Досі тяжко згадувати та проходити повз будинок — російська ракета забрала життя цілої родини

У ніч на 1 липня Росія завдала удару по Одещині. Ворог обстріляв житлові будинки та бази відпочинку у Сергіївці. Загинуло 22 особи. Люди втратили своїх рідних, близьких, загинули цілі родини.

Як живуть люди після цієї страшної трагедії? Дехто з них досі не може пройти повз будинок, хтось не може спати ночами, а хтось усе ще страждає та сумує. 

Історії людей підготувала платформа пам’яті Меморіал, яка розповідає про вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Української правди.

Родина, яку поважали

Серед загиблих тієї ночі була родина Чолак: 68-річний Володимир, 64-річна Тетяна і їхній 35-річний син Михайло. Ворожа ракета застала їх зненацька, коли вони просто спали у своїх ліжках.

Директорка ліцею у Сергіївці Галина Архипенко згадує родину Чолак як добру та позитивну, їх поважали. Батько родини 28 років викладав у школі, був учителем фізкультури. За словами Галини, чоловіка любили як учні, так і колеги.

Крім того, Володимир був наставником, допомагав молодому вчителеві фізкультури Володимиру Гриневичу.

— Володимир — це наставник і патріот. Він вів військово-патріотичну гру Джура.

Завжди шукав нестандартні підходи й методики викладання свого предмету, — каже Гриневич.

Володимир Чолак на заняттях фізкультури. Фото: з особистого архіву

Після повномасштабного вторгнення Володимир Чолак став волонтерити. Він допомагав переселенцям, готував їжу для військових та збирав кошти на армію. 

Рідна сестра Тетяни Валентина розповідає: подружжя було створене одне для одного. Жінка згадує про сестру тільки хороше, каже: вона завжди була турботливою та чуйною.

Тетяна працювала у місцевій гільдії закладів відпочинку. Згодом стала завідувачкою виробництва у дитячому санаторії — керувала кухарями. За словами сестри, Тетяна дуже смачного готувала, а коронною стравою були вертути.

Подружжя мало двох дітей — старшу доньку Ольгу та молодшого сина Михайла. Син загинув разом з батьками. 

Він працював у конструкторському бюро в Одесі. Дуже любив свій дім та приїжджав до батьків у Сергіївку, щойно випадала нагода.

Михайло та Володимир Чолак з онукою Дариною. Фото: особистий архів

Родина Чолак дуже любила збиратися на свята. Галина Архипенко згадує, що Тетяна завжди готувала смачні страви, від яких ломилися столи, а Володимир мав гарне почуття гумору та голос. Повсякчас співав та прикрашав вечір.

Читати на тему

Такий мій батьківський тягар. Батько загиблого героя і фотографа Романа Солонинки — відверто про біль втрати

Читай історію фотографа Романа Солонинки, який віддав своє життя за Україну.

Ніч обстрілу

Більшість жителів Сергіївки евакуювалися, проте були ті, що не хотіли покидати домівку. 1 липня російські військові знову обстріляли населений пункт.

Галина Архипенко тієї ночі перебувала у школі й чула вибухи. 

— Підійшла до вікна, сирена перестала звучати, зробила кілька кроків і почула потужний вибух. Від ударної хвилі я впала. Потім встала і побігла в бомбосховище, що неподалік. Через кілька хвилин, коли вже спускалася, пролунав другий вибух, — розповіла Галина.

Валентина каже, що її будинок затрусився від ракетних ударів. 

— Хтось сказав, що прилетіло у 23-й будинок. Там жили мої рідні. Одразу ж побігла туди. Біжучи, дзвонила сестрі. Вона була поза зоною досяжності, — пригадує сестра Тетяни. 

Фото: ДСНС

Вона добігла до будинку сестри та почала розпитували за рідних, проте сусідки сказали, що ті не відгукуються. Валентина зайшла до квартири й побачила Володимира, а Тетяну змогли знайти аж о 7 ранку.

Старша донька Ольга Шеремет виїхала до Німеччини. Вона згадує, що вмовляла батьків їхати з нею, але ті відмовлялися, а брат мав приїхати до батьків на день пізніше.

Рана від втрати батьків і брата ніколи не загоїться. Я більше не маю, до кого приїхати. Не буде більше маминих смаколиків. Не буде більше душевних розмов з братом Михайлом, — зі сльозами каже Ольга. 

Валентина зізнається: у неї щодня болить серце, вона не знає, як зустрітися з племінницею віч-на-віч. 

Галина Архипенко розповідає, що теж відчуває страх — боїться зібратись усім колективом в учительській й усвідомити, що Володимира і ще дев’яти її колег більше з ними немає.

Команда ліцею з волейболу. Фото Галини Архипенко

На думку директорки, одним із варіантів вшанування пам’яті загиблих мирних мешканців Сергіївки мало б стати продовження їхніх справ та ініціатив.

— Володимир Чолак зібрав волейбольну команду з учителів з ліцею. Потім їх тренував. Треба продовжити цю його справу, а також інші добрі ініціативи нашого вчителя, який був патріотом і так сильно мріяв про перемогу України в цій війні, — каже Галина Архипенко.

Кожен хоче врятувати рідних за будь-яку ціну. Раніше ми розповідали історію п’ятирічного хлопчика, який врятував свого тата.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!