Її робота надихнула на створення фільму! Історія фельдшерки з Харкова про порятунок людей у перші місяці повномасштабної війни

Захоплюватися силою та хоробрістю наших медиків можна вічно. Вони не розгублюються у стресовій ситуації, а рятують життя інших. Так 21-річна студентка — фельдшерка Анна Андрющенко — у перші місяці повномасштабного вторгнення Росії рятувала людей у Харкові.

Дівчина своєю героїчною роботою навіть надихнула українського сценариста на створення фільму про медиків екстреної допомоги під час повномасштабної війни. Прототипом головної героїні стала саме Анна.

Свою історію про рішення залишитися у Харкові та порятунок людей фельдшерка Анна Андрющенко розповіла для ELLE.UA.

Як вирішила стати медиком

Анна каже, що вибрала професію лікаря у дев’ятому класі. Саме тоді постало питання вчитися у школі до 11 класу чи піти в коледж. Вона зазначає, що у 15 років важко визначитися, ким хочеш бути у майбутньому. Каже, що вибрала цю професію методом виключення, бо любить допомагати та спілкуватися з людьми.

Тоді вона не знала, що працюватиме на викликах екстреної допомоги. Думала, що працюватиме у білому халаті в кабінеті, де немає крові, та виписуватиме рецепти.

Якби хтось на другому курсі університету сказав, що я буду фельдшером швидкої, я б не повірила, — зізнається дівчина.

За її словами, спершу було складно їздити на виклики. Вона не вміла швидко ухвалювати рішення, спілкуватися з людьми. Деякі виклики були дуже тяжкими морально. Часто Анна давала волю емоціям дома. Навіть думала над тим, щоб звільнитися. Проте історії порятунку пацієнтів переважали, це надавало сил рухатися вперед.

Як зустріла 24 лютого 2022 року

За словами Анни, в неї було відчуття, що мало щось трапитися. В інфопросторі вже активно обговорювали те, що треба зібрати тривожні валізки. Проте дівчина зі своїм хлопцем (а зараз вже чоловіком) Дмитром зібрали найнеобхідніші речі лише 23 лютого. А зранку 24 лютого почули вибухи.

Дмитро спершу думав, що це звуки залізниці. Раніше жив біля вокзалу та постійно чув, як вантажать чи чіпляють вагони. Але звуки за вікном виявилися початком повномасштабної війни.

Про рішення лишитися в Харкові та порятунок людей

Анна — студентка, їй 21 рік. Вона могла евакуюватися з Харкова. Але дівчина вирішила залишитися у місті, адже тут були її мама та хлопець. Їх покинути вона не могла. А іншим важливим фактором для неї стало те, що вона з Дмитром працюють фельдшерами, а мати — водійка швидкої. Тож вони були просто необхідні у місті.

— Перші три-чотири доби ми жили на роботі, ночували на підстанції. Працювали у трьох різних бригадах, тому щоразу під час обстрілу хтось із нас їхав, — згадує Анна.

Вона зізнається: не так страшно було їхати на виклики самій, як думати, що туди їде мама чи Дмитро.

Коли на виклику твої рідні, ти не можеш контролювати ситуацію, ти тільки чуєш вибухи, які у Харкові лунали нескінченно.

Ці емоції неможливо описати, їх можна тільки пережити, — ділиться фельдшерка.

Вона розповідає, що усі дні до кінця березня були надскладними. Було дуже багато поранених у Харкові. Одного разу після влучання у триповерховий будинок не можна було під’їхати до нього. Усюди було скло, що могло пробити колеса швидкої, тоді постраждалих можна було б не довезти.

Працівники екстреної допомоги просили рятувальників виносити людей на щиті. Вони не могли це зробити самостійно, адже Анна з напарницею — дівчата маленької статури. 

Рятувальники виносили людей в покривалах, а в цей час, попри домовленість не турбувати на викликах, Анні постійно дзвонив Дмитро. Після кількох пропущених викликів дівчина взяла слухавку. Тоді коханий сказав тікати з місця влучання, адже уламками перебило газопровід, може статися вибух.

Читати на тему

Розстрілювали “зелені коридори” і погрожували нас підірвати: фельдшер розповів, як рятував людей з-під обстрілів

Фельдшер розповів, як він з бригадою рятували людей з-під російських обстрілів.

Благословення

Після побачених обстрілів, руйнувань, сотень викликів, Анна хотіла знати, що все робить правильно. Напередодні Великодня, коли перевозили поранених військових у лікарню, до неї підійшов капелан та вручив ікону з написом “Благословення”.

Ми не були знайомі, він не знав мою історію. Але для мене це був знак, що все буде добре.

І дійсно, за ці півроку у Харкові ми працювали і під вибухами, і під ворожими літаками, але ніхто з бригади не постраждав, — розповідає фельдшерка. Вона каже, що досі носить цю іконку з собою.

Про фільм Я — Надія

Зі сценаристом Артемом Кобзаном Анна була знайома ще до війни. Під час повномасштабного вторгнення вони довго говорили телефоном, обговорювали подібні приклади в історії, коли ця війна може закінчитися тощо. Артем пообіцяв, що зніме про Анну серіал. Навесні це викликало посмішку у дівчини, а восени вона отримала повідомлення, що сценарій до фільму Я — Надія готовий.

— Я була в захваті, мені дуже приємно! Ще до війни я казала, що на медицину і медиків не звертають уваги, не розповідають, із чим ми стикаємося щодня, щоб рятувати людей, — каже фельдшерка. Вона навіть приїжджала на знімальний майданчик та познайомилися з акторами.

Про життя зараз

Зараз дівчина живе зі своїм чоловіком у Києві. До повномасштабної війни вони мріяли про пишне весілля, але зрозуміли, що зараз це недоречно. Розписалися одним днем у формі екстреної медичної допомоги. Саме у ній вони зустрілися та покохали одне одного.

Анна каже, що за останній рік вона подорослішала. Тепер не хвилюється про думку оточення. Вона живе в Києві і радіє, що це вільне українське місто. Свої сили черпає в родині, у прогулянках ботанічним садом та своєму песику. Мріє якнайшвидше обійняти маму, адже після виїзду з Харкова вона поїхала до Данії, і вони не бачилися.

Зараз медики рятують життя як у тилу, так і на фронті. Раніше ми розповідали історію бойової медикині Тіффані про роботу у гарячих точках.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!

Фото надані прес-службою 2+2