Я була наче в пеклі, та перегорнула цю сторінку: історія прикордонниці, яка вижила у боях за Маріуполь

Прикордонниця Людмила Кравчук була понад півроку в полоні. Та тепер вона знову на службі й допомагає родинам полонених знайти в собі сили та терпіння і дочекатися своїх героїв.

Я була наче в пеклі, та перегорнула цю сторінку, щоб жити далі, однак ніколи не забути якою ціною нам дається перемога.

На сході прикордонниця служила понад рік. Велика війна застала Людмилу у Сартані, поблизу Маріуполя, де розташовувався підрозділ. Зранку 24-го лютого, коли почався обстріл, усіх підняли за тривогою.

Поки спускалися в укриття — бачили як небо миготіло ракетами та снарядами. І ще не до кінця усвідомлювали, що трапилося. В очах були одні знаки питання. Бо ніхто до останнього не вірив у повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

На той час у підрозділі служило з півтори сотні прикордонників, серед них десь 20 жінок.

— У перший день війни нас запитали, хто з нас хоче тут залишитися. Спочатку зголосилося четверо прикордонниць, а наступного дня лишилася тільки я. Але я навіть і не думала покидати позиції. А як інакше — хай хтось помирає, а я собі поїду. Я вважаю, що це неправильно, хоча було дуже страшно.

Це вибір моєї совісті і я не могла вчинити інакше. Кожен відповідає за себе, за свій вибір, за свої вчинки.

— Але якщо ти взагалі обираєш собі професію військового — треба одразу зважувати всі ризики, бо це не просто ходити на роботу й отримувати зарплату в мирний час. Виклики були надсерйозні та небезпечні, — розповідає Людмила.

Людмила за посадою — інспектор прикордонної служби-фельдшер. Тож одразу стала частиною евакуаційної бригади, які створювали з медиків різних військових підрозділів. Вони, ризикуючи життям, під обстрілами, які ніколи не вщухали, забирали поранених з передової й доправляти до шпиталю.

А передова була по всіх околицях Маріуполя. Це десятки кілометрів. Бої відбувалися скрізь. Минуло не так багато часу, як бойові дії почали відбуватися в самому місті. А міські бої — це вже повний хаос, пригадує Людмила.

Місто нищили на очах, цілодобово бомбили авіацією, скидали авіабомби, снаряди, гатили з усього, що тільки є. Місто просто щезало день за днем. І в таких дуже жорстких умовах треба було працювати, і не давати волю емоціям, інакше можна й не витримати.

— Поранених ставало все більше і більше. Коли я з 23 березня потрапила у військовий шпиталь, то на той час там було десь біль трьох сотень поранених. Люди, які мали тяжкі та дуже серйозні поранення.

“Легкі” одразу після перев’язок ставали на ноги і йшли в бій, бо усі розуміли, що треба тримати оборону міста. Щодня ми мали по дві-три ампутації, — пригадує прикордонниця.

Читати на тему

Годували ледве не відходами: історія прикордонниці, яка пережила оборону Маріуполя та російський полон

Вона заступила на зміну 23 лютого. Прикордонниця Аліна Паніна навіть не здогадувалась, що вже наступного ранку її Маріуполь почнуть обстрілювати російські окупанти.

Ситуація ставала критичною — закінчувалися медикаменти, їжа, вода. Надавати допомогу пораненим ставало все важче. Та про те, щоб здатися у полон ні в кого навіть думки не було. Хоча усі розуміли, що вирватися з оточеного окупантами Маріуполя майже нереально.

— Ми розуміли, що нас будуть вистежувати й навіть не мала уявлення, скільки боєприпасів у нас залишилося, чи зможемо ми відстрілюватися, коли нас накриватимуть вогнем. Але думку про те, щоб здатися в полон, я взагалі не розглядала.

Я вважала, що краще загинути, ніж потрапити в полон. Тому вирішили спробувати прорватися, хоча багато хто вважав це безглуздям.

— Втім, нам дали право вибору — або здатися або спробувати прорватися. Вже згодом виявилося, що це нереально. Але ми спробували, — розповідає Людмила.

Вони зробили дві спроби вирватися з пекла. Десь приблизно з 10 на 11 квітня частина бійців рушила колоною, але, на жаль, їх розстріляли. Кому пощастило вижити, повернулися назад. На той час Людмила була там єдиною прикордонницею.

Читати на тему

Замовила мамі улюблений торт на своє повернення з полону: історія бойової медикині з Маріуполя

Марина Голінько розповіла про війну в Маріуполі, полон та про що мріяла найдужче весь час неволі.

Задачу ускладнювало і те, що треба було завантажити на машини усіх поранених. І вони спробували вдруге. Втім, і цього разу на них вже чекали росіяни. Вони розбіглися на невеликі групки хто куди.

Людмила просто пристала до групи військових, навіть не знаючи хто вони, згодом з’ясувалося, що це були бійці танкової роти 36 бригади. Їх було десь 17 осіб. Їм вдалося вийти з міста. Однак у полі на них чекали військові регулярної російської армії. Так вони й потрапили в полон.

— Дуже важко це зараз пригадувати. Я вже перегорнула цю сторінку. Хоча це треба пам’ятати для історії. В мене вдома збереглася куртка, в якій я виходила з Маріуполя, футболка, в якій я була. Навіть шкарпетки й зубна щітка з колонії є.

І це все я зберегла для себе як реліквію-нагадування, бо розумію, що пройде час, ми здобудемо перемогу і це все буде забуватися. А я це все зберегла для себе, для своїх нащадків, щоб вони бачили і знали, якою тяжкою ціною нам далася перемога, — каже прикордонниця.

Я була наче в пеклі, та перегорнула цю сторінку: історія прикордонниці, яка вижила у боях за Маріуполь / 5 Фотографій

Вона провела понад півроку у полоні. Спочатку тиждень в Оленівці, тоді місяць у Таганрозі, а далі в СІЗО Білгородської та Курської областей. Було дуже важко, особливо емоційно, бо ніхто не знав, що відбувається в Україні, чи знають рідні, де вони та чи взагалі живі.

На Людмилу вдома чекали дві донечки. Телефонувати не давали, раз лишень дозволили написати лист, який доньки отримали за три місяці. Це була єдина звістка за майже півроку.

— Першого червня я написала лист, другого мені його повернули, бо він був написаний українською. Мене змусили його переписати російською, бо вони все перечитували. І через три місяці у вересні мої доньки цього листа отримали.

Писала, що я їх дуже люблю, про те, як зустрінемося після повернення додому, коли зможу обійняти. Щоб вони жили своїм життям, не переживали за мене, бо для мене найважливіше, щоб у них все було добре, — пригадує Людмила.

Кожен цей полон переніс по-різному. Приниження, фізичні знущання, постійне відчуття голоду, і помиї замість їжі. Усі були дуже худими. Найбільш нестерпним було те, що росіяни усіх переконували, що українські полонені непотрібні своїй країні. Та й що України вже немає. Та ніхто не вірив.

Про обмін ніхто до останнього не знав. Одного дня просто наказали вдягатися, брати речі, та на вихід. Усіх повантажили в машини, згодом у літаки. Одягнули в кайданки, на голову мішки.

Людмила пригадує, до неї щораз підходили й кілька разів просто били по голові та кричали, щоб нижче опустила голову, а її просто не було куди далі ховати. Але вона розуміла, що це було, аби зайвий раз їх принизити. І нарешті вони потрапили на рідну землю. 

— Це такий був страшенно хвилюючий момент. Коли ми ступили на рідну землю, це було щось таке, що важко передати словами насправді. Ми так хотіли додому! І ось таке воно виявляється почуття патріотизму.

Коли ти після цього всього повертаєшся додому, до рідних, які тебе люблять, це вже частинка твоєї перемоги, — каже Людмила Кравчук.

Людмила пройшла курс реабілітації, трохи відпочила та знову стала в стрій. Тепер служить у Волинському прикордонному загоні, у відділі соціально-гуманітарного забезпечення. Також Людмила підтримує родини загиблих прикордонників. А ще тих, хто чекає з полону своїх захисників.

Я була наче в пеклі, та перегорнула цю сторінку: історія прикордонниці, яка вижила у боях за Маріуполь / 3 Фотографії

Полон жінку не зламав, а навпаки змусив переосмислити цінності, і радіти кожному дню. Людмила впевнена — перемога точно за нами, хоча й дається вона великою ціною. І вона точно тепер знає — якою.

Та досі ще чимало захисників та захисниць Маріуполя залишаються у ворожому полоні. Одна з них — Валерія Суботіна. Вона вийшла заміж на Азовсталі. Рівно три дні була щасливою дружиною. А коли її чоловік-військовий загинув, потрапила в полон.

Читай історію маріупольської поетеси, яка вийшла заміж на Азовсталі й втратила чоловіка.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!