Український композитор та піаніст-віртуоз Євген Хмара з початку повномасштабної війни дав уже понад 20 благодійних концертів як в Україні, так і за кордоном. Усі зароблені кошти йдуть на підтримку Збройних сил та гуманітарну допомогу.
В ексклюзивному інтерв’ю Вікнам музикант розповів про свою культурну місію, згадав той самий ранок 24 лютого, а також поділився особистими переживаннями.
23 концерти за три тижні
— Я хотів би розпочати з того, що тільки за останні три тижні я дав 23 концерти, 11 з яких з Іриною Федишин. Це був неймовірний досвід, тому що в нас були дні, коли ми давали по три концерти на добу.
Це були різні локації: для військових, переселенців, дітей. За цей час я наїздив по Україні 4000 км на своєму авто. Враховуючи всі проблеми з паливом, це був ще той челендж.
Якщо говорити про Європу, то я не дуже планував кудись їхати, але почали сипатись пропозиції щодо концертів, і я вирішив, що треба спробувати. Подав заявку на дозвіл для виїзду за кордон в Міністерство культури й отримав його десь через два тижні.
Реакція європейців на концерти
— По-перше, інструментальна музика взагалі неймовірно сприймається — слухачі по півгодини після концерту аплодують стоячи. По-друге, зараз люди йдуть першочергово на гасло Stand with Ukraine, і ти бачиш, яка неймовірна кількість людей сьогодні з нами.
Але є моменти, коли європейцям потрібно пояснювати (українські реалії — ред.), бо дехто не розуміє, чому ми не віддамо частину своєї землі, щоб не було війни. Адже ці країни ніколи не були в Радянському Союзі й не розуміють, що таке Росія.
Фото: evgenykhmara / Instagram
Основна мета — бути корисним своїй країні
— Сьогодні є одна основна мета — бути корисним своїй країні. Я відчуваю неймовірну потужність у тому, що я роблю, тому що ми говоримо про Україну, показуємо нашу культуру.
Люди після концертів не хочуть відпускати, ще підходять, запитують про щось. Тобто це місія, яка вкрай важлива. На мою думку, українські митці повинні лунати в усіх країнах задля того, щоб Україна не зникала з інфопростору не тільки через війну, а й завдяки нашій культурі.
Результати благодійних концертів
— Зараз взагалі не стоїть питання виступів за гонорар. Максимум, що я отримую — це гроші на квитки, поселення в готелях і елементарно на їжу. А так все йде на підтримку України.
Наприклад, велика частина грошей, які ми збираємо в Австрії, йде у фонд Caritas, який робить неймовірні речі для українців: надає фінансову підтримку, безкоштовний транспорт і житло.
Інша частина йде безпосередньо в Україну. Мені подобається, що відправляють не просто гроші, а за них купуються якісь конкретні речі.
За ці приблизно десять концертів у Європі я став частиною збору коштів на суму 60 тис. євро.
28 травня в Австрії був останній концерт, після чого я одразу повернувся в Україну, тому що 1 червня пройшов великий телемарафон на честь Дня захисту прав дітей. Я взяв участь у цьому концерті.
Далі чекатиму на новий дозвіл виїхати, бо запитів дуже багато. Є пропозиція виступити в Іспанії 4 червня, 11 — знову Литва, а 15 — Німеччина. Червень практично вже розписаний, але все на паузі, бо не знаю, чи отримаю новий дозвіл на виїзд, чи ні.
Ранок, який запам’ятається на все життя
— Ранок 24 лютого не те, що запам’ятається на все життя, це рана, яку ти відчуваєш весь час. Інформаційний простір ще до цього дня був тривожний.
Якщо чесно, останні ночі перед 24 лютого я прокидався навіть від гуркоту сміттєвоза у дворі. Ми з родиною живемо в Києві, й того ранку я прокинувся від дивних звуків. Спочатку подумав, що то мені здалось.
Це була 05:13 ранку. І десь за хвилину я почув низькочастотний вибух. Тоді я підняв сім’ю і сказав, що в нас є півгодини на збори й ми їдемо. Був план виїжджати на захід України.
Поки ми збирались, то почули з десяток вибухів. Коли нарешті виїхали, то побачили колапс на дорозі — багато ДТП, люди їхали по зустрічній смузі, військові машини на дорогах тощо.
У якийсь момент, коли ми стали у заторі на Севастопольській площі, ми подивилися з Дашею (дружиною — ред.) одне на одного, розвернулись і поїхали назад. Перші три дні ми провели в Києві.
День народження нашого сина 25 лютого ми відсвяткували в бомбосховищі. Чесно, це був жах. Події тоді розвивались дуже стрімко.
На другий день війни на Оболоні вже проїхав БТР. Віри в те, що щось може бути добре, взагалі не було. На третій день ввечері я все ж ухвалив рішення поїхати з Києва після повідомлень про можливу висадку російського десанту.
Фото: evgenykhmara / Instagram
Виїхали ми не без пригод і в непопулярному напрямку. Ми почали їхати не на захід України, а в Полтавську область, де є родинний будиночок дружини.
Коли вже проїхали Київ, нас трохи відпустило й ми вирішили зупинитись на каву. Витратили на це десь 15 хвилин, а потім нас на трасі зупинили й сказали, що попереду йде бій.
Ми з’їхали з траси, перечекали якийсь час, а потім, коли нам дозволили їхати, то десь за 2 км від нас стояла згоріла українська колона техніки, яку знищив російський гелікоптер. Тобто, можливо, кава нас врятувала.
Після того як ми посиділи пару днів у Полтавській області, в ЗМІ почали говорити про велику ймовірність перекриття переправ через Дніпро, а ми були якраз на лівому березі.
Тоді я ухвалив рішення переїхати як мінімум в Олександрію — в нас там є знайомі. Як тільки ми туди переїхали, то почули новини про Енергодар (мається на увазі бої та окупація міста — ред.). А там по прямій від Енергодару 150 км.
Тоді вже ми поїхали в напрямку заходу України. Добирались туди три дні. Треба було видихнути кілька днів, і тоді я одразу почав давати благодійні концерти.
Фото: evgenykhmara / Instagram
Як діти переживають війну
— Діткам ми пояснювали пізніше все, тому що на початку просто зібрались і поїхали. У них було дуже багато запитань, що це за звуки. Для них було дуже страшно.
Але коли повернулись додому, то вже почали пояснювати у дитячій формі, що таке війна. Зараз вони вже відійшли, але цей перший період вони постійно реагували на будь-який гуркіт.
Нам знадобилось мінімум два тижні, щоб діти повернулись до якогось нормального життя. Коли ми переїхали на захід України, вони реагували на звук візочка, як на літак.
Психологічна травма 100% є у всіх. Слава богу, що зараз вони у безпеці.
Фото: evgenykhmara / Instagram
Де шукаю сили?
— Втома, звичайно, є, бо зараз говорити про якийсь комфорт, як раніше, не доводиться. Наприклад, якщо до війни ми просили тільки прямі квитки на літак, то зараз на всьому намагаємось економити. Бувають перельоти з пересадками в десять годин.
Де шукаю сили? Є якийсь власний ресурс, є сім’я, яка завжди поруч і підтримує, є добрі новини. Але сам факт війни не може не пригнічувати.
Я думаю, що сьогодні всі українці втомились від того, що незрозуміло, що буде завтра. Єдине, що ми можемо зараз робити — жити сьогоднішнім днем, вірити, молитись. Тому що наші думки матеріальні.
Якщо кожен почне мислити про перемогу, то вона настане ще швидше. Я хочу закликати всіх українців, не забувайте перед сном чи зранку уявляти, що ми прокидаємося в мирній країні, що ми перемогли з найменшими втратами для України.
Я вже не від одного друга чую, про що мріяли — те й отримали. Хтось казав: “Так уже втомився від роботи, що хочу кудись поїхати в гори”. І реально через війну людина в Карпатах уже три місяці та вовком виє, бо хоче додому.
Хтось хотів виїхати за кордон і зробив це через війну. Але сьогодні ця поїздка має абсолютно інший характер. Тому потрібно слідкувати за своїми думками і вірити в нашу перемогу.
(Не)культурний фронт Росії
— Я вважаю Максима Галкіна героєм. Це розсудлива людина, яка вийшла і сказала свою позицію (мається на увазі відео Галкіна в Instagram про війну в Україні — ред.). Якщо вважати, що 90% людей в Росії підтримують війну, то уявляєте, у який хейт потрапив цей артист.
Якщо говорити про Бориса Гребенщикова — це людина, яка завжди була дисидентом. Він уже давно не проживає в Росії, але називається росіянином, бо народився там.
Я переконаний, що є й ті, хто перефарбувався, але якщо вони сьогодні висловлюють чітку позицію щодо війни в Україні, то таких людей я підтримую.
Якщо говорити в цілому про (не)культурний фронт Росії, то я б сюди відносив і спортсменів, і музикантів та інших діячів, які підтримують цей терористичний режим. Я вважаю, що вони взагалі не мають права виступати ніде.
Багато хто зараз каже, що це несправедливо, бо політика не має ніякого відношення до спорту, наприклад. Але сьогодні в цих реаліях це вже не просто політика, це реальна війна.
Тому я вважаю, що всі російські діячі культури повинні підпадати під санкції, які зараз запроваджені проти РФ. Бо в кожної людини є вибір: ти або говориш, що ти проти війни, або, якщо ти підтримуєш свого диктатора, то виступай на своїй міжнародній арені серед таких країн, як Росія та Еритрея.
Фото: evgenykhmara / Instagram
Як зберегти добро в серці
— Я взагалі вважаю, що тільки з добром у серці ми зможемо відбудовувати нову Україну. Мабуть, зараз уся агресія, яка є в просторі, також необхідна, щоб здолати ворога.
Але коли все скінчиться (я в це вірю), то нам потрібно буде перемикатись і тільки з любов’ю творити новий соціум.
У чому сила українців
— Війна показала, що сила українців у тому, що ми українці. Вона пробудила український дух, і відбулось диво — ми не програли за перший тиждень.
Річ у тому, що люди не очікували команди від своїх якихось керівників громад, а просто кожен брав і робив те, що він може.
Я думаю, що це велика відмінність нас від росіян, тому що в них завжди є цар, якому треба поклонитись, дочекатись команди, й тільки потім уже щось робити. У нас же воля козаків — ключова сила українського народу.
28 травня в ефірі СТБ та на офіційному Youtube-каналі стартував новий проект Як ти? з Григорієм Решетником. Першою свою історію життя після поновмасштабного вторгнення розповіла співачка та екс-Холостячка Злата Огнєвіч. Читай відверте інтерв’ю Злати Огнєвіч.