Таких людей, як він, було мало. Так говорили усі присутні на його похороні. Ці слова чимало значили для батьків Дениса Лукова, а також для його молодої дружини.
Парубок і сам був зовсім юним — 22 роки. Та попри вік зміг заслужити повагу своїх побратимів. Зокрема, через те, що ніколи не відмовлявся від будь-якої роботи, а бойове завдання ставив вище, ніж усі інші аспекти свого життя.
Чи був у нього страх? Командир екіпажу говорить, що, звісно, без таких емоцій ніяк. Однак Денис завжди знав, як приборкати своє хвилювання та зробити навіть неможливе задля спільної мети.
Батьки згадують, як у школі їхній син навіть не мріяв сидіти за штурвалом гелікоптера, або ж взагалі ставати військовим. Парубок був ввічливий та сором’язливий, зайвий раз не любив привертати увагу вчителів чи однокласників.
Лише тихенько у своїй кімнаті грав у комп’ютерні ігри, або ж зустрічався зі своїми товаришами. Батько говорить, що до них завжди додому забігала зграя хлопчаків, щоб забрати Дениса на прогулянку.
І на випускному в школі класна керівничка, вручаючи атестат, зауважила, що Денис по життю буде для всіх найкращим другом.
Тато сподівався спочатку, що хлопчик стане, як і він, хірургом. Однак згодом зрозумів, що ця справа йому точно буде не до душі. Тому чоловік домовився зі своїми друзями, щоб Денис зміг політати на гвинтокрилі.
Здається, у першу секунду після зльоту подальша доля парубка була вирішена. Він лише й міг, що сказати після, так це слова: “Я літатиму”.
Така любов до обраної справи завжди відповідала йому взаємністю, а його викладачі в університеті ХНУПС ім. Івана Кожедуба, лише й говорили, що Денис справжній офіцер — цілеспрямований, дисциплінований та відповідальний.
Коли почалась повномасштабна війна, парубок вже був на службі. Коли розпочалось бомбардування аеродрому, він на всякий випадок попрощався з рідними та побіг виконувати свою роботу і рятувати свій гвинтокрил.
Тоді Денис вперше на власні очі побачив смерть, — говорить батько Сергій.
24 лютого лишило Денису шрами від порізів на руках та палке бажання жити. Він говорив, що наново народився. Та пережите не зупинило його та вже наприкінці весни молодий льотчик здійснював бойові вильоти на Донеччину.
Тату, я бачив Донецьк, — мимохідь поділився Денис з батьком.
Чого лише не встиг хлопець зробити за місяці повномасштабної війни — бойові вильоти на десантування підрозділів ЗСУ, прикриття з повітря спецпризначенців, відбиття наступу ворожих сил, отримання ордену За мужність ІІІ ступеня та навіть одруження.
Зі своєю коханою Денис познайомився ще на навчанні. Тоді на вечірці у розмові з Кариною він був таким самим сором’язливим хлопчаком, який на ділі вмів довести свою мужність. Завжди дарував квіти та ніколи не піднімав голос на кохану.
Усі чотири роки, що ми були разом, моє життя наповнювали квіти, — згадує Каріна.
Усі знайомі дивувались та милувались гармонією у парі. Часто говорили, що хотіли б мати такі стосунки, як у Дениса з Каріною. Тому й не дивно, що пара вирішила одружитись, щоправда, це вдалось зробити лише поміж бойовими вильотами.
Сім’я навіть встигла влаштувати невеличке свято на дачі. А молодята станцювали свій перший та, на жаль, останній танок під неначе пророчу пісню Alphaville — Forever young.
Після Дня матері та привітання зі святом мами Денис загинув. Ольга пригадує, що він завжди був неймовірно турботливим і пам’ятав про усе, що було важливо для його родини. Тепер для сім’ї усе це лишається тільки у спогадах, а важливим завжди буде він, їхній герой Денис.
Болючою стає втрата і для самих військових, які мають щодня прощатись зі своїми побратимами. Однак деякі зв’язки навіть загибель не може розірвати. Читай історію бойових братів, яких не змогла розділити навіть смерть.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!