Російські військові, що вдерлися на територію суверенної України, відібрали у мирних мешканців життєві надбання та заняття. Усі свої картини в окупованому Лисичанську залишив і художник-аматор Анатолій Мещеряков.
Зараз чоловік проживає на Дніпропетровщині, у Синельниковому. Подарував місту одну із картин, яку намалював уже після вимушеного переселення, та зізнається журналістам Суспільного: сподівається, що вдома його творіння неушкоджені й чекають його повернення.
Малювати Анатолій почав лише на пенсії, коли відпрацював у Лисичанській шахті понад 20 років. Місто було рідним не лише йому, а й кільком поколінням його родини: від прадіда Мещерякови жили у Лисичанську.
Чоловік зізнається, що писати картини він хотів завжди. Але раніше для цього не знаходилося часу: лише після виходу на пенсію вирішив взяти до рук пензлі та фарби, куплені для його онуки.
Спочатку картини були такі, кривенькі. А потім — з’явилися навички. Я — самоучка, до всього доходжу своїм розумом.
Уже через кілька років художник почав організовувати свої перші виставки картин. В основному чоловік малював пейзажі, а учився майстерності в інших майстрів та за інструкціями в інтернеті. Частину зі своїх гуашних та акрилових картин він продавав, але часто — просто дарував.
Facebook
— У Лисичанському музеї була в мене виставка. Робив виставку в Рубіжному, у своєму рідному технікумі, потім — у школах. Планували зробити також невеликий “круїз” Луганщиною, школами. Сєвєродонецьк, Рубіжне, Кремінна.
Хотілося, щоб люди знали, що у світі є щось красиве. Я люблю пейзажі, пробую перенести красу, яку бачу, на полотно, — зізнається Анатолій.
Та повномасштабне вторгнення Росії зруйнувало ці плани художника. Місяць він та дружина сиділи під обстрілами, а згодом зважилися покинути дім та поїхати до знайомої, яка чекала їх у Дніпропетровській області.
Тетяна вчилася разом з Анатолієм у технікумі. Коли почалася війна, то одразу зателефонувала другу та покликала до себе. Чоловік та жінка виїздили з дому в одних спортивних штанах та куртках — не до пожитків та тим паче картин тоді було. Спочатку вони жили у родини Тетяни, але зараз уже винаймають житло в Синельниковому.
Дуже важко було прощатися зі своїм домом, де все своїми руками робилося. Їхали зі сльозами на очах. Дуже важко навіть згадувати…
Зараз чоловік повернувся до малювання. За це вдячний дружині, бо саме вона допомогла йому покинути сумні думки та відволікатися на картини.
— Написав уже близько півсотні робіт. Влітку ми з дружиною ходили в парк, натягували мотузку і розвішували роботи. Така собі імпровізована виставка. Дітей багато приходило — зацікавлені, очі аж горять, — пригадує художник.
Уже перебуваючи на новому місці, Анатолій Мещеряков шукав натхнення та думав, що зобразити на наступній картині. І зупинив свій вибір на місцевій будівлі залізничного вокзалу.
— Мені сподобався їхній залізничний вокзал. Писав близько півтора місяця. Там багато креслень. Хотілося відтворити точно, без викривлень. Я люблю точність, деталізацію.
Вирішив подарувати цю роботу місту, — зізнається митець.
Мрію повернутися додому й сподіваюся, що мої картини цілі.
Якщо його картини вціліють, чоловік планує провести велику виставку своїх робіт у Синельниковому, яке прихистило його на час війни.
Історії українців, які рятували від російських окупантів, здатні поставити волосся дибки! Однією з таких є розповідь жінки, яка на милицях зустріла бомбардування Маріуполя, але змогла евакуюватися.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!