Фото Unsplash Щодня ми чуємо новини про окуповані території України. Близько чотирьох місяців люди перебувають там і все одно не припиняють любити Україну. Ми пам’ятаємо про них, ми підтримуємо їх та чуємо їхні голоси. Це вже третя історія журналістки Тетяни Висоцької з її проекту Херсонські голоси. Намагання виїхати в перший день, потрапляння під обстріл Антонівського мосту, а тепер випробування окупацією та вірш — такою буде сьогоднішня історія, якою поділилася Тетяна Висоцька. Історії анонімні, тож ми не називаємо ім’я жінки. Спроба покинути місто У перший день повномасштабного вторгнення авто героїні потрапило під обстріл за Антонівським мостом, коли багато людей їхали з Херсона. Вона розповідає: дивом уціліли та вирвалися з того пекла. — Як все почалося, вирішили їхати додому — до батьків чоловіка в село. То єдина дорога до нашого села. Проїхати нею знову ми зважилися потім лише через два місяці, — згадує жителька Херсона. Вона розповідає, що за мостом є пост дорожньої поліції — невеличка будівля з українським прапором. Проте за нею вони з чоловіком побачили чоловіків у зеленій формі, касці, із закритим обличчям та брудно-білою пов’язкою на рукаві. Ілюстративне фото Я намагалася дивитися прямо та повторювала, як мантру: “Спокійно, ми мирні люди, ми їдемо додому, все буде добре, по нас не стрілятимуть”. Бо автомати та щось дуже велике у їхніх руках наганяли тривогу, — згадує жінка. — Один з них стояв на трасі, його очі були чорні та розкосі. Цей страшний пронизливий погляд, здавалося, зупинився на мені. Ми скинули швидкість, думали, що нас зупинять, але він просто кивнув. Увесь транспорт рухався в колоні на середній швидкості. Проїхали… — розповідає далі мешканка Херсона. Ілюстративне фото За її словами, тоді було багато чорного диму та здавалося, що гримить усе небо. — На наших очах вибухнула газель. Боляче усвідомлювати, що загинули люди, з якими ми лише кілька хвилин тому спілкувалися, коли стояли у півторагодинному заторі. Не знаю як, але моєму чоловіку вдалося розвернутися. У мене досі перед очима той смаглявий юнак, який біг за нашою автівкою та щось кричав. Я повернулася відчинити задні двері, щоб впустити його, і побачила майже впритул танк, який направляв дуло прямо на нас. — Потім постріли… Глина, щебінь, уламки на лобовому склі… Вибух! Це був джип, який їхав попереду… Знову біль — загинули люди, — згадує жінка. Вона розповідає: її донька сильно кричала та плакала, для її підліткового віку це був величезний стрес! Родина хотіла вже хапати документи, переноску з кішкою, вистрибувати на ходу та скочуватися убік. Але їхнє авто вціліло. Читати на тему “У мене чітка позиція — я в себе вдома, хай вони йдуть”. Історія українки з окупованого Херсона Жінка з окупованої території розповіла про життя людей та чому вони не виїжджають. Повернення в Херсон — Ми виїхали на міст, поверталися у місто на шаленій швидкості, а перед нами їхав автобус із вибитими вікнами, позаду — порожній міст! Дякувати Богу, врятувалися! А ось той смаглявий юнак? Не знаю… — каже жінка. Жителька Херсона каже, що у місті на той час було ще спокійно. Було відчуття, ніби це два паралельні світи, адже за дві години їзди люди сидять в укриттях. Жінка розповідає: газель, яка згоріла, ще довго стояла посеред дороги біля мосту. Від джипа майже нічого не лишилося, зараз про ті події нагадує лише провалля в асфальті. Ілюстративне фото — У нашій багатоповерхівці був підвал, який мешканці власноруч облаштували під бомбосховище: зробили запаси води, облаштували санвузол, невеличкі вікна затулили мішками з піском, зробили місця для сидіння та ночівлі. Кілька ночей ми з донькою там і ночували. Я не кажу спали, бо було дуже страшно. А в той день, коли місто обстрілювали, у підвалі було настільки багато людей, що було важко дихати, чи то від паніки, чи то і справді не вистачало кисню… У цей час у сусідньому дворі людей, які вийшли з укриття, просто розірвало на шматки, палав наш ТРЦ Фабрика, а у школі неподалік повилітали вікна… Ми трималися за руки й молилися… — згадує жахливі події жінка. Ілюстративне фото Наразі родина перебуває вдома, але в окупації. Пережиті події надихнули жінку на написання вірша. Знову ранок. Прокинулись. Добре. Ми живі. Гул ракет прогримів, Розумію, що десь буде горе, Що сьогодні не станеться див… Умикаю Єдині новини, О дев’ятій мовчу з усіма… Не вміщається біль у хвилину, У свідомості — досі зима. Треба жити! Піду вип’ю кави, Нагодую пухнастих котів. Інтернет на горі упіймаю, Подзвоню до рідненьких батьків. Як почую їх голос — радію, А як ні — то чекаю весь день. Хоча б смайлик — маленьку надію, Що в мережі вже є абонент. Знайду сили, піду до крамниці, Made in Russia товар — якість дно. Ну а ціни — в кошмарах не сниться. Та знецінене наше зерно! Наші землі ру*ня обкрадає, За ці ж гроші купує людей. “10 тисяч рублєй, только дайтє Паспарта сваи паскарєй!” Є нужденні, а є і продажні, Вишиванку зняли й пішли, Але більше, звичайно, нас справжніх, Українців на рідній землі! Ми без зброї — її в нас забрали, Без символіки — здерли, зняли. Ми без влади — усі повтікали. Без зв’язку, лиш злощасне “+7” Ми не їдемо, ми в себе вдома, Захопити — не значить зламать! Та безсилля породжує втому. Знаю, треба іще почекать! Люди, які перебувають в окупації, не втрачають надії та людяності. Раніше ми розповідали історію ветерана АТО з Херсона, який допомагає іншим, щоб віддячити за порятунок дружини. А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше! Теги: війна в Україні, Життєві історії, Тетяна Висоцька, Україна, Херсон Якщо побачили помилку, виділіть її, будь ласка, та натисніть Ctrl + Enter
Читати на тему “У мене чітка позиція — я в себе вдома, хай вони йдуть”. Історія українки з окупованого Херсона Жінка з окупованої території розповіла про життя людей та чому вони не виїжджають.