Евакуював військових Маріуполя на катері, поки не втратив руку. Історія моряка-прикордонника про війну та полон

Олександр Морський — моряк-прикордонник родом з Івано-Франківщини. У прикордонних військах із 1998 року. Служив у Маріуполі, де і зустрів свою другу половинку. У 2019 році звільнився у запас. Та в разі небезпеки був готовий повернутися в будь-який момент. 24 лютого 2022 року так і сталось.

— 24 лютого були вдома. Це був ранок, ми ще відпочивали з дружиною. Подзвонила сестра, сказала, що розпочалось вторгнення. Ми не повірили, увімкнули телевізор, побачили, що це правда. Я відразу поїхав у військкомат, відмітився, що відбуваю в частину, де служив раніше — Маріупольський загін морської охорони, — пригадує Олександр.

На той час, каже прикордонник, у морі вже стояли ворожі кораблі, вихід у море був заблокований. Тому було вирішено зайняти оборону порту.

— Ми не давали ворогу можливості зайти в порт і висадити там свій десант. І хоч сили були далеко не рівними, ми трималися до останнього, застосовуючи усе наявне у нас озброєння. Наш підрозділ не лише охороняв порт, а й брав участь в обороні самого міста. Я в порту перебував десь до 17 березня. Потім потрібно було надавати допомогу на інших ділянках. Тому разом із побратимами виїхав на Азовсталь. 

Про перевезення на катері

— Там залишився, бо потрібна була людина, яка зможе курувати катером. Тому що на той час сухопутне з’єднання було вже порушене. Потрібна була якась комунікація з містом та Азовсталлю, адже там знаходилась основна база, — розповідає моряк.

На той час у місті точилися жорстокі бої, поранених ставало дедалі більше. Олександр щоденно по 12 годин перевозив людей. За раз вдавалось евакуйовувати близько десяти поранених. На одну поїздку витрачалось від 7-15 хвилин.

— Часто, коли ми проходили на катері, нас обстрілювали. Та з Божою допомогою нам вдавалося проскочити. Це не було так: чекаємо, чи будуть обстрілювати чи ні. Ні, надходив наказ, ми сідали і їхали. 

Намагалися все робити максимально швидко, щоб ворог не зміг зорієнтуватися. Також перевозив з Азовсталі особовий склад і все, що було з ними. Назад евакуйовували поранених на завод. 

В основному це були військові, тому що цивільних по місту практично не було. Всі були або десь в укриттях, або виїхали на той момент.

Велися дуже жорстокі бої в місті. Нас було дві групи, які працювали по 12 годин на день. Так мені вдалось перевозити людей впродовж десяти днів, поки 27 березня не отримав поранення, — каже прикордонник.

Про поранення

Під час чергової місії ворожа ракета влучила прямісінько в катер. Моряк отримав сильні опіки та втратив ліву руку.

— 27 березня ми повинні були в черговий раз виходити в море, у місто. В катер влучила ракета.

Я тоді отримав тяжке поранення. На цьому закінчилась моя місія, на жаль. Болю не було. Був спалах, вибух і все. 

Біль я почав відчувати, коли вже був у безпеці. А до цього я навіть не розумів, що сталося. Рука… Я просто бачив, що я не можу нічого нею робити. Те, що вона відірвана, я вже побачив, коли добрався до укриття.

Тоді загинуло четверо військовослужбовців, решта отримали поранення, опіки, тому що все відразу загорілося. На жаль, загинув мій побратим — Володимир, — з сумом згадує Олександр.

Читати на тему

Одним із перших зустрів ворога у морі! Історія моряка-прикордонника з Азовсталі

Він зустрів наступ ворога в Азовському морі. Наприкінці лютого його екіпаж отримав команду повертатись на базу. Коли підходили до Маріуполя о п’ятій ранку 24 лютого, то побачили російські кораблі.

Про полон та колонію в Оленівці

Допомогу чоловіку надавали медики на Азовсталі. Виконуючи наказ 17 травня 2022 року Олександр разом з іншими бійцями вийшов з заводу.

— Нас повантажили в автобуси й повезли в колонію в Оленівці. Колона охоронялася, вже на під’їзді до Волновахи над нами навіть літала авіація.

Було чотири гвинтокрили, два винищувачі та два штурмовики. Вони супроводжували нас практично до самої Оленівки. 

Умов там не було. З того, що ми побачили, цю колонію збирались зносити. Тому що там були демонтовані всі комунікації, побиті вікна та двері. Було багато сміття, гірше, ніж у сараї. Щодо їжі, то свині краще їдять.

Каша з протухлою рибою. Була квашена капуста, але й квашеною її важко назвати. З тієї ж капусти варили, як вони називали, “щі”, — говорить моряк.

З боку окупантів чинився постійний психологічний тиск, допити та вербування.

— Говорили, що вже ніхто звідси не повернеться. Що ми тут і залишимося в тюрмі, в Росії. Мені казали: “Ну ти ж з Маріуполя. запишімо відео, щоб збройні сили здавалися, і ми тобі гарантуємо, що ти поїдеш в Маріуполь, будеш там жити, нічого тобі за це не буде”.

Я відмовився і сказав, що в їхній країні я жити не зможу. Кожен ранок починався з їхнього гімну, о шостій ранку підйом. По радіо їхньому місцевому включали пісні 80-90-тих, — ділиться Олександр.

Про повернення в Україну

Прикордонника двічі возили на обмін. Та врешті 29 червня моряк ступив на вільну українську землю. Нині він у Львові проходить реабілітацію, звикає до протеза. Чоловік намагається все робити самостійно та повноцінно жити. А ще він уже повернувся до служби. Каже, відчуває, що він ще тут потрібен. 

— Якщо я тут, значить я ще потрібний. Може, поки війна, потрібен. А ще, звісно, хочу знову побачити рідний Маріуполь. Домівка там частково пошкоджена. Але мрія повернутися, звичайно, є. Половина мого життя пройшла там. Багато життєвого досвіду отримав саме там, — говорить чоловік.

Раніше ми розповідали історію 20-річного морського піхотинця Романа Городенського про бої за Маріуполь, життя у полоні, втрату кінцівок та волонтерство.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!