У полоні наші захисники переживають наджорстокі катування, від яких тіла їхні не витримують. Коли дух рве до бою, то лише над фізичним тілом і можуть познущатися російські окупанти.
Валерій Зеленський провів у полоні три роки, і жодного дня не минуло без думок про сімʼю та кохану дружину. У травні 2025 року його вдалося повернути у рамках обміну 1000 на 1000. А вже 16 червня його серце зупинилося.
Чоловік у полоні мріяв побачити очі коханої. Побачив, і помер. Його історію детально розповіли у Суспільному, ми переповідаємо головне далі у матеріалі.
Пройшов тортури, бо прізвище — Зеленський
Він 39 місяців жив у жахливих тортурах і думав, що його сімʼя — в окупації. За плечима мав службу поліцейського, служив солдатом у 53 бригаді.
У полон чоловік потрапив у перші дні вторгнення. Донька Валерія пригадує, як батько все дитинство розповідав їм: діти, ми ніколи не поїдемо до Росії.
Чоловік все життя провів переселенцем. Зокрема, довелося пожити й у Росії. Там його, дитиною, сильно ображали. Валерій вчився стояти за себе.
— Він був сильним зовні. Дуже сильним духовно. І, як у всіх супергероїв, у нього була Ахіллесова п’ята — його сім’я. Це єдине, що було у нього слабкого. Його ніщо не могло зламати, — каже дочка.
Своє життя та сімʼю чоловік почав будувати у Сіверодонецьку. На навчанні познайомився з майбутньою дружиною, з якою прожив щасливе життя, сповнене кохання.
Валерій спочатку працював на Азоті, а потім влаштувався на роботу до міліції. Кілька разів пробував влаштувати власний бізнес, але тричі прогорав.
Всі знайомі памʼятають Валерія як світлу та гарну людину.
Пішов до армії звичайним солдатом, але мав великий потенціал. Побратими поважали його. А якось 53 бригада шукала харизматичну людину на рекламу — і він туди потрапив.
— Боже, як ми ним пишалися! Просто всі з нашої сім’ї зробили фотографію з цими постерами, тому що, такий він там гарний, він дуже стриманий, дуже мужній, — пригадує донька.
На початку повномасштабного вторгнення його бригада привозила зброю у Маріуполь. А коли все почалося, добровільно долучився до тих, хто йшов на штурм. Чоловік був сапером, мав мінувати мости.
Йому сказали: “Не хвилюйтеся, там Нацполіція, вас чекають, все буде добре”. Він приїхав. І там дійсно їх чекали. І на вигляд все було добре, всі ж російською розмовляють. Але виявилося, що вони розмовляли вже не зі своїми, — каже Валерія.
Повірити в це важко, але це диво, що їх тоді взяли в полон, а не вбили.
Про подію знав зять, але він кілька днів не міг сказати про це рідним. Три роки рідні шукали будь-яку яку інформацію про Валерія. Згодом дівчині у соціальних мережах написав хлопець, який раніше був у полоні з Валерієм. Той попросив передати рідним, що з ним усе добре.
У полоні чоловік щодня повторював дати народження своїх рідних. Хлопці казали, що вже напамʼять вивчили їх. З неволі зміг дійти лише один лист, і той — написаний так, аби росіяни його не “завернули”.
Чоловік та його кохана зберігали звʼязок між собою, самі того не знаючи. Валерій у полоні читав Лікаря Живаго. І дружина читала цю книгу у той самий час. А ще — наснилася йому напередодні обміну зі словами: “Не спізнись на автобус об 11:20”.
23 дні щастя
Коли рідні дізналися про повернення Валерія, довго не могли повірити.
Перше, що він сказав: я нікого не здав. Він нікого не підставив. Він нічого не розповів.
Чоловік проходив купу медоглядів, хотів жити і казав: йому є заради кого, бо має дітей та онуків. Серед побратимів померло троє від катувань у полоні. Чоловік же в критичні моменти просив Бога дожити, щоб побачити очі коханої.
— У нас був день, коли ми побачилися. Його відпустили з карантину, і у нас був один щасливий день, коли ми відчували, що наша сім’я знову разом.
Але наслідком всіх пережитих тортур було те, що організм настільки знесилився, що згорів буквально за тиждень, — розповідає Валерія.
Після того дня разом він зліг, лежав під крапельницями, потрапив до реанімації. Дружина була поруч до останнього.
Валерія пригадує, що лікарі під час операції сказали, що у чоловіка почався некроз всіх внутрішніх органів. Цього не можна було побачити на аналізах чи зором. Тобто чоловік тримався буквально на силі волі, щоб побачити рідних.
Тебе розриває від двох почуттів. Перше почуття — це невичерпний біль, за те, що твоєї улюбленої людини більше немає. Її просто затортурили.
— І є радість від того, що він більше не відчуває тих тортур, — ділиться донька Валерія.
Такі історії бʼють у самісіньке серце. Раніше ми також розповідали тобі про чоловіка, який створив сад памʼяті для своєї загиблої коханої.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!