той страшний ранок дуже злякалась. 24 лютого перевернулось усе життя. Думала, що не виживу я, не те що маля. Я боялася. Щодня, увесь кінець лютого і цілий березень, я відчувала знайоме усім болюче стискання в грудях. Злість, відчай, страх…

Але до кінця не вірила в те, що відбувається. Сльози лились, було боляче, але гнала від себе страшні думки заради дитини. Здавалося, це все сон, скоро я прокинусь, все закінчиться. Бо з нами такого не може бути. Бо всі ми, українці, не заслужили такої звірячої жорстокості.

Битва за Васильків

Вже зараз аналізуємо, що в той момент ніхто не подумав про те, що тікати в укриття в будинку сестри під Києвом, біля Василькова, було надто небезпечно. І ми відчули це кожною клітинкою тіла й душі.

Адже там був один з епіцентрів жахливих подій, про які досі воліють не розповідати. Але тоді було необхідно об’єднатись з рідними.

В перші дні війни, небо над Васильковом просто розривалось від рашистських літаків, гелікоптерів, ракет… Щодня ворог намагався захопити місцевий аеродром, щодня його обстрілювали так, що здригались сусідні міста й села. Крім того, точилися нерівні вуличні бої, висаджувався ворожий десант.

Я не знаю, що б ми робили, аби місцеві хлопці з ЗСУ і тероборони не спинили цих катів, ці безстрашні герої билися фактично голіруч ціною власного життя… Якби не вони, якби не легендарні “привиди Києва”, окупанти таки прорвались би до Києва, довколишніх сіл і вбивали, як це було в Бучі, Ірпені, Гостомелі…

Бути вагітною під час війни — як це?

Це важко, страшно… Але мусиш триматися. Чоловіки спроваджували нас, жінок, їхати. А я, як ніколи, чула внутрішній голос. Мені здавалося (лише вагітні зрозуміють), що я і є той щит, який захищає усіх довкола.

Мені здавалося, що ми із синочком під подвійним Божим захистом. І він неодмінно охоплює всіх, хто поряд.

А як інакше? В мені було стільки любові, сили, що здавалось, поки я поруч зі своїм чоловіком, татом, з ними нічого не станеться. Не могла поїхати. Відчувала, що на відстані буде ще гірше. Я, ризикуючи собою і дитинкою в утробі, лишилась.

Вірила, що однією своєю присутністю ми з малюком вбережемо всіх рідних довкола. Мабуть, це були гормони, але в мені не вщухала ця віра. Я досі, згадуючи це, відчуваю, як біжать шкірою мурахи…

Найбільші труднощі

На ранньому терміні я ще не відчувала рухи дитини, через що надзвичайно хвилювалась. Як вона там, у животику? Чи страшно, чи нервує так само як і я? Чи чує ці страшні вибухи, безкінечні канонади? Що відчуває, коли в мами буквально зупиняється серце від страху смерті, яка була так близько? Адже в селі, де ми жили в укритті, не раз падали бомби й ракети на сусідні будинки, ховаючи під уламками цілі родини з дітками…

Я постійно переживала, як тепер, в таких страшних умовах, я потраплю на планові огляди, УЗД? Як стежити за дитинкою під постійними вибухами й сиренами у столиці? Чи взагалі працюватимуть клініки, куди неможливо було додзвонитися через поганий зв’язок?

Але я постійно дзвонила, таки додзвонювалась, записувалась і ми з чоловіком їхали. Щоразу наче востаннє, прощаючись з рідними, але, дякувати Богу, благополучно повертались з небезпечного на той момент Києва.

За що турбувалась найбільше

Я боялась викидню, бо постійний стрес, страх переповнювали мене, не давали дихати. Коли летіло щось над будинком, тремтіли стіни, ми бігли ховатись, бо ж в період відбою тривоги, бувало, що перебирались до будинку поїсти, зігрітись, помитись і переодягнутись.

Тоді тривога не завжди спрацьовувала до вибухів і вони могли заставати прямо в стінах оселі, яка здригалась від влучань ракет поряд, сипалася штукатурка.

Пригадую, ми в цю мить збігались до купи, ховалися у пральні, біля гаража, накривались ковдрами й уважно, подумки з молитвою, дивились одне одному у вічі, аби запам’ятати обличчя найрідніших. Здавалося, що кожен подих може бути останнім…

Як у такій ситуації заспокоїтись

Віра в Бога і молитва. Пригадую, коли ракети почали літати надто низько, ставало все гірше й страшніше, ми вирішили переїхати вглиб Київщини, до моєї тітки, дядька, сестер. Мій дядько священик, їхній будинок за два кроки від храму. Вони дуже підтримували мене, гляділи, створювали атмосферу спокою, тепла, я дуже вдячна їм за це.

Це був кінець березня, напередодні Великодня. Я ходила ледь не щодня до храму і просто молилась. Туди, здавалося, війна не дісталась. Там я знайшла спокій, там почав активно рости животик.

Там я відчула перші рухи дитинки і заспокоїлась. Прокинулась віра в перемогу України.

Підтримка — це надважливо

Мене підтримували всі мої рідні, які весь час були поруч. Друзі, знайомі, навіть з-за кордону, які постійно були на зв’язку. Моя хрещена з Америки, моя однокласниця і подруга дитинства, яка зараз в ОАЕ.

Навіть там, вони поставили собі на телефон нашу програму повітряних тривог і щоразу тримають руку на пульсі, хвилюються разом з нами. Здавалось би, ці люди далеко, але завжди тут, з тобою, хоч і по той бік земної кулі.

Медицина для вагітних під час війни

Дуже погіршився мобільний зв’язок. Неможливо було кудись зателефонувати. Мій гінеколог, яка вела вагітність, взагалі виїхала з Києва. В клініці, де стояла на обліку, фактично зупинилась робота. В мене ледь не опустились руки.

Але, дивом, хоч і під гулом сирени, ми таки потрапили на другий скринінг в іншу клініку, де мене заспокоїли: з дитинкою все добре, малюк росте і правильно розвивається. Я була, відверто кажучи, до сліз здивована. Хіба це не диво і ласка Божа після пережитого жахіття?

Читати на тему

Я дивилася всі страшні кадри. Блогерка Рагулівна про вагітність на тлі жахливої війни у серці Європи

“Для мене важливо приєднуватися до цього болючого досвіду, щоб завжди пам’ятати, що зробили росіяни”, — щиро каже наша героїня.

Пологи

Це було літо. Пригадуєте, влітку 22-го було більш-менш спокійно. Утім, внутрішні побоювання все одно насторожували. Бо попередня дата моїх пологів була на середину серпня. Але ближче до дати, я відчувала, що переношую малюка.

Кажуть, хлопчики не дуже квапляться з’являтися на світ. А я боялася 24 серпня, День Незалежності, на який були кепські прогнози, адже російські тварюки збиралися зіпсувати свято черговими обстрілами. А наш пологовий — в самому центрі столиці.

Я почала нервувати. Говорила з лікарем. Він заспокоював. Утім, я таки дочекалась переймів 17 серпня. Та нас відправили назад додому, мовляв, народжувати ще не час, мабуть, перейми тренувальні. Водночас почастішали повітряні тривоги, паніка посилювалась.

Я дуже боялась, що доведеться народжувати в укритті, як це було з безліччю наших жінок, які ж вони мужні…

Та на щастя, вже 18 серпня, вранці під час чергового огляду, лікар потішив: “Сьогодні ви станете батьками”. Але родова діяльність була слабкою, води не відходили… Тому разом із чоловіком вирішили стимулювати пологи. І я зовсім не шкодую. Це була казка. Так, спершу біль, яку ти до останнього терпиш, аж поки не темніє в очах, але цей біль так швидко забувається.

Потім знеболення, полегшення, перейми стали не такими болючими. Я вже готувалась до потуг, але в останню секунду, малюк вирішив інакше: перевернувся догори носиком і зачепився плечиком за пуповину. Почала падати частота сердечних скорочень. Тому ризикувати малюком ми не наважились.

Реанімація, кесарів розтин, 20 хвилин і крихітка вже на моїх грудях. Я була така щаслива, що встигла саме в той сонячний і спокійний день. Знову лилися сльози, але вже від неймовірного щастя.

Найбільші виклики після народження дитини

В пологовому мені запропонували пакунок малюка, але я відмовилась від нього, адже й так усе підготувала для дитинки зарання. Однак, виявляється, держава мала б компенсовувати вартість пакунка грошима.

Але нас ця участь обійшла, адже в соціальній службі так і заявили — ми надсилали гроші, але вони зависли у повітрі й повернулись на рахунок казначейства. Усе через війну, тому нічим допомогти не можемо.

Отже, деякі державні структури спекулюють на війні й наживаються, фактично обкрадаючи дітей, це дуже гнітить. Шкода. Сподіваюсь, після перемоги, розбірки будуть серйозні з усіма, хто чинив негідно й підло.

Безпека дитини під час війни

Всіляко стараюсь не ризикувати безпекою синочка. Коли повітряна тривога, він спить у візочку в коридорі — за правилом “двох стін”. Коли тихо — e спальні з нами у своєму ліжечку.

Якщо ситуація надто небезпечна і прогнози невтішні — їдемо в село під Києвом до нашого дідуся, де є надійніший підвал.

Як війна змінила життя

Змінились пріоритети. Матеріальне більше не несе жодної цінності. Важливе лише життя, здоров’я, безпека близьких, забезпечена армія, яка захищає нас щодня.

Важлива вдячність Богу за те, що рідні живі й цілі. А це і є найбільша розкіш, яку росіяни, на жаль, відібрали у безлічі наших людей…

Щоразу, коли російська ракета руйнує житлові будинки, де більше не прокинуться люди, супермаркети, куди вони вийшли по хліб і вже не повернуться, пологові, де тільки-но народились дітки й в цю ж мить загинули, щоразу ці трагедії ранять серце, яке більше ніколи не загоїться. Кровоточитиме до останнього подиху.

Не буде прощення, не буде забуття. Лише вічна ненависть, що передаватиметься з покоління в покоління — до всього російського, істот, які тиснуть на пуск вбивчої ракети й добре усвідомлюють, куди вона може прилетіти та що накоїти…

Читати на тему

”Мене заспокоювали поштовхи в животику, бандера-смузі й фото вбитих окупантів”. Інтерв’ю з українкою Лідією Паньків

Кожен в родині зараз залучений до волонтерства, і це додає сил та віри в Перемогу. Усім рекомендуємо конвертувати злість та відчай у допомогу на фронт.

Роль матері й війна

Все більше українських мам плачуть, засинаючи й прокидаючись. Бо їхні серця б’ються заради дітей: щоб вберегти їх від смерті під ракетними обстрілами в підвалі, щоб вивезти цілими з країни, народити здоровими навіть в укритті чи під окупацією, дочекатись з фронту або полону неушкодженими.

А коли діти гинуть, серце мами зупиняється назавжди. Війна змінила життя матерів докорінно. Але вони лишаються берегинями своїх дітей зі ще більшою титанічною силою.

Поради вагітним жінкам

Молитись і вірити в краще. Ви — провідниця нового життя, яке потрібне нашій країні. Її потрібно відновлювати.

А ви – одна із мільйонів тих, кому варто заради перемоги України бути сильною, щасливою, здоровою заради того, аби вистояти до кінця. А кінець – завжди хороший, добро переможе зло.

Такий закон стійкої природи. Варто намагатись, навіть попри несправедливу війну, найпрекрасніший і найважливіший період у своєму житті проживати з любов’ю і вірою в себе і свою дитинку, яка неодмінно народиться здоровою.

Як ви? Морально, фізично…

Я жива, живі найближчі рідні, є дах над головою. Робота на паузі, а я в декреті, насолоджуюсь материнством сповна, як і мріяла колись — нікуди не кваплячись, впиватися неймовірним щастям, бо дітки так швидко ростуть.

Головне, аби армія й надалі блискуче долала ворога, тому молимось за кожного нашого захисника, серед них і мій дядечко, татів рідний брат.

Аби ж він повернувся цілим і з перемогою. Хіба може бути інакше? Ворог слабшає з кожним днем все більше. Він дістане по заслугах, як і всі наступні покоління тих, хто вбивав, наказував вбивати, мовчав і схиляв голову перед катом. Я горда, що я — українка. Що тут, на своїй землі, хай навіть скривавленій, народився мій син.

Ми все поборемо. Відродимось. Процвітатимемо. Весні, яку в нас відібрали — бути. Будемо разом плакати від гордості та щастя на Майдані — в день Перемоги, поруч з героями, які неодмінно відіб’ють наші кордони й повернуться живими.

Дивись важливий проект – присвяту мамам, які народили під час повномасштабної війни, — документальний фільм Мадонна. Життя триває — 14 травня, у неділю, о 23:10 на телеканалі СТБ!

Фотовиставка Мадонна. Життя триває – з 13 по 21 травня на другому поверсі ТРЦ Gulliver. Вхід вільний.

Раніше ми розповідали історію Світлани Міцкевич, яка народжувала донечку у перший день повномасштабного вторгнення. Читай її історію про труднощі, страхи та хвилювання за посиланням.

До речі, підписуйся на Telegram та Instagram Вікон. У нас цікаво!