Багато українців виїхали за кордон, щоб захистити своїх дітей від жахів війни. Так само зробили Надія та Олександр Дмітрієви. Вони — батьки-вихователі у дитячому будинку сімейного типу. Історія їхнього дитячого будинку розпочалася ще у 2000 році. Вони мали свого сина, але вирішили всиновити ще дівчинку.
За 23 роки Дмітрієви стали батьками для 19 дітей. На початку повномасштабного вторгнення Надія мусила виїжджати з десятьма дітьми евакуаційним потягом. Потім змушена була шукати прихисток за кордоном, коли її діти тяжко захворіли.
Про евакуацію та життя багатодітної родини у Польщі Надія Дмітрєєва розповіла для УП.Життя.
Вперше всиновити дитину подружжя вирішило 23 роки тому. У них був син, вони розбирали його речі та хотіли віднести їх до дитячого будинку в Запоріжжі. Повернулися з рішенням всиновити дівчинку.
Надія наголошує, що вони всиновлюють дітей, яким потрібна допомога, або підлітків, бо їх часто не хочуть брати у нові родини. Багато вихованців уже мають власні родини, троє служать у лавах Збройних сил, один з них боронив Маріуполь.
Попри те, що у родині багато дітей, Надія каже, що не буває скандалів, адже є налагоджена комунікація, побудована на любові та довірі.
Діти дуже вдячні, що в них є родина, бо вони теж хочуть, щоб їх любили, щоб у них були батьки та дім, — зазначає жінка.
За її словами, головний принцип спілкування — тихіше говорити, щоб краще почули. У родині є домовленості та правила, наприклад, гратися чи дивитися фільми, лише виконавши домашнє завдання.
У Запоріжжі родина мала великий будинок. Кожен член родини жив з комфортом, мали велике подвір’я. Але усім довелося покинути будинок у середмісті, адже він здригався від вибухів.
9 березня Надія та десятеро дітей вирушили на евакуаційний потяг Запоріжжя — Хелм. Жінка згадує, що людей було дуже багато — в одному відсіку плацкарту їхало близько 20 людей.
— У мене було двоє дітей з інвалідністю. Вони були в памперсах, впродовж дороги не їли та дуже мало пили. Мені було дуже-дуже важко, бо ніде ні присісти, ні прилягти: майже всю дорогу стояла, — ділиться багатодітна мати.
Вона розповіла, що має під опікою двох дітей з важкими діагнозами — двійнята Віка та Діма. Зараз їм шість років, вони лише вчаться ходити, говорити та самостійно їсти. Вони мають старшу дев’ятирічну сестру. У дівчинки після переїзду до нової країни загострилося імунне захворювання, яке прикувало її до ліжка.
Їхали до Польщі дві доби. Евакуаційний потяг не могли прийняти у багатьох містах, зрештою він зупинився у Сталевій Волі. Там українців поселили у критому стадіоні. Надії запропонували поїхати у спеціальний центр в Італії, але дорога мала тривати дві доби.
Вона зрозуміла, що не зможе витримати ще одну довгу дорогу, адже має п’ять дітей з інвалідністю, тому вирішила лишитися і шукати житло в Польщі.
Спершу родині запропонували житло на туристичній базі біля гір. Багатьом полякам пропонували виплати за те, що вони приймають українців, тому охочих було багато. Але родина, біля якої жила Надія з дітьми, мала погану поведінку та використовувала багато ненормативної лексики. Тому Надія вирішила переїхати.
Після цього близько трьох місяців родина жила в готелі у двоповерховому номері, у дітей було місце, де гратися, їм видавали речі, засоби гігієни та годували.
— Але ми шукали будинок. У мене особлива родина, і я хочу, щоб кожна дитина відчувала комфорт і затишок, — розповідає Надія.
Надія розповіла, що довго шукала будинок. Родині допомагають з його орендою, але за комунальні послуги сплачують самостійно. Ціни дорожчі, ніж в Україні, тому родині було дещо складно.
Наприклад, 580 злотих на місяць виходить за світло. Десь 600–800 — за воду, а ще інтернет до 500 злотих, — ділиться багатодітна мати.
Родина винаймає дім у місті Біла Підляська, він двоповерховий, має шість кімнат, кухню, два санвузли. Опалення та гаряча вода — автономні. Також є подвір’я, на якому діти граються. Вони навіть потоваришували з сусідніми дітьми, тож добре проводять вільний час на дозвіллі.
Але був період, коли вимикали світло. Через це діти пропускали онлайн-уроки. Вони під’єднувалися до занять через мобільний інтернет, а коли вимикали світло, то зникав і зв’язок.
Сім’я Дмітрієвих мешкає у новому будинку вже півроку. Побут уже облаштували, потроху самостійно самотужки опановують польську мову, бо їхати на курси далеко і не зручно.
У містечку Надія познайомилась із кількома польськими прийомними родинами. Вони допомагають жінці з поїздками на закупи чи до лікарів. Надія каже, що самостійно важко їздити на закупи, адже на велику родину треба багато всього купити, а в неї немає машини. Найближче місто розташоване за 7 км. Чоловік інколи приїжджає до родини в Польщу, але має роботу у Запоріжжі, тому залишився в Україні. Тому їй допомагають старші хлопці — 18-річний Даниїл та 15-річний Микита.
А у побуті допомагає вся родина.
Ми все разом робимо. Наприклад, хочуть діти пиріжків, то пропонують, а тоді всі приходять на кухню. Кожен має хоча б один пиріжечок зліпити, — розповідає жінка.
Вона зазначає, що багато дітей в родині зі складних сімей, до них могли погано ставитися. Але зараз вони розуміють, що є одною родиною та мають допомагати і захищати одне одного. Надія намагається зробити все, щоб діти комфортно себе відчували у новій країні, але вони все одно сумують за домом та запитують, коли закінчиться війна.
Кожна дитина варто любові та заслуговує мати родину. Раніше ми розповідали історію одеситки, яка всиновила 15 дітей з вадами здоров’я.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!