Це був один з чергових авіаударів. Троє військових повертались на свою позицію протоптаною стежиною, коли стався приліт.
Ми стрімголов кинулися до найближчого укриття, але уламки авіаційної бомби були швидшими за нас, — згадує 25-річний військовий Святослав Морозюк.
Їх разом підняло вибуховою хвилею, перекинуло та вдарило об землю. Це все, що може згадати Святослав про перші хвилини після удару окупантів, адже потім він знепритомнів.
Коли прийшов до тями, то одразу подумав, що осліп. Було темно навкруги та незрозуміло, що взагалі коїться.
У нього боліла голова, а у вухах був лише свист. А зверху все покривав товстий шар землі впереміш із дерев’яними колодами та залишками бліндажа.
Я намагався поворотом голови хоч трішки хапнути кисню, і щоразу при таких спробах рот набивався землею. Я то втрачав свідомість, то знову приходив до тями.
У цей час їх шукали інші побратими. Пошукові роботи тривали дві години. Вижити під тим товстим шаром землі вдалось лише двом. Вони були непритомні. Інший їхній товариш загинув, не дочекавшись допомоги.
Тоді Святослав дістав травму хребта, голови, акубаротравму та рвані рани руки. У нього й досі від численних забоїв болить нога.
З моменту цих подій минув майже рік, але наслідки й досі дають про себе знати. Один з найважливіших — тепер Святослав обмежено придатний до військової служби.
Через це йому довелося змінити позиції передової на службу на посаді оператора обліку одного з відділів Шепетівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Також довгий час чоловік не міг нормально розмовляти, адже основний удар припав на хребет та голову, тож досі лишаються певні порушення нервової системи. Святославу довелося присвятити чимало часу відновленню мовлення та прочитанню книг про цей непростий процес.
Та головне, що живий, а організм молодий, так що відновлюся.
Він став на військовий шлях уже досить давно, коли на третьому курсі навчання у ВНЗ вирішив піти на строкову службу. Тоді й приєднався до 80-ї десантно-штурмової бригади, де опанував фах гранатометника.
Святослав і не уявляв, що життя знову поверне його до лав ЗСУ, коли за два місяці до повномасштабного вторгнення повернувся лише з Нідерландів. На той момент він уже мав диплом про закінчення навчання та чималі плани.
Та в ніч на 24 лютого щось не давало йому заснути. Чоловік говорить, що прокинувся рано ніби з відчуттям — має щось статися.
До останнього не міг повірити, що у 21 столітті у центрі цивілізованої Європи може розпочатися повномасштабна війна.
Тому як тільки зрозумів, що саме відбувається, одразу пішов до центру комплектування. Однак отримав відповідь, що беруть лише тих, хто вже має досвід участі в АТО та ООС.
Здавалося б, що лишалась тільки чекати. Та Святослав зміг дізнатись, що з його району набирають бійців до окремої гірсько-штурмової бригади Едельвейс. Тож він вхопився за цю можливість.
Уже 28 лютого він був у пункті постійної дислокації у Коломиї. Розмова була не надто довгою — запитання, чи готовий виконувати бойові завдання, та рішуча згода.
Я чомусь ані на мить не вагався, бо розумів, що зараз важливий кожен день, кожна година і потрібно брати до рук зброю та захищати свою країну.
Так Святослав і потрапив до 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону бригади. А на початку березня вже не тільки боронив Київську область, але й штурмував позиції окупантів.
Зараз військовий згадує, що йому, щоб звикнути до постійних обстрілів, було потрібно всього два дні. Прилітали снаряди абсолютно різних калібрів. Та найстрашніше було в тиші, коли не знаєш, чого очікувати.
Позитивну роль зіграло те, що окупанти нас недооцінили, хоча й значно переважали в кількості. Вони не знали, скільки нас і чим ми озброєні, а ми цим скористалися.
Святослав ділиться, що тоді було важливо бути готовим у будь-який момент іти на штурм ворожих позицій. І попри те, що у всіх був кардинально різний досвід, спільними силами відігнали окупантів якомога далі від столиці.
Та завдяки вмілому командуванню, талановитим сержантам і самовідданості кожного з нас ми стримали ворога, не просто не здали свою лінію оборони, а й успішно проводили штурмові дії, гнали та нищили окупантів.
А далі окупанти почали тікати та залишати по собі не лише свою техніку, але й докази своїх звірств. Місцеві жителі чимало розповідали про загарбників. Та найбільше окупанти запам’ятались грабунками місцевих магазинів та любов’ю до алкоголю.
Зараз Святослав лише зберігає мрію, що так його побратимам вдасться вигнати російських загарбників з усіх українських територій, а особливо — з Криму. Адже півострів зберігає найтепліші спогади з дитинства військового.
Одразу після перемоги над московським окупантом я беру квиток на потяг Хмельницький — Сімферополь і їду відпочивати в Алушту, з обов’язковим відвідуванням Нікітського ботанічного саду. Все, як з батьками у дитинстві. Мрії збуваються!
Та наше життя насправді не кіно, не гра й не театр, хоч кожен із нас відіграє свою роль на шляху до перемоги України. Що таке справжній театр та реальна війна, добре знає наш герой. Читай історію київського актора, який досі не зіграв ролі військового, але став справжнім комбатом на війні.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!
Фото: Анастасія Богач / Армія.Inform