Кричала й торгувалася з Богом: як Ірина понад три роки чекає на сина з полону

Вона прокидається до будильника і перевіряє всі групи про зниклих безвісти у надії побачити новини про свого сина. Ірина Козарєва вже три роки чекає сина з російського полону. Її Ярослав потрапив до рук росіян у травні 2022. Ділимося історією жінки і тим, що відомо про долю захисника.

Три роки тиші: Ірина чекає на сина з полону

Понад три роки тому матір востаннє спілкувалася із сином. Історією ділиться WoMo. В Ірини — шестеро названих синів. Кожен з них особливий, та має палке бажання виборювати своє. Усі шестеро рвалися на Майдан під час Революції Гідності за нею.

Вони шарфами обмотали обличчя, одягли каски, наколінники, налокітники, взяли бити і кажуть: “Ми підемо з тобою. Якщо ми не йдемо, то й ти не йдеш”

Під час війни Ярослав долучився до Азову разом зі своїми друзями, адже всі вони мали активну громадянську позицію. До останнього хлопець не розповідав мамі, що став на захист країни. Однак поділився новиною зі старшим братом. Він не витримав, і все розповів мамі.

Я просто запитала його: “Чим я можу тобі там допомогти?”

На початку повномасштабної війни Ярослав першим зателефонував мамі. Ірина розуміла, що синові загрожує оточення, та він переконав її, що хлопці знають, що роблять, і мають зброю. Далі мати спілкувалася із сином лише через листування. Раптом хлопець перестав виходити на зв’язок.

Після 20 днів страшної тиші, новину принесла дівчина Ярослава, з якою Ірина ще не була знайома. Вона розповіла, що їх Ярослав був поранений — зазнав контузії, втратив слух, зір та координацію. Пізніше на шпиталь, де він проходив лікування, росіяни скинули бомбу.

Після цього Ярослав потрапив на Азовсталь. Пізніше написав, що живий. Син намагався не шокувати маму, але вона про все вже знала.

Він так і не оклигав, на кожен приліт у нього була блювота. Він не міг бігати, присідати. Щоб воювати, треба ж бігати, лазити, ховатися, повзти. Він всього цього не міг.

Востаннє Ірина поговорила із сином 18 травня 2022 року, під час виходу у полон з Азовсталі. Під час останньої розмови Ірина благала сина робити все, що скажуть росіяни, аби тільки вижити.

Читати на тему

”Знає, хто її тато, але ніколи не відчує його обіймів”: історія Альони, яка виховує донечку героя

Коханий Альони ні секунди не вагався і долучився до війська. Він самовіддано служив…

Після Азовсталі Ярослава доправили в Оленівку. Ірина ж щодня молилася за нього. Звідти хлопець зміг зателефонувати коханій Валерії. Хоча розмова тривала всього хвилину. А далі — новини про теракт в Оленівці. Ярослав був у бараці, який підірвали росіяни.

Я знала, що він не може загинути, бо я молилася день і ніч. Я без перестанку кричала до Бога й вила. Вила, кричала й торгувалася з Богом. Я просила: “Боже, забери мене. Ну мене забери, тільки нехай він живе!”

Ярослав був у списках поранених, тож мама і кохана отримали надію. Санітарка зі шпиталю подзвонила та розповіла, що хлопець живий, але в нього не працює одна рука. Далі Ірина побачила сина у сюжетах пропагандистів. Він схуд кілограмів на 20, сильно змарнів і втратив м’язи.

Щоразу закриваючи очі, Ірина бачила вибухи в Оленівці. Тож їй довелося звернутися до психіатра. Встановили діагноз ПТСР. Та найкраще допомагають не ліки, а підтримка та спілкування з людьми. Наступні два роки жінка жила без жодної вісті.

На Великдень, 19 квітня 2025 року, один зі звільнених сказав, що чув про Ярослава з сусідньої камери. Розповів, що він тримається і в нього хороший моральний стан.

Усі втомилися. Навіть мої старші діти вже не можуть говорити про це зі мною. Мої подруги всі давно втомилися від цього. Вони не можуть більше — і я мовчу. Це важко, бо біль нікуди не зникає.

Ірина проходить терапію і мріє про повернення сина. А коли нарешті зустрінуться, подарує йому Lego, яке колись подарувала у дитинстві, але забрала, бо син бешкетував.

Дружина героя часто згадує останні слова свого коханого. Ми ділилися історією Едуарда Якубовського, який віддав життя за Україну.

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!