Сповідь чотирилапого: що ми могли б дізнатися про окупацію Ірпеня, якби собаки вміли говорити

Напевно, скоро українські митці слова почнуть видавати книги-сповіді про побачене під час війни в Україні. Сотні міст завиють від болю, як вміють завивати лише собаки та вовки. І якщо останні звикли жити в самотності та керуватися інстинктами виживання, то собаки могли б розповісти свої історії, сповнені болем.

Журналістка Лабораторії журналістики суспільного інтересу Ірина Лопатіна познайомила нас з кудлатим псом, на ім’я Кузя. Його домівку росіяни знищили у березні 2022 року. Згодом жахи рідного для Кузі міста розлетяться не лише вітчизняними, а й закордонними ЗМІ: про Ірпінь дізнаються геть усі.

На його малій батьківщині — вулиці Давидчука — війська РФ розстріляли понад 300 мирних людей. 

Але до цього моменту Кузя жив звичним життям дворового пса: точніше, не зовсім дворового, а дворянського собаки без жодного господаря. Кузя має породу — тибетський тер’єр. З часом його чорна, наче смола, шерсть змінила колір на сиву.

До війни Кузя ніколи не голодував: йому могли просто з багатоповерхівок кидати їжу. Їжа сипалася на голову — думав голодний собака, коли у березні на його голову сипалися залізяки, шматки будинків, а їжі більше не було в кого просити.

Українська Правда

Війна, яка тривала не вічність, і не мить

Того дня, коли люди бігали з клунками до своїх автівок, Кузя не хотів їх наздоганяти. Але він намагався зрозуміти те дивне слово, яке просочувало повітря: війна.

Війною тепер тут пахло щодня. Замість його улюбленої хвої, Кузя чув лиш дим, порох, смерть і… війну. Якби Кузя міг говорити, ми б почули від нього розповідь про домашніх собак та котів, які тікали від війни навмання: зривалися з повідців своїх господарів або ж просто шукали порятунку, коли їх кидали на виживання. 

Напевно, якби Кузя міг говорити, він би ще додав, що засуджує такі вчинки: коли люди покидають своїх домашніх тварин напризволяще. Одна справа — дворовий Кузя, а зовсім інша — кішка, що ніколи не бачила двору.

Від пострілів Кузя сіпався. Він бачив, що будинки спалахують від влучань — але не бачив поряд чоловіків у шоломах на червоних машинах, які зазвичай ці пожежі гасили. Взагалі, все навколо стало тепер інакшим: раніше собаки просилися до людей у домівки, а тепер — люди до собак, у підвали та котельні.

Українська Правда

Але люди, що так різко втратили звичну, доглянуту людську подобу, не втратили людського нутра: Кузя отримував шматки їжі, які тепер двоногі готували на дитячих майданчиках, просто на вогнищі.

Кузя бачив, як люди також сіпаються від незрозумого свисту та вибухів. Бачив, що вони натягували на себе по кілька одежин, аби зігрітися. Бачив, як вони, колись прихильники великого метражу, збиралися докупи в цоколі недобудованого будинку циганського барона. 

У тому цоколі жили й тварини: великі собаки, які раніше захищали своїх господарів. Чому “раніше”? Бо тепер було незрозумілим для собак, від кого доводиться захищати та чи не загрожує небезпека їм самим.

Як пахне окупант, коли іще живий

Коли до Ірпеня увійшли росіяни, Кузя першим відчув запах страху. Собаки завжди відчувають, коли люди бояться. Кузя знав — в його Ірпені люди так ніколи не пахнули, навіть у критичні моменти пологів, заторів чи коливань курсу долара. 

Так пахли окупанти, доки були живими. Вони ще грали в невідомі для собак ігри: то ховали свою велику техніку, то вивозили її на вулиці та гучно стріляли. Потім намагалися заговорити з людьми, яких Кузя знав: а ті якось неохоче відповідали. Але гралися у хованки вони майстерно — ніколи б Кузя не подумав, що люди краще за собак вміють шукати нори та лази для ночівлі.

Грати в сафарі окупанти любили дужче за все: мені це нагадувало, як колись — давно чи недавно — кішки полювали на горобців. Щоправда, завжди не щастило кішкам. З чужинцями — не щастило горобцям.

Тіла людей навколо зводили з розуму й собак: бувало, ті з голоду уривали шматки плоті колишніх годувальників. Чужі люди, які тоді особливо пахли смертю, стріляли й у чотирилапих.

Але особливо Кузя чув страх у повітрі, коли хтось із його друзів знаходив схованки окупантів: останні з переляку стріляли навпомацки. Шкода, що дуже часто — потрапляли по цілях.

Самому Кузі теж стало важко: ні, трупів він не їв, але лапи часто ранило потрощене скло, шматки бетону чи дроти. 

Читати на тему

Централізована команда російських катів: Нацполіція оприлюднила докази воєнних злочинів на Київщині

Що загрожує росіянам, які коїли злочини проти цивільного населення, та чиї особи вже встановили — читай у матеріалі.

Вижити не можна піддаватись

— Чужі люди почали стріляти по моїх рідних людях, коли ті просто виходили роздобути води. Коли ми їли (мене також годували), то кидали якісь вибухівки. Після них я деякий час нічого не чув і не бачив, — зізнався б Кузя, якби знайшовся десь перекладач із собачої мови.

А ще Кузя дуже хотів би розповісти одну історію, яка сильно в’їлася у собачу пам’ять: він став свідком, коли одного молодого хлопця чужі двоногі підстрелили просто на вулиці, за ні за що. Те як вони знущалися з хлопця, на ім’я Лев, було боляче бачити й Кузі: вставляли зброю у рани, крутили ними, доки Лев не знепритомнів. Потім вони забрали його із собою.

Згодом хлопець із білою тканиною ледь приповз до укриття людей. Його вивезли місцеві хоробрі чоловіки до лікарні. 

Коли на вулиці Давидчука не залишилося жодного вцілілого будинку, страшні люди, які так і пахли, почали обстежувати кожен будинок. Тоді боявся й Кузя, що його можуть помітити. Хапаючи ввечері гарячу гречану кашу, він чітко відчував в ній запах смерті.

За кілька хвилин його годувальника убили ті страшні люди. А ще за мить усіх людей із собачої схованки було витягнуто надвір. Якби Кузя вмів плакати, він би обов’язково це зробив: йому було по-собачому жаль того вусатого чоловіка, який годував Кузю навіть у моменти голоду двоногих.

Людей, що вивели з укриття, тепер тримали в циганському цоколі разом з іншими двоногими. Чужинці раз по раз стріляли в когось, залякували, але дозволяли виходити надвір під час денного світла. 

Через кілька митей, чи кілька вічностей, чужинці зірвалися з місця й поїхали в напрямку Ворзеля — “асвабаждать” тамтешніх людей. Кузя так добре запам’ятав це слово: асвабаждєніє. Бо чужі люди повторювали його повсякчас рідним Кузі людям: мовляв, асвабаділі вас від бандерівців, йдемо асвабаждать далі. 

Кузя так і не зрозумів, що зі знищеного чужинці назвали бандерівцями: будинки, ліси, парки, їжу з водою, газопровід, турбазу чи кілька сотень тварин, пенсіонерів та дітей.

Тієї ночі вусатого годувальника Кузі поховали біля одного з каркасів колишнього житлового будинку. Коли вже геть стемніло, до цоколя підійшли ще одні незнайомці: Кузя відчув, що вони не пахнуть страхом. 

Коли двері цоколя відчинилися, один з них гучно крикнув: Слава Україні! Люди в цоколі, що уже втратили лік часу, напевно, забули, що варто відповідати. Але через кілька секунд хтось таки обізвався: Героям Слава!

Скуйовджена шерсть символу звільнення

Українська Правда

Кузя знає — він став символом звільнення свого міста. Доки десь замінюють шибки, ремонтують будівлі, збирають нерозірване залізяччя, Кузя переживає власну трагедію: його улюблений хвойних ліс вирубують, бо окупанти знищили санаторій Ластівка на його території. 

А ще — Кузя ще більше посивів: не впевнений, що саме через власну породу тибетського тер’єра. Разом із тим, собака радіє й новому знайомству: після звільнення його Ірпеня сюди приїздив песик Патрон, який ще й допомагав шукати залізяки, які досі смердять страхом.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!