Дякую за нього Богові! Відверте інтерв’ю Юлії Зорій про шлюб із міністром оборони, психологію та силу українців

Він дарує їй улюблені півонії, хоч би як далеко від неї не був. Вона — вважає його найкращим чоловіком на планеті й дякує за нього Богові.

А разом вони роблять усе можливе, щоб Україна якнайшвидше перемогла російську навалу, а кожен українець і українка були щасливими, психологічно сильними й вільними на своїй рідній землі.

Телеведуча Ранку у Великому Місті на ICTV, психологиня та дружина міністра оборони Юлія Зорій дала велике й щире інтерв’ю Вікнам.

В ексклюзиві вона розповіла про романтику та кризи у стосунках із чоловіком, про допомогу українцям, про неймовірну силу нашого народу і про те, як війна змінила її саму.

24 лютого перевернуло з ніг на голову життя кожного українця, і цей ранок не забути ніколи. А як почалася війна для тебе?

— Я не збирала тривожних валіз, не планувала нікуди виїжджати й на початку війни була вдома. Ми розуміли, що є певні ризики, але не могли повірити, що це буде саме так — вкрай цинічно і по всіх напрямках.

23 лютого Олексій прийшов досить пізно, постійно був на телефоні. Ми то засинали, то прокидались, майже не спали.

Десь на світанку я крізь сон почула вибухи, але просто не могла повірити в те, що я чую.

Близько п’ятої години ранку Олексій підійшов до мене і сказав: “Кохана, я їду на роботу, він почав війну”.

Я намагалася говорити, що в мене ще сьогодні є якісь важливі справи, але він сказав: “Юлю, війна почалася, які ще можуть бути справи? Залишайся вдома і чекай на мене”.

Весь день 24 лютого я нічого не їла й не пила, не розмовляла ні з ким. Просто сиділа у кріслі з увімкненим телевізором і не могла повірити в те, що це все відбувається насправді.

Я почувалася в повному анабіозі. Було дуже страшно. Олексія поруч не було, на зв’язок він виходив рідко. Тож впоратися тоді допомогли заспокійливі краплі.

Як часто вдається бачитись із чоловіком — міністром оборони Олексієм Резніковим?

— На початку війни навіть один телефонний дзвінок або повідомлення на день були для нас великим щастям.

Пам’ятаю, як у березні я прокидалася і перше, що робила — перевіряла, коли він був на зв’язку. Тоді у мене було буквально життя в телефоні — в очікуванні повідомлення від Олексія.

На щастя, зараз у нас є можливість бачитись хоча б іноді.

Як це — бути дружиною міністра оборони, коли у країні повномасштабна війна?

— Не можу сказати, що з початком війни я стала якось інакше відчувати цю роль. Він все одно міністр оборони, я все одно його дружина, яка займається своїми справами.

Я займалася психологією і працювала на гарячій лінії ще з часів коронавірусу — і продовжила це робити з початком війни.

Не як дружина міністра оборони, а просто як людина, яка хоче допомогти й має для цього певні знання.

Я знаю, що роблю хорошу справу. І я несу за неї відповідальність. У нас кожен на своєму місці, і кожен робить усе, що може, зі свого боку.

У липні у вас з Олексієм буде друга річниця одруження. А як ви познайомились?

— Вперше ми побачилися п’ять років тому на відкритті Євробачення, яке того року проходило в Києві. Познайомила нас моя найкраща подруга — телеведуча Тала Калатай.

Якби мені тоді сказали, що це мій майбутній чоловік, я б дуже сильно була здивована. Адже він здавався взагалі не моїм типажем.

А тепер я дякую Богові за нього, адже це просто найкращий чоловік, якого він міг мені дати.

А що ви любите одне в одному? Які якості?

— Що Олексій любить у мені? Це краще спитати у нього. Але колись в інтерв’ю він казав, що я дуже добра, людяна, щиро всьому радію й щиро дивуюся.

А за що я його люблю?

Раніше був популярний вислів, що кохати потрібно не за щось, а всупереч усьому. Але з віком я зрозуміла, що це не так і що ми любимо людину “за щось”.

За те, що він дуже добрий, тактовний, дипломатичний. За те, що він такий розумний, а ще — турботливий.

За те, що він вміє любити. Вміє приймати любов і дарувати її.

Олексія так багато є за що любити! Звісно, є риси, які мені в ньому не дуже подобаються. Але він навіть у своїх недоліках геніальний.

От, наприклад, іноді щось готує і залишає на кухні хаос, який мені потім доводиться прибирати. Але ж він так смачно готує, що навіть хаос у нього якийсь гарний. Тож я не сварюся за це.

Тому просто порівнюєш кількість плюсів і мінусів людини й розумієш, що ці мінуси — такі дрібниці! І ти їх просто приймаєш.

Читати на тему

Немає чарівної палички, яка зупинить війну! Олексій Резніков відверто про те, як світ допомагає Україні перемогти

Олексій Резніков розповів про ефективність зустрічей у форматі Рамштайн, оборонну підтримку світу та чи вдасться нам перемогти Росію у війні.

Зараз війна, і у вас не часто є можливість бачитись. Але Олексій не зраджує традиції дарувати тобі квіти…

— Так, де б я не була, він завжди знайде можливість передати мені квіти. Найчастіше мої улюблені — тюльпани та півонії. І для мене це наче ковток надії! Адже дає відчуття спокою і враження, що ніби все так, як було раніше, до війни.

Це історія не про гроші й не про зв’язки, це — про бажання, про те, що “я поряд, я є, все буде добре”.

Це може бути навіть невеличка квіточка або букетик. Але я рада, що Олексій підтримує таку традицію, і я дуже тішуся їй.

А ще, коли ми не разом, він пише мені ранкові повідомлення, і вони створюють позитивний настрій на весь день. Навіть на початку війни, хоч як не було складно, ця традиція залишалася: хто перший прокидається, той і пише. 

У вас з Олексієм досить велика різниця у віці. Чи відчувається вона у стосунках?

— Якби ця різниця якось відчувалася, то навряд чи ми змогли б бути разом. Насправді вона не відчувається взагалі!

У нас схожі інтереси та захоплення. Ми дивимось однакові серіали.

Ми з ним можемо говорити абсолютно про все — і нам завжди цікаво разом.

Ми як два глечики, які переливають один в одного — я йому даю щось своє, а він мені щось своє.

Якщо чесно, мені іноді здається, що Олексій десь мого віку. Бо він дуже активний, енергійний, його все цікавить, він постійно щось читає, щось пробує. У нього купа хобі. Він любить життя і живе його на повну!

Тому я зовсім не відчуваю цієї різниці.

Майже в кожної пари рано чи пізно виникають кризові ситуації. Чи бувають вони у вас і як ви їх долаєте?

— Чимало пар проходять кризи у шлюбі, а ми з Олексієм пройшли їх ще до того, як почали жити разом.

У нас було дві глобальні сварки. Одного разу я навіть думала, що це остання крапля, і прийняла як факт, що ми просто розійдемося. Але завдяки його наполегливості зрозуміла, що для нього це не просто так, що він дійсно страждає через наш конфлікт.

І ми почали розмовляти, просто сідали й говорили.

Ми могли сваритися, перебивати одне одного, але поки не знаходили якусь спільну точку дотику — не вставали.

І тоді ми домовились, що ніколи не будемо сваритися довше, ніж півдня. І ніколи не лягатимемо спати, як дві сторонні людини. Адже навіщо тягнути негатив у наступний день?

До речі, коли ми починаємо згадувати, про що були ті наші дві великі сварки — хоч убий, не пам’ятаємо. Ось так чудово працює психіка, вона все погане стирає.

Чи допомагаєш ти чоловіку і міністру оборони як психолог у такий емоційно складний період?

— Іноді все, чим я можу допомогти, — це просто його послухати.

Знаєш, в Олексія дуже стабільна психіка, він завжди максимально зібраний. І я вважаю, що для міністра оборони це критично важливо.

За п’ять років, що ми разом, я не бачила ситуації, коли б він міг “розклеїтись”. Ніколи! У нього завжди все під контролем. Тому, на щастя, психологічна допомога йому не потрібна.

Від початку повномасштабної війни ти є волонтеркою на гарячій лінії Єгора Тополова. Якої саме допомоги шукають люди? І як ти справляєшся з таким потоком людського болю?

— На початку війни люди дзвонили, бо були дуже розгублені, просто не розуміли, що робити, куди бігти, як діяти.

Нас на гарячій лінії тоді було близько 20 психологів. І кожен з нас настільки хотів допомогти, що не завжди вдавалося встигнути підняти слухавку, адже буквально за секунду її обов’язково вже взяв хтось із колег!

Потім було певне затишшя. А після цього — найважчі дзвінки, адже люди почали втрачати найближчих. У когось гинули родичі, у когось чоловіки потрапляли в полон…

Коли людина втрачає іншу людину, тобі потрібно її вислухати, обережно підтримати й дати якусь надію. І це дуже тонка матерія, тонка лінія.

І от вони плакали в слухавку, дякували. А я потім клала слухавку і плакала сама, бо мені теж треба було дати вихід своїм емоціям. Мені було страшенно шкода цих людей.

І от саме такі моменти для мене найскладніші. Але настільки були зосереджені всі сили, що поплачеш, перечекаєш півгодинки, вип’єш чаю — і далі в бій, далі працюєш.

Читати на тему

Про роль батька, виховання дітей під час війни та емоції найменших — інтерв’ю психологині Юлії Зорій

Психологиня та телеведуча Юлія Зорій розповіла про роль батька в родині та як спілкуватись з дітьми під час війни.

Українці ще не звикли звертатись до психолога, свій біль переживають самотужки... Як зрозуміти, що настав час піти до фахівця?

— Якщо людина розуміє, що стан розгубленості, невідомості, суму дуже сильно її затягує й заважає жити — це дзвіночок, що треба звернутись до фахівця.

Особливо коли від цієї людини залежать інші — діти або літні батьки.

Розмова з психологом допоможе людині знов усвідомити: хто я, де я і як можу хоч трішки покращити своє життя в тих умовах, у яких перебуваю — тут і зараз.

Чи є універсальна порада, де шукати сили, коли важко?

— Варто пригадати, що раніше давало цій людині сили. Де вона брала натхнення та підтримку в мирний час? Що її заспокоювало?

У кожного це щось своє. Можливо, це спілкування з дітьми, читання книжок, допомога іншим. Може, постійна зайнятість чи, навпаки, нічого-не-робіння.

Варто проаналізувати, як людина рятувалася раніше в найгірші моменти свого життя, і намагатися додавати це у своє сьогодні.

А ще важливо ставити собі мету на день, навіть найменшу. Читайте, постіть корисні лінки, збирайте гроші на армію, підключайтесь до волонтерів, підтримайте когось. Гуляйте, якщо у вас є така можливість…

Але не ставте собі зараз захмарних цілей — просто робіть щодня потрошку. 

Яку пораду ти можеш дати парам, яких війна змусила бути далеко одне від одного? Як зберегти стосунки на відстані?

— Війна оголила і показала те, що і так уже було в парі. Це можуть бути якісь образи, які люди не встигли проговорити.

Вони могли жити з цим багато років, просто не звертати увагу. Але в критичний момент є ризик, що цей негатив підніметься й сильно вплине на цю пару.

Якщо ж до війни стосунки були гармонійними — їх можна зберегти, хоч як далеко партнери будуть одне від одного.

Намагайтесь підтримувати зв’язок настільки, наскільки це можливо: дзвінки, смс, фотографії. Розповідайте одне одному про своє життя, щиро діліться почуттями.

І не лише розмовляйте, а намагайтесь почути одне одного.

Іноді люди, які евакуювалися за кордон, дуже соромляться цього. Та чи варто?

— Люди рятували своє життя, і це — нормально!

Абсолютно природно, коли мама хвилюється за свою дитину й намагається її врятувати, щоб малятко не поповнило сумної статистики жертв війни. І також це цілком нормальна реакція молодої дівчини, яка ще не має дітей, — виїхати за кордон, бо вона боїться за своє життя.

Є люди, які починають це засуджувати, мовляв, ми залишилися, бо любимо свою країну. Але на це можна апелювати — я поїхала, бо люблю свою країну і хочу приїхати її розбудовувати, а не постійно бути під прицілом росіян і думати, що можу загинути в будь-яку мить.

Це вибір і відповідальність кожної людини, і ніхто не має морального права її засуджувати.

До війни ти була (і, сподіваюся, ще будеш) ведучою програми Ранок у Великому Місті на ICTV. Чекаєш на повернення проекту? За чим сумуєш найбільше?

— Весни у моєму житті не було, з 24 лютого все було як один день. І лише зараз прийшло усвідомлення того, що я вже давно не прокидаюся так рано, щоб поїхати на роботу.

Чи сумую я за цими ранніми підйомами? Ні, хоча це й було мені в радість. Але я дуже ностальгую за людьми, за командою. І тоді рятують переписки та спогади.

Не знаю, чи повернеться Ранок у Великому Місті в ефір після нашої перемоги. Але мені здається, що я до старості готова працювати на цьому проекті — так, як американські ведучі усе життя ведуть свої шоу.

Твій співведучий Павло Казарін та ще кілька журналістів Ранку у Великому Місті зараз боронять Україну на фронті. І не з примусу, а з власної волі. Підтримуєш зв’язок із ними?

— Найбільше ми підтримуємо зв’язок із Пашею Казаріним, іноді навіть бачимося з ним. І, як завжди, не можемо наговоритися — нам не вистачає ні дня, ні ночі.

Паша пішов на війну за власним бажанням, бо для нього важливо бути максимально ефективним.

Він обрав собі ту нішу, де може приносити найбільшу користь — і для себе, і для суспільства.

Як змінила тебе війна? І як, на твою думку, вона змінить Україну й українців?

— З одного боку, мені прикро й дуже сумно. І я страшенно злюсь на те, що хтось вирішив змінити моє життя, як і життя кожного українця.

Так, у нас були свої негаразди в кожного, були свої проблеми в країні, але це були наші проблеми! І в цілому ми були щасливими — у своїх домівках, на своїх роботах, зі своїми проблемами.

І мені так шкода, що хтось просто увірвався в наш будинок і усе перевернув з ніг на голову!

Але я точно знаю, що це запустило переоцінку цінностей — і в мене особисто, і, мабуть, у кожного українця та українки. Ми почали цінувати зовсім інші речі. Розуміти, що для повного щастя потрібно не так уже й багато.

Коли я виїжджала з Києва в одних теплих лижних штанах, у зимових чоботах і з двома светрами — і з повним нерозумінням того, куди й на скільки я їду, чи побачу колись чоловіка та своїх рідних — прийшло усвідомлення, що насправді нам досить мінімуму речей. І що в житті важливо зовсім не це.

А ще — українці точно стали сильнішими, більш об’єднаними й почали ще більше цінувати свою свободу.

Ми можемо сваритися всередині країни, але якщо у нас є зовнішній ворог — то “загриземо” будь-кого.

Ось ми які — вільні та безстрашні. Упевнена, таких людей просто неможливо перемогти.

---

А ще читай інтерв’ю Володимира Зеленського — про відмову від евакуації, візит до Бучі та ситуацію на фронті.