“Я думала лише про одне — як врятувати дітей”: історія про евакуацію вихованців харківського дитбудинку

Повномасштабна війна Росії проти України створила багато викликів для людей. 24 лютого тисячі людей евакуювалися у безпечні місця. А як евакуювати цілий дитячий будинок, заспокоювати дітей та доглядати немовлят? 

Ці непрості проблеми довелося розв’язувати директорці харківського дитбудинку Гармонія Аллі Трохименко. Зараз усі її вихованці у безпеці. Вона розповіла свою історію Олені Барсуковій з УП.Життя.

Початок повномасштабного вторгнення

Вранці 24 лютого працівники закладу прийшли на роботу. Вони не могли відразу сказати дітям, що розпочалася війна. Деякі вихованці дивувалися, чому їх не розбудили в школу, деякі вже чули ранкові вибухи й відчували щось погане.

— Наш заклад розташований на Салтівці, ми були очевидцями всього. У другій половині дня всі зрозуміли, що почалася повномасштабна війна, хоч і повірити в це було страшно, — розповідає Алла.

Вона думала, що все скінчиться за кілька днів, але обстріли ставали дедалі частішими та сильнішими.

Укриття в будинку не було, діти переховувалися у підвалі, де проходить опалення, електричні комунікації та тече вода. Директорка боялася, що всі можуть згоріти, якщо туди щось влучить.

Алла Трохименко

Найважче було переносити до підвалу двох- та шестимісячних дітей. Усі діти плакали, старші розуміли, що коїться щось погане. Молодшим не подобався дискомфорт — постійно одягатися та роздягатися. Діти почали хворіти. Потім педагоги знайшли глухий коридор без вікон, і всі переховувалися там. Підлогу застеляли ковдрами.

Спогади дітей про початок повномасштабної війни

До війни у Харківському центрі соціально-психологічної реабілітації дітей Гармонія проживало 53 дітей, позбавлених батьківського піклування. Наймолодшій дитині було два місяці, а найстаршій — 17 років. У кожного були бажання та мрії, а хтось тільки розпочинав своє життя. Але все зруйнував повномасштабний наступ Росії.

14-річна Вікторія 24 лютого прокинулася о 9 ранку. Вона була здивована, що не розбудили до школи.

Найважче у перші дні було те, що треба було маленьких кількамісячних дітей переносити у підвал, — розповідає дівчинка.

Підлітки заспокоювали менших, старші дівчата доглядали малечу і майже не спали.

12-річний Ростислав засмутився того дня, що не пішов до школи, адже йому обіцяли високу оцінку. Він ліг знову спати, а коли прокинувся, чув вибухи. Ніч провели у підвалі.

Тоді хлопчик хвилювався за маму та братика з сестричкою. Восьмирічний Ярослав (брат Ростислава) лежав у лікарні з COVID-19. Брати зустрілися вже під час евакуації.

Я хвилювався за рідних, за маму. Дякувати Богу, вона вже у Словаччині, подалі від війни. Коли я був у Івано-Франківську, мама надіслала мені відео. Бачу — там мій згорілий дім, — пригадує Ростислав. 

13-річний Давид намагався того дня додзвонитися до батька, але зв’язок обірвався. 

— У нас вікна сильно хиталися, було дуже страшно. Старшим хлопцям сказали брати маленьких дітей за руку і спускатись у підвал. Ми носили туди відра з водою. Дуже оперативно брали речі, — розповідає Давид. Він навіть бачив, як за парканом проїжджав БТР.

Читати на тему

Моторошна правда про окупацію Маріуполя очима дитини — щоденник війни дев’ятирічного хлопчика

Хлопчик з Маріуполя мимоволі уславився на увесь світ, написавши лише кілька сторінок у пересічному блокноті. Читай його історію.

Евакуація

Довго так тривати не могло, і Алла Трхименко хотіла відвезти своїх дітей у безпечне місце. Уже 26 лютого у дитбудинку залишилося 11 працівників, разом з Аллою був її чоловік.

Алла почала просити допомоги у соцмережах, згодом їй погодилися допомогти волонтери. Потягом можна було евакуюватися, але на вокзалі не було де стати. На евакуацію з дітьми та переїзд погодилися п’ять працівників закладу.

Волонтери з Полтави й Харкова запропонували перевезти дітей шкільним автобусом та пообіцяли знайти їм прихисток. Уже 3 березня розпочалася евакуація.

На блокпостах були довгі черги, ніхто не хотів пропускати автобус. Тому директорка дитбудинку зателефонувала до поліції. Її працівники супроводжували автобус до самої Полтави.

— Маленьких діток віком до півтора року було десятеро. Усі дорослі в автобусі тримали їх на руках. Я не знаю, де взялись ці сили. Я тоді думала тільки про одне — як мені врятувати дітей, — ділиться Алла.

У Полтаві дітей прихистили в інтернаті для дітей з вадами слуху. Вихованців того закладу забрали батьків, тому будівля була порожня. Проте довго лишатися у Полтаві вони не змогли. Коли росіяни обстріли Миргородський аеропорт, залишатися там ставало дедалі небезпечніше. Алла зателефонувала начальнику Львівської служби у справах дітей та вирішила везти дітей туди.

Їхали потягом. Дорога була складною. Не можна було вмикати світло навіть на телефонах. Діти інколи падали з верхніх полиць. Дорослим та старшим вихованцям доводилося навпомацки годувати маленьких дітей та міняти їм підгузки.

Було дуже холодно, деякі дітки плакали. Ми прив’язували пляшечки до тіла, щоб підігріти воду для дітей, щоб погодувати, — згадує жінка.

У Львові дітей поселили в інтернат для людей з вадами зору. Проте це був не кінець евакуації. 

— Ми були раді, що там не чути вибухів. Але на другий день нам сказали, що тримати нас не можуть, і запропонували зарахувати дітей до своїх закладів, а ми, дорослі, “можемо бути вільними”, — розповідає Алла.

Але вона не могла покинути своїх дітей. Винайняти житло у Львові працівники не мали можливості. Тоді Алла звернулася до знайомого священика з Івано-Франківська, той погодився прийняти їх у монастирі при церкві. Проте директорка Гармонії не знала, як туди доїхати.

Тоді керівниця служби у справах дітей з Харкова дала Аллі номер грузинського чиновника Георгія Арваладзе, який займався благодійністю. Вже за півгодини він знайшов два автобуси. 6 березня 53 дитини й семеро дорослих переїхали до Івано-Франківська. 

У монастирі їх зустріли добре. Георгій був на зв’язку та допомагав дітям, переказував кошти монастиреві. Але довго залишатися там теж не змогли. 

— Монастир не пристосований до постійного проживання дітей. Діти є діти, і якщо в них не стріляють, вони хочуть гратися. Інколи це дратувало дорослих парафіян, — каже Алла. Тож уже за кілька тижнів Георгій разом з дружиною Анастасією знайшов для дітей новий дім.

Читати на тему

Мріяли про дитячий сміх, але війна забрала у них усе. Історія родини, яка опікується десятьма дітьми-сиротами

Війна забрала у родини Целухіних, яка виховує десятьох дітей-сиріт, не лише їхній великий будинок, а й батька. Допоможемо разом придбати новий дім для дітей.

Про нове житло

Волонтерка Анастасія та її чоловік Георгій Арваладзе перебувають у Грузії, але з початку повномасштабної війни вони заснували некомерційний фонд Dobrodeearium і встигли розбудувати новий шелтер для дітей.

Анастасія родом із Краматорська, але у 2014 році переїхала в Запоріжжя — війна уже вдруге увірвалася в її життя. Жінка допомогла в Грузії координувати волонтерську роботу.

Подружжя Арваладзе вирішило облаштувати місце для дітей у Чернівецькій області на території туристично-спортивної бази, яку не використовували. За три тижні вдалося повністю облаштувати приміщення. Закуповували усе: від унітазів до столового приладдя.

І вже 25 квітня 53 вихованці дитбудинку поселились у новий дім. У дитячий центр також найняли нових працівників, серед яких були й місцеві мешканці. Діти почали ходити до школи, а четверо підлітків вступили до чернівецьких вишів. Зараз на новому місці проживають також діти з Ізюма та Балаклії. 

Діти адаптовуються до нового місця проживання, хоча сумують за рідним Харковом. Тут вихованці навіть їздили на екскурсії, в табори та добре провели літо.

Тут класно, але тепер хочеться до родичів. Харків — це Харків. Я все одно хочу, щоб мене забрали додому, — ділиться 14-річна Вікторія.

Будівля Гармонії в Харкові вціліла, постраждало кілька вікон та шибки. Працівники чергують та підтримують її у нормальному стані. Діти та персонал дитячого центру не полишають надії повернутися у рідне місто.

Грузія — одна з країн, які знають, що таке російська агресія. Тому грузини допомагають українцям та підтримують їх. Раніше ми розповідали, як Грузія піклується про українських біженців.

Фото: УП.Життя

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!