Грав на укулеле на кладовищі з надією, що тато чує і пишається. Історія 6-річного Максима, який втратив найріднішого

Ще до війни сім’я Петренків вирішила перебратися до села в Київській області. Хоч Олена з Андрієм працювали у місті й дорога на роботу тепер займала багато часу, бажання бути ближчими до природи завжди було в пріоритеті.

Разом вони виховували синочка Максима, який ріс дуже творчим. А згодом з’явилась донечка Лілія, яку тато ніжно називав своєю квіточкою. Вони прагнули, щоб їх діти зростали в любові та гармонії.

Проте все змінилося того дня, коли почалася повномасштабна війна, і всі попередні сімейні мрії змінилися новими страшними реаліями. Це історія 6-річного Максима та його родини, яка втратила свого батька і коханого.

Історія 6-річного Максима, який втратив тата на війні

Донечці було півроку, коли Андрій пішов воювати. На жаль, війна забрала у дітей тата. Андрій загинув на полі бою разом з 12 своїми побратимами, так і не побачивши наживо, як його донька робить перші кроки.

Максим після втрати батька захопився музикою. Він вчиться грати козацькі пісні на укулеле і на мандоліні. Нещодавно хлопчик заявив, що хоче “оселедець” як у козака.

А справжніми героями для нього тепер є не Супермен чи Людина-Павук, а наші військові. Коли він бачить їх, то каже, що це козаки-характерники, які мають чарівні здібності та охороняють наш спокій.

Олена, дружина загиблого військовослужбовця, розповіла про безсонні ночі під час служби чоловіка і про те, як їм з дітьми доводиться будувати нове життя без тата.

Життя до війни було повним мрій

Андрій був дуже розумним та талановитим, усі його починання неодмінно закінчувалися успіхом. Чи то хатня робота, чи проект на роботі — він усе робив досконало.

Коли народився Максим, чоловік узяв відпустку та побудував для сина двоповерховий дитячий майданчик на подвір’ї нашого будинку.

Мріяв, що колись навчить синочка кататися на велосипеді, адже сам був фанатом велоподорожей, і навіть самостійно організовував подорожі по горах.

— Він неймовірно любив дітей і був для них найкращим татом, про якого годі було й мріяти. Це та людина, на яку можна було стовідсотково покластися, і від якої завжди отримаєш підтримку.

До війни наше життя було повне мрій і ми докладали великих зусиль, щоб їх реалізувати.

Війна і трагічна загибель

5 березня, відвізши нас у безпечне місце на заході країни, чоловік пішов до військкомату. Став зв’язківцем 68 окремої єгерської бригади. З повною відданістю присвятив себе військовій службі.

Проте 5 вересня у місце, де вони були з побратимами, потрапила ракета. Тієї ночі 13 сімей втратили найдорожче.

— Син того ранку прокинувся від мого крику. Я не змогла йому сказати про смерть тата сама, — він все почув, коли я кричала в телефонну слухавку.

Читати на тему

”Пам’ятаю яскравий спалах. Відкрив очі — темно”. Історія захисника, який втратив зір та мріє наново навчитися програмувати

Військовий розповів, як отримав тяжку травму та як проходить його реабілітація.

Максим знає, що він — син козака

Протягом Андрієвої служби ми за можливості спілкувались відеозв’язком. Під час однієї з таких розмов син сказав, що хоче навчитися грати на гітарі. Тато пообіцяв, що неодмінно подарує йому гітару, як тільки ми переможемо. Але, на жаль, не судилося…

— У листопаді Максимкові виповнилося 5 років і я вирішила подарувати йому музичний інструмент — укулеле, бо гітара обов’язково буде подарована на перемогу.

На моє здивування він швидко почав грати. Згодом навіть вивчив мелодію — “Їхав козак за Дунай”. А на 6 років дідусь подарував онукові мандоліну. Тепер Максим хоче з викладачем вивчити нову мелодію — “Колискова” з такими символічними словами:

Люлі, люлі, сину мій
Звірі йдуть у лютий бій
Нічка буде та й мине
Татко звірів прожене
А ти спи, спи, спи
Я малюю тобі сни
Спи, спи, спи
Тато береже степи

Зараз, переглядаючи фото та відео з татом, Максим дуже сумує. Після одного з музичних занять він попросився на кладовище, бо дуже хотів, щоб тато почув, як він вміє грати. Тож одного сонячного дня на кладовищі маленький хлопчик Максим грав татові на укулеле з надією, що тато це чує та пишається ним.

Також хлопчик ходить на футбол. Коли йому було 4,5 роки, мати записала його на пробне заняття, нічого не сказавши татові. Вже під час заняття Олена надіслала йому фото Макса. Чоловік написав, що завжди мріяв, щоб його син грав у футбол.

Донечка хотіла бути татовою принцесою

Саме Андрій обрав доньці ім’я. Коли вона народилася, він взяв дружину за руку і сказав, що це їхня квітка Лілея.
Лілії було пів року, коли чоловік пішов служити. Ще півроку вона бачила тата лише відеозв’язком. А коли Андрієві вдалося отримати відпустку, він зробив нам сюрприз, приїхавши перед її днем народження.

Лілія впізнала тата, пригорнулась до нього і цілу годину його не відпускала з обіймів. Він так і ходив з нею на руках, розпаковуючи свій наплічник.

— 4 вересня я написала коханому, що наша донечка зробила перші кроки. Він відразу передзвонив, і ми попросили Лілію спробувати повторити. Чесно кажучи, я чи не вперше бачила таку гордість в очах чоловіка, він так нею пишався. А вже за декілька годин мій коханий загинув.

Підтримка та зневіра

Коли Андрій загинув, син саме мав іти до нового дитсадка. Ми довго вибирали садочок, і чоловік мене переконав зупинити вибір саме на цьому.

Мабуть, він щось відчував, адже направив нас до тих людей, від яких ми згодом отримали неймовірну підтримку.

Засновниця садочка Оксана огорнула Макса максимальною турботою та подарувала йому щасливі моменти дитинства, наскільки це можливо в таких умовах.

А нещодавно від дружини Андрієвого побратима я дізналась про благодійний фонд Діти Героїв, який допомагає дітям загиблих Героїв. Дуже вдячна фонду за допомогу сім’ям, які опинилися в складних життєвих умовах.

Адже сім’ї, які втрачають близьких, є неймовірно вразливими. Жінки втрачають коханого та мотивацію жити, діти втрачають тата, батьки втрачають сина, — це горе повністю заповнює простір навколо.

У такі моменти дуже важливо розуміти, що є люди, які можуть допомогти психологічно, матеріально та просто підтримати словом.

На жаль, з деякими людьми, які мені стали близькі протягом останнього року, нас об’єднало горе. Я неймовірно вдячна своїм батькам, сестрі та її чоловіку, які піклуються про нас, коли мені стає нестерпно боляче.

Після всього того, що сталося, я вирішила повністю змінити свій напрямок роботи та почала консультувати гуманітарну організацію, яка надає допомогу біженцям. Саме розуміння, що ти можеш комусь допомогти, трішки зцілює рани.

Маю виховати дітей так, як би ми виховали їх разом

Минуло більше як рік після трагедії, а мені й досі важко дається комунікація з людьми та подорожі до міста. Але я знаю, що тепер я дітям і за маму, і за тата. Тож намагаюсь то з’їздити з Максимом на рибалку, то покататися на велосипеді, то побути за воротаря.

Дуже сподіваюся, що образ тата збережеться в пам’яті сина. Бо донька, на жаль, була ще зовсім маленькою, коли його не стало…

Я постійно намагаюся займати себе навчанням, роботою, щоб забезпечити гідне дитинство для наших дітей. Проте перед кожним рішенням я обовʼязково намагаюся зрозуміти, що б мені сказав Андрій, як би він вчинив у такій ситуації.

— Так, тепер наш тато не є фізично поруч з нами. Але він завжди був, є і буде у наших серцях.

Раніше ми ділилися історією Богдана з Балаклії, який втратив батька на війні.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.