Як хлопці без мене переможуть, то ображуся: історія артилеристки Віоли про улюблену гаубицю та роботу з чоловіками

Вона народилась у Литві, у місті Вільнюс. Однак 20 років тому перебралась жити в Україну. Довгий час займалась в Одесі дистриб’юторською компанією.

Віолі Шевченко завжди не вистачало руху, вона прагнула йти вперед та не сидіти на місці. Так згодом і потрапила на службу в армію.

Мені треба було щось у своєму житті круто змінити на 180 градусів. Я тоді була дуже емоційно виснажена. На роботу ходила, наче на каторгу, — пригадує Віола про рішення кардинально змінити своє життя.

За свої 42 роки жінка змінила не одну професію, і найчастіше це робила саме на службі. Спочатку вона була на посаді зв’язківця, та після підписання контракту у 2017 році та першого виходу у сектор вона відчула — їй нудно.

Робота була досить монотонною, і Віола ніяк не могла знайти собі місця. Тому один її побратим, який тепер став командиром, запропонував їй трохи змінити спеціалізацію та стати навідницею. Вчитися довелось на ходу, одразу у польових умовах. Але Віола ділиться, що це їй дуже подобалося.

А пізніше з’явилась нова вакансія — командира гармати. Ну як могла наша героїня відмовитись від такої авантюри займатись чимось зовсім новим і таким цікавим?

Командир батальйону спочатку сумнівався, але все ж таки погодився. І не прогадав.

Ця справа мені й досі подобається. Це моє. Мені приносить задоволення копирсатися у металі. Руки у солярі — нормально.

На цій посаді Віола і залишилась працювати аж до 22 лютого, а потім звільнилась. Знову відчувала, що хочеться чогось нового, мріяла виготовляти сумочки та разом із коханим чоловіком усиновити двох діточок.

Він теж військовий, але після звільнення дружини виділив час, щоб забрати її у Бердянську. Подружжя навіть устигло повечеряти у ресторані та поїхати у частину чоловіка. А потім почалась повномасштабна війна, і Віолу одразу на місці знову й мобілізували — надто цінний кадр, щоб відпускати.

Читати на тему

Чарівно розуміти, що ворогу кінець: історія артилерійської розвідниці Любові про переживання та мрії на війні

Любов ділиться, що коли після ворожого обстрілу бачила, як знищується вся його техніка, то переживала неймовірні почуття.

До липня жінка працювала на своїй улюбленій гаубиці M777. Керувати таким непростим озброєнням вміє не надто велика частина військовослужбовців. Крім того, її програмне забезпечення закодоване, а західні партнери не могли віддати свої шифри та коди — це вже їхня державна таємниця.

Однак Віола не лише зайшла підхід до норовливого озброєння, але й тепер може замінити будь-кого у роботі з ним, оскільки командир має знати абсолютно усе про свою гармату. Їй потрібно стежити за кожним рухом та знати, як швидко усунути будь-які осічки, щоб не втрачати час.

Я знаю всі хандрики, що їй треба зробити, як до неї треба підійти.

Та сама б жінка не взялась працювати з гаубицею — снаряд важить трохи більше за неї саму. Тому у її команді близько восьми осіб.

Проте вона все ж таки ревно ставиться до своєї гармати, як до власного авто. Упевнена, що ніхто, як вона, не буде настільки бережно поводитися з цим озброєнням.

Це моє. Якщо хтось інший візьме, то обов’язково поламає, не почистить. Я кричатиму і лаятимусь.

І хоч, як у кожній родині, у неї з побратимами бувають сварки, але вона знає, що може покластися на своїх хлопців у фізичній силі. А вони до неї йдуть за емоційною підтримкою.

Вони чіпляються за мене, я для них як опора. Я не можу собі дозволити пустити сльозу при своїх хлопцях.

Та все ж таки на певний час їм довелось розлучитись, оскільки у липні Віола отримала поранення. Як сама розповідає, це прикрий інцидент через незлагоджені дії з водієм.

Вона провела два тижні у шпиталі і зараз досі намагається відновитись. Хоч і почувається краще, але, як сама каже, бігати під обстрілами поки буде складнувато.

Читати на тему

Цілодобово підтримувати бойовий дух воїнів — історія першої в Україні жінки-заступниці командира

Розповідаємо про службу першої жінки-заступниці командира в Україні.

Та все ж таки Віола сподівається зустріти перемогу на полі зі своїми хлопцями, коли їм скажуть, що цей постріл був останнім.

Як хлопці без мене переможуть, то я на них ображуся.

А ще жінка мріє все ж таки повернутись до своєї мрії, виготовляти сумочки та виховувати діточок. Та понад усе прагне, щоб і бажання кожного українця та українки справдилось і ми перемогли.

Наші мрії здійснюються щодня. Ми прокинулися, усміхнулися, взяли чашку до рук — і наша мрія уже здійснилася. Просто ми цього не помічаємо.

Фото: 24 канал

До української армії приєдналися представники різних професій. Серед них багато викладачів, тож ми можемо бути спокійними, що наше молоде покоління навчали й навчатимуть правильні люди. Читай історію викладачки, яка приєдналася до лав Нацгвардії.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!