У смітнику лежить пакунок, у ньому дві консервні бляшанки та пляшечки від спиртової настоянки глоду. Це було єдиним джерелом тепла у квартирі Галини за останні десять днів окупації.
Жінка розповідає: російські окупанти не дозволяли жителям Димера виходити з помешкань. Тож їли тільки те, чим встигли запастися до того.
Нині вже легше. У квартирі з’явився принаймні газ, але про воду та світло поки годі й мріяти.
Галина страждає на клаустрофобію, а бути в темноті для неї — тортура. Тому й під час активної фази війни вона не могла ховатися в підвалі. Як вижила — сама не знає.
Коли російські окупанти прямим наводженням вистрілили з танку по одній із квартир, чи то заради розваги, чи то заради залякування мешканців будинку, власники не були вдома, тому і вижили. У всіх квартирах повилітали шибки від ударної хвилі, а Галина отримала тяжку контузію.
Не оглохла лише тому, що почала в буквальному сенсі волати радянські пісні.
Над контуженими та заляканими здебільшого літніми людьми, протягом місяця знущалися, як могли. Як колись у концтаборах нацисти під час Другої світової, у двадцять першому столітті ті, хто називають себе визволителями, не давали людям вночі навіть заплющити очі.
Вони влаштовували так звані обходи та шукали по квартирах диверсантів та навідників артилерії. Окупанти були озброєні до зубів та рідко тверезі.
Доведені до відчаю літні люди не сподівалися вже й вижити. Галина написала передсмертне послання на пачці від чаю. Вона зробила його для тих, хто знайшов би її тіло.
10 днів без води, світла та тепла. Гріла воду на спиртових ліках. З першого до останнього дня була у своїй квартирі.
Інші жителі Димера розповіли, що в прилеглих будинках не залишилось взагалі вцілілих дверей. Окупанти не оминули жодної квартири — трощили та грабували, не ґребували нічим. Вони відбирали в людей автівки, вривалися в сараї та комори.
Традиції окупантів — сморід, безлад і полонені
Колись у селищі було підприємство, яке виготовляло вікна. Саме у його приміщенні російські окупанти облаштували штаб.
Всередині все у кращих традиціях російських солдатів — сморід та безлад. В одній коробці плашка з-під білоруської горілки, ліки та медичний довідник.
Стіни щедро прикрашені нецензурними написами, дуже часто навіть у них трапляються помилки.
Пробачити, що хтось живе краще них, російські окупанти, ймовірно, не здатні. Тому коштовний автомобіль, що стояв на дворі заводу, який окупанти не змогли вивезти, вони вирішили понівечити та зіпсували — усе від радіаторних ґрат до внутрішнього оздоблення.
Окрім штабу, на віконному заводі були склади й боєприпасів окупантів. Також у приміщенні вони ще й тримали у заручниках цивільних димерців.
Лише коли українська артилерія вдарила по сховищу загарбників і почали вибухати снаряди, окупанти тікали звідти, як могли. Тоді заручники, яких там тримали росіяни, змогли врятуватися.
Нині димерці згадують пекло окупації, як страшний сон. Сон, який нарешті закінчився, але від якого оговтатися не зможуть ще довго.
Ці люди вистояли. Попри все – обстріли та знущання у нелюдських умовах. Такого окупанти збагнути не могли.
Тепер димерці поступово повертаються до нормального життя. Хоча поняття норми для них уже стерлося.
Нагадаємо, раніше ми розповідали, як маленька, але горда Баштанка тримала підступ до великих міст. Місцеві мисливці буквально полювали на ворога, а трактористи тягнули у двори російські бронемашини.