Мотивацією було, щоб діти й онуки не зустріли цю війну. Але, мабуть, недопрацювали! Інтерв’ю з директоркою Будинку ветеранів у Рівному Вікторією Шинкаренко

Вікторія Шинкаренко від початку війни на Донбасі у 2014 році забезпечувала військових на передовій амуніцією, харчами, медичними засобами. У Рівному вона очолює Будинок ветеранів.

Щотижня у закладі проходять заняття з арттерапії для ветеранів та родин військових. Волонтерка розповіла про майбутню “країну ветеранів”, психологічну реабілітацію та перемогу України.

Про повномасштабне вторгнення

— Мені мали оперувати коліно. Я тягнула два роки, і, розуміючи, що вторгнення буде ось-ось, я все-таки потрапила в січні до лікарні. В понеділок у мене мала бути операція, а в четвер розпочалося повномасштабне вторгнення. 

Зі шпиталю я відразу приїхала на роботу. Я — керівниця, директорка Будинку ветеранів. Всі працівники були перелякані. Я прямо в піжамі приїхала. Говорю: “Швиденько розгортаємо штаб”. Для мене це не було неочікувано. За півроку до повномасштабного вторгнення писала, що у нас буде велика війна. Мені говорили, що розводжу паніку. 

Відразу почала реалізовувати медичні реанімобілі до евакуації. Бо працювала, була на службі водієм-санітаром. Така професійна жилка. Розуміла, що цілком можливий напад на нашу область. Зв’язалася з тими, хто очолює медичні екіпажі та швидкі. Кажу: “Як ви бачите евакуацію, якщо потрібно буде вивозити мирне населення?”. Відповідають: “Наші машини не виходитимуть, бо в них прописано, що мають надавати допомогу в безпечній зоні. Відповідно, у нас немає захисту, я не маю права відправляти своїх людей без бронежилетів”. Зв’язалася з ДСНС, адже вони першими мають приїжджати. Відповіли, що мають одну машину на область. 

Зрозуміла, що все треба робити самій. У нас місто побудоване так, що лікарні розташовані з одного боку. Посередині міста є річка, лікарні з однієї сторони, а на іншій — спальні райони з великими будинками. Розуміла, якщо раптом переб’ють центр, евакуйовувати людей зі спальних районів не буди куди.

Ми написали пост у Facebook, підтягнулося багато лікарів. Вирішили швидко організовувати медичні екіпажі. Мали чотири реанімобілі. Першого ж дня прийшов чоловік. У Будинку ветеранів стояла черга, дуже багато людей приходили. За два дні записали 800 людей, які приходили й говорили, що вони лікар чи медсестра, чи водій, мають машину, можуть вивозити людей за кордон або займатися чимось іншим. Зібрали список людей й знали, до кого можна звернутися, хто й що може робити.

Прийшов чоловік, який просто поклав ключі від швидкої, яку він пригнав в інститут. Вона нова, 2019 року. Каже: “Нехай вам допомагає”. 

У нас було чотири медичні екіпажі, які постійно чергували. Коли по місту були “прильоти”, наш екіпаж приїхав перший на підстанцію. Були також працівники ДСНС. Це логічно, адже вони працюють більш організовано, їх залучають до охорони громадських об’єктів різних. Ми передали туди автомобіль.

Відповідно, коли загроза відійшла від Києва та нашої області, три реанімобілі ми передали на Схід, де вони були необхідніші. Одна машина у нас досі працює. Майже щотижня перевозить важких поранених, які, умовно, по п’ять місяців у шпиталях без стегнової кістки лежать в Ужгороді, а їм треба в Дніпро чи інше місто. На волонтерських засадах перевозимо людей.

Також з допомогою місцевої влади придбали два рефрижератори для перевезення тіл. Робили це також у 2014 році. Наші екіпажі за рік вивезли понад 800 людей та привезли додому.

Мотивацією було, щоб діти та онуки не зустріли цю війну. Але, мабуть, ми недопрацювали або щось мало зробили. Бо зараз ті, кому було десять років, гинуть на Сході країни.

Про відповідальність і страх не встигнути

Це, мабуть, таке волонтерське вигорання та страх чогось не встигнути. Думаєш постійно, що мало зробив(-ла). До прикладу, ми купили два тижні тому авто. Наші розвідники, якими ми опікуємося, втратили машину, потрапили під обстріл. Вони живі, на щастя. Ми придбали їм машину. До кінця цього тижня вона мала бути в ремонті, мали передати. Розвіднику, якому ми придбали машину, вчора ампутували ногу.

Багато таких моментів було, що є запит на автомобіль, ми його шукаємо. Поки його купуємо — вже немає кому передавати. Це трохи вибиває з колії.

Не можу сказати, що демотивує. Навпаки, більше злості й бажання зробити швидше та більше.

Читати на тему

З журналістки у військовослужбовицю: історія Тетяни про зміну професії, волонтерство та чим займається жінка на службі

Розповідаємо історію Тетяни, яка з журналістки стала військовослужбовицею.

Про ставлення суспільства до ветеранів і ветеранок

У нас не було до повномасштабного вторгнення жодної ветеранської політики. Створення Українського ветеранського фонду — це єдина ефективна річ, яка була зроблена для ветеранів. Це хороша річ, яка реально працює і працюватиме, якщо її запустити. Це психологічна допомога та реабілітація.

Ветеранської політики у нас не було до повномасштабного вторгнення. Від ветеранів відвертали очі як суспільство, так і держава. Дорікали пільгами.

Але 24 лютого 2022 року і влада насамперед і суспільство зрозуміло, що ветеран — це не про пільги. Це гарантія національної безпеки країни. Де була б зараз Україна, якби ті люди, які позвільнялися, від яких відверталися всі з 2014 року, не взяли свої наплічники й першого дня повномасштабного вторгнення не взяли зброю і не пішли на захист тих міст, які атакував ворог? Дай собі відповідь на це питання. Це страшно уявити, правда?

Зараз усі усвідомлюють, якби не ті ветерани й не ті, хто пішов воювати, нашої країни не було б. Відповідно, нам потрібно зараз думати, що ми станемо “країною ветеранів”. 

Згідно з опитуванням ООН станом на січень, 67% людей мають близьких або рідних на війні або тих, хто дотичний до війни. Думаю, що на сьогодні цей відсоток набагато більший. Що ми робитимемо з цими ветеранами? Що їм держава може запропонувати?

Я проти пільг, відразу кажу. Я за те, щоб пільгами було навчання або перепрофілювання. Щоб це дала держава. Не годувала гнилою рибою, а дала вудочку заробити ветерану собі кошти.

Зараз ветерани в нашій країні — люди, яким в середньому 27-35 років. У 2014 році цей вік був вищим. Хтось ще не отримав професію, не знайшов себе. Є молоді хлопці, які пішли на війну. Що їм може запропонувати держава, крім пільг? Чим допоможе ветерану 1000 грн на місяць, коли в нього не буде ні роботи, ні освіти й взагалі він не зможе прогодувати сім’ю? 

Тепер подивімося на це в розрізі бюджету. Це бюджет проїдання, а не розвитку. Бо ми маємо 2 млн ветеранів. Візьмемо членів сімей загиблих і їхніх дітей, на кого покладатиметься ця пільга. Сумарно 4-6 млн грн, цифру зараз важко сказати. Щоб за мене хтось заплатив комунальні послуги, треба у когось забрати.  Цим пільгами ми звалюємо податки на плечі своїх дітей і онуків.

Читати на тему

Армії потрібні жінки, але ніхто не хоче думати про те, що все має бути підготовленим, щоб прийняти їх! Інтерв’ю з ветеранкою Юлією Шевчук

Ветеранка Юлія Шевчук розповіла про рішення щодо служби та ставлення суспільства до військових.

Про ефективну систему підтримки ветеранів

Мені дуже подобається система, яка працює у США. Там у 1944 році після війни зрозуміли, що ветеранам треба дати безвідсоткові позики, кредити під маленькі відсотки, створити всі умови, щоб вони могли розпочати свій бізнес. Ці кошти повернуться податками у державу та окупляться. 

В Америці 47%  — ветерани. Певні бізнеси були засновані на ветеранські гранти. Тож вони мають хорошу політику щодо цього. Якщо це федеральні кошти або державний бюджет, то мають бути залучені ветерани до бізнесу. Якщо працює велика кількість ветеранів, бізнес має пільги на податки.

Ветеранський бізнес має мінімум на 50% складатися з ветеранів. Не кожен зможе започаткувати якусь справу, але ветеран може взяти на роботу ветеранів.

Ветеранів треба розвивати, навчити, обов’язково залучити до бізнесу, проводити тренінги. 

Навчання — не п’ять років в університеті, у багатьох немає п’яти років. Можна створити школи бізнесу, розвитку, ІТ. 

Якщо людина має бажання та ресурс, вона навчиться. Якщо по-простому: щасливий ветеран — щаслива родина — успішна країна.

Читати на тему

Чому цивільне життя може стати пасткою для ветеранів — пояснення психотерапевта та військового

Читай, які труднощі виникають у військових під час адаптації до цивільного життя.

Про реабілітацію ветеранів і ветеранок

Адаптація потрібна не лише ветеранам, а й суспільству. Ми започаткували й вже проводимо тренінги серед бізнесу щодо того, як поводитися з ветеранами, що можна говорити, а що — ні. Бо є відчуття провини, якщо людина не воювала. Також є агресія зі сторони родин військових, які дістали поранення і воювали, до тих, хто не був на фронті. Може бути навіть маніпуляція самими військовими. 

Стосовно реабілітації ветеранів — її немає. Ветеранська політика — це вислів, який і снує лише на папері й зараз абсолютно не працює. Реабілітації недостатньо.

Не знаю, який має бути з цього вихід. Приклад у розрізі нашого містечка. Маємо населення 300 тис. осіб, близько 15 тис. мобілізованих. Помножити це на чотири, щоб охопити членів родини. Говоримо про закон Про статус ветеранів, де включені й родини. Відповідно, маємо майже третину населення.

Зараз у Рівному перепрофільовують одну лікарню під реабілітаційний центр. У багатьох людей будуть проблеми зі спиною. Бо не всі пішли спортсменами на фронт, а в когось вже від віку була протрузія. Носити бронежилет, стрибати в ньому, бігати, не знімаючи 24/7, — проблеми з хребтом будуть ледь не в кожного. 

Реабілітаційні центри, які будують у нашому місті, потрібні. Але це реабілітація буде більше для “важких” людей. Якщо говоримо про спинальників, їм потрібна реабілітація як мінімум на чотири місяці з інтервалом. А куди дівати інших 10 тис. осіб? Жодна лікарня не зможе утримати, жоден бюджет не зможе.

Я пропонувала б в кожній поліклініці зробити кабінет психологічної допомоги. Зробила такі реабілітаційні кімнати, які мають недороге обладнання.

Поставити дошку Євмінова для витягнення хребта, найняти реабілітолога та масажистів. Щоб людина прийшла на годину й отримала певну послугу, і щоб не брала лікарняного. 

Вона працює, приносить прибуток та платить податки. Будь-який роботодавець погодиться відпустити ветерана, якщо він скаже: у мене курс на десять днів у певні години. Можу ходити, користуючись обідньою перервою, наприклад.  Це буде ефективніше, адже людина буде на робочому місці.

Читати на тему

Після мін, вибухів чи осколків знову відчути ноги! Як проходить реабілітація в Луцьку

Після важких поранень повертають здатність рухатися. Дивись, як працює новітній центр реабілітації у Луцьку.

Про арттерапію

Арттерапія — це крутий проект, який себе гарно показав. Психологи також це підтримують і кажуть, що це дуже гарне психологічне розвантаження. Ми бачимо результат. Проекту вже понад п’ять років. Найкраще — коли військовий виписується зі шпиталю і купує мольберт, вдома малює, просить щось підправити. Тобто хлопці навіть з тяжкими випадками продовжують малювати та створювати картини.

Окрім того, ми робили виставки по світу. Там навіть купували ці роботи. Ми завжди додавали розповіді до робіт, ділилися ними у соцмережах. Люди знайомилися з авторами. Потім підтримували контакт, обмінювалися привітаннями, відправляли подарунки. Багато родин іноземці забирали до себе під час повномасштабної війни за кордон. Таке спілкування теж є своєрідною підтримкою. Приємно, коли про тебе десь в Америці, Франції чи Англії хтось турбується, спілкується з тобою, купує твої роботи й підтримує.

Якщо, умовно, до повномасштабної ми намагалися так привернути увагу світу до війни в нашій країні, бо інформаційний простір усюди був порожній, там могли лише про анексію Криму згадувати, то з 2022 року діаспори організовували виставки в Англії, в Португалії, в Парижі, в Мадриді. До них почали звертатися та просити розповісти про ситуацію в Україні. Виставки були вже й в Австралії. В Англії вже було шість чи сім, у різних містах. Зараз організовують у США на різних локаціях, навіть картин не вистачає, адже ми не забираємо їх силою в авторів.

Про майбутню перемогу

Якщо географічно — це вихід наших військ на українські кордони. А загалом, повну перемогу бачу тоді, коли кожен повернеться додому. Навіть зниклі безвісти, полонені та полеглі. Коли кожне тіло полеглого ми повернемо додому або кожна людина повернеться додому, тоді перемога буде повною. Це, мабуть, кілька поколінь пройде.

Про повернення з війни

З війни не повертається ніхто, це правда. Тому що людина повернеться зовсім іншою, вона завжди буде на війні. Цього змінити не можна, але потрібно зробити максимум, щоб людина навчилася з цим жити, з новим цим досвідом, спогадами тощо.

Інтерв’ю підготовлене командою ГО Український Жіночий Конгрес у співпраці з Starlight Media.

Українським ветеранам треба допомагати та підтримувати. Раніше ми розповідали, як допомогти ветеранам адаптуватися після війни.

А ще у Вікон є свій Telegram та Instagram. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!