ЗСУ — не міфічні Атланти, вони теж стікають кров’ю та відчувають страх. Історія 20-річного бійця про зворотний бік війни

Ми звикли казати, що наші військові — могутні воїни, які наче Атланти, тримають для нас небо, захищають від ворога. Проте герой цієї історії просить не забувати, що все ж, бійці — це звичайні люди, які докладають багато зусиль щодня. 

Військовому, який має позивний Трак, всього лише 20 років. З умов безпеки не називаємо його ім’я.  Боєць народився на Кубані, виріс у Полтаві та вчився у Києві, а з перших днів великої війни пішов захищати Україну на північному Сході у рядах одного з підрозділів Сил спеціальних операцій Азов.

Я народився на Кубані, у мене звідти всі предки по лінії батька. Ми часто жартуємо, що Кубань зараз тимчасово окупована, але багато наших родичів цього не визнають. Кажуть, що це споконвічно російська територія.

— І ми говоримо: так-так, у нас таке ж “кацапське” прізвище на “-енко”, — жартома розповідає військовий.

Хлопець розповів журналістці УП. Життя Олені Барсуковій, що був налаштований воювати ще з 2014 року. Трак планував закінчити університет й виконати свій обов’язок перед Батьківщиною, але сталося інакше.

Про початок повномасштабної війни

— На початку повномасштабної війни я був у Полтаві. Я два дні “штурмував” військкомат, просив дати мені автомат і взяти хоч кудись. Було дуже багато охочих потрапити у ТрО, а я — молодий, раніше не служив. Так минуло два дні в чергах у військкомат, — згадує хлопець.

Він розповідає, що йому все ж відмовили, але зателефонував один з родичів та повідомив, що потрібна допомога.

— Ми всі тісно спілкувалися із Національним корпусом, я колись сам був у Національних дружинах. Приїжджаю, мені кажуть: “Ми їдемо. Нам потрібна допомога, щоб хтось залишався на базі”. На той момент на Полтавщині вже були бої. Так все і почалося, — розповідає Трак.

Хлопець каже, що на службі кожен проходить серйозні тренування. Бувають навіть виходи на кілька днів у ліс чи поле, де вчаться маскуватися від дронів. Каже: умови розташування досить комфортні. Довгострокових позицій не роблять, сплять в окремих окопах. З їжі завжди щось калорійне та півтора літра води на два дні на особу.

Також військові тренуються зі зброєю: відпрацьовують техніку перезаряджання або скидання. 

Коли тримаєш зброю у безпечному положенні, потім необхідно її підняти й прицілитися — чим менше часу на це буде витрачено, тим більше шансів вижити, — пояснює Трак.

Також хлопець каже, що “занадто” готовим до бою ніколи не будеш.

— Щоразу бачиш щось нове. Одного разу ти воюєш, умовно, з мобілізованими з “Л/ДНР”. Вони беззахисні, не можуть самі собі допомогти. А іноді трапляється воювати з якимось спецпідрозділом. Вони дуже добре розвіюють міф, що російські військові непідготовлені, — каже Трак.

Про стосунки з побратимами

Військовий розповідає, що бійці підтримують один одного, адже розуміють, що кожен відчуває після боїв. А якісь непорозуміння вирішують “на місці”, адже йти у бій з людиною, яка на тебе ображена — страшно.

Ми намагаємось підтримувати атмосферу бойового братерства. Ми — сім’я. Ми діємо і перемагаємо, як одне ціле, — наголошує Трак.

Також військовий розповів, що неабиякий дискомфорт приносять тварини. Адже вночі крики козла у перші кілька секунд можна сприйняти за ДРГ, а отруйні змії можуть спричинити проблеми.

— На війні єднання з природою немає, але є “вайбові”, атмосферні моменти. Якось ми відпрацювали по ворогу, повертаємось, і я бачу: місячна ніч, ліси, поля, щось горить, вітер завиває. Так було красиво, хотілося сфотографувати. Хочеться запам’ятати ці моменти, щоб по цій картинці писати книги, — каже Трак.

Про страх та поранення

Трак розповідає, що зі страхом треба боротися або притуплювати його, адже від цього почуття люди впадають в ступор. Це може призвести до великих проблем.

— Навіть командир і досвідчені чоловіки, які пройшли війну з 2014 року, інколи відчувають страх, як і всі ми. Але навіть якщо страшно і не хочеться, ти все одно робиш. Страх залишається, але вже не такий гострий, — зауважує військовий.

Трак розповідає про свою травму, як незвичний досвід. Хлопець, хоч і мав травми раніше, але не в таких обставинах і не з таким шаленим приливом адреналіну.

— Ми були на завданні понад дві доби, на третій день був наказ відходити, щоб зберегти життя. Почали збиратися, сіли в машину. Від’їжджаємо — чуємо клацання. Це був УЗРГМ — стандартний запал радянських гранат. Далі вибух, іскри, дим, товариш на передньому сидінні починає кричати.

Ми зорієнтувалися, сказали йому вистрибувати. Він вистрибнув, пробіг кілька метрів, упав, кричить. Я перший підбіг до нього, намагався зрозуміти, в якому він стані. Переконався, що у нього немає зброї, зірвав турнікет з броні й почав зупиняти кровотечу з ноги, — згадує хлопець. 

Проте після того, як Трак закрутив турнікет товаришу, тільки тоді зрозумів, що з ним теж не все гаразд.

— Візуально оглянув місця, де пече. Думав, що мені просто вибухом обпекло ноги, а потім бачу, що там багато крові на штанах. Почав кричати, щоб хлопці допомогли товаришу, бо я був при свідомості. Я надав собі допомогу, закрутив турнікети на обох ногах. У цей час вони зупинили кровотечу товариша з другої ноги, — згадує військовий.

Далі хлопця повезли в госпіталь й вже по дорозі він почав відчувати, як болять його рани. Та боявся, що може не доїхати до госпіталю. Проте він доїхав та отримав допомогу, зараз почувається краще.  

Читати на тему

Медик сказав, я не маю права померти: інтерв’ю з морпіхом із Маріуполя, який пережив постріл з танка та російський полон

“Коли я впав, то не знав, чи живий я, чи ні. Не міг розплющити очі, не знав, що відбувається. Навколо лише темрява”, — ділиться своїми спогадами військовий.

Про найважче на війні

— Найважче на війні — втрачати друзів. Коли у нас були втрати, хлопці “випали” на кілька днів. Ми займалися своїми завданнями, але в кожного на обличчі читалося, що його стан далекий від прийнятного. Зараз це минулося, але все одно боляче, коли згадуєш за хлопців, — каже Трак.

Він наголошує, що має два бажання: закінчити війну нашою перемогою та більше ніколи до цього не повертатися.

Ми всі готові до смерті. Ми розуміємо, навіщо ми тут. Але хочеться, щоб це був крайній варіант.

— Наш снайпер-ветеран одного разу сказав мені: “Коли я потрапив на Донбас, думав — помру, не помру, що там переживати, що страшного?” А зараз він каже: “Просто хочеться жити. У мене є кохана людина, сім’я, просто хочеться жити заради них”, — розповідає військовий.

Він каже, що всі вони мають прості мрії: про сім’ю, дітей, адже щастя у простих речах. Трак каже, що хоче одружитися після війни, адже вірить, що виживе. 

— Ми не хочемо, щоб люди постійно були в жалобі — це б нам ніяк не допомогло.

Єдине, ми хочемо, щоб про нас не забували. Ми є, ми перебуваємо у досить важких умовах, воюємо за наш дім.

Якщо ви виходите на прогулянку з друзями, купуєте каву, то умовні десять грн відправляйте на ЗСУ. Можна робити репости, писати про війну. Коли бачиш, що хтось займається питанням хлопців з Азовсталі, треба репостити, здіймати інформаційний галас з цього приводу. Це маленька допомога, проте її приємно бачити. 

Не треба жартувати про умовну Чорнобаївку. Не треба розповідати, що тут воюють кіборги, бо тут воюють такі саме люди. З крові та плоті, — каже Трак.

Він наголошує, що ЗСУ — не міфічні Атланти й докладають багато зусиль, щоб нас оберігати. 

— Ми не супергерої. Ми не зроблені з металу чи з граніту. Ми так само стікаємо кров’ю й відчуваємо страх. У нас так само швидко стають “непридатними” суглоби, стегна. Однак ми продовжуємо боротися, — каже військовий.

ЗСУ докладають усіх зусиль, щоб прогнати ворога з нашої землі. Вони всі, як один, впевнені, що Україна переможе. Раніше ми розповідали історії українських військових з передової.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!