Історія українського офіцера Лірика: пройти шлях від Британської академії до російського полону та вижити

Створюючи симфонії бойових дій, лишив на згадку окупантам їхній останній подих під звуки української артилерії. Такими були довгі місяці оборони Маріуполя у пам’яті 23-річного офіцера на псевдо Лірик.

Колись у дитинстві він засинав під стройові пісні. Розповідає, що було чути, як військовослужбовці співають. Батько завжди брав його на роботу, а мати мріяла, щоб її син не пішов шляхом династії військових.

Певно, якось з дитинства була присутня романтика військової служби.

Проте героїчні історії про прадіда-льотчика, який керував винищувачем за часів Другої світової війни, та романтичні оповіді про зустріч дідуся та бабусі на службі, внесли свої корективи у серце майбутнього офіцера.

Хоча псевдо Лірик і не походить від великої любові до літератури, створювати щось нове та працювати з текстами військовий любив змалку. Згадує, як мама хотіла, щоб він радше пов’язав своє життя з журналістикою чи філологією. Сам теж довгий час схилявся до цієї ідеї.

Однак старші класи припали на події Майдану, анексію Криму та початок бойових дій на Сході. Особливо запам’ятались Кирилу розповіді дядька про те, як виводив людей з Дебальцевого.

Це на мені досить великий слід залишило.

Тоді у 2016 році під час вступу у Львівську академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного і подумати було тяжко, що за шість років почнеться повномасштабна війна. Здавалось, що навіть до закінчення навчання бойові дії мають скінчитись.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Lirik (@lirik_tac)

Думаю, усім тоді здавалося, що до 2020 року вже точно щось вирішиться. А тепер вже повномасштабна війна. Я не очікував, що так буде.

Не розраховував Лірик і вижити, потрапивши у російський полон. Військовий ділиться, що йому завжди здавалося, що його біографія ніколи не дасть звідти вийти живим.

Особливо після навчання у Британській академії, куди потрапив за рекомендацією викладачів та завдяки власній сумлінній праці. Говорить, що там зовсім інакше навчання і, попри те, що Велика Британія давно не вела бойових дій з регулярними військами, тренує вона своїх солдатів ретельно.

Все підганяється під бойові завдання, які можуть бути.

Пробіжки з речовим мішком вагою у 15 кг? Обов’язково! А якщо ще додати евакуацію постраждалих з 70-кілограмовим манекеном? Ідеально! Можливо зробити це на смузі перешкод, повної багнюки та води? Давайте все й одразу!

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Lirik (@lirik_tac)

Не дивно, що британських військових шанують по всьому світу. Крім того, як пригадує український офіцер, бували й польові виходи, де перебувати потрібно було 24/7.

Все було досить суворо. Ночували студенти у лісі, а о третій ночі до них точно не на філіжанку кави могли завітати ворожі ДРГ.

Смішно, що вони завжди були у формі синій піксель, навіть не такій, як у ВМС, а як у Беркута. І також у них були автомати Калашникова. Не знаю, звідки вони їх брали.

Тоді у кожного з’являлося своє завдання, що допомагало зупинити наступ та прорив противника.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Lirik (@lirik_tac)

А ось особливий курс про поводження у полоні виявився не настільки змістовним, як для людини, що згодом потрапить у подібну ситуацію. Британські інструктори наголошували, що потрібно знати Женевську конвенцію, міжнародне гуманітарне право та не розповідати нічого, окрім імені та посади.

Натомість у російському полоні радше спрацювало знання психології поведінки людини та вміння аналізувати ситуацію. І лише згодом там можна спробувати навіть підняти собі настрій гарним жартом.

Не до сміху було лише з кінця лютого до середини квітня. Військовим, які приїхали на ротацію 6 лютого у Павлопіль, довелося пізніше тримати оборону Маріуполя, що став символом незламності українського народу та його воїнів.

Читати на тему

Голки встромляли в рану та катували водою: захисники Маріуполя розповіли, як окупанти поводяться з полоненими

Оборонці Маріуполя на псевдо Вікіпедія, Манго і Вишня розповіли про те, у яких умовах перебувають полонені українські військові та яких тортур завдають окупанти.

Найбільш образливим спогадом того часу досі лишається спостереження. Особливо того, як спокійно і перевальцем рухаються неквапливі російські загарбники у бік міста.

Проте коли окупанти починали давити вогнем вже у самому Маріуполі, то отримували у відповідь незабутні симфонії авторства Лірика. Сам військовий пригадує, що це зовсім суперечило тому, чого його вчили в академії.

Його викладачі завжди запевняли: якщо не бачиш противника, значить — не стріляєш. Та все ж завжди можна було вирахувати, де розташовані вогневі позиції окупантів, щоб влаштувати для них концерт з класичного бою.

У такі моменти офіцер збирав усіх підлеглих біля столу з картою місцевості та роздавав завдання, як композитор епохи бароко. Але замість струнних вступали гранатомети, а за ними йшли й інші учасники оркестру. Далі — лише команда починати.

Потім лише слухаєш ось цю симфонію. Я думаю, окупанти її запам’ятали надовго.

Та бойовий комплект закінчувався, тож 12 квітня Лірик отримав наказ виходити з оточення. Попри це, у молодого офіцера вже були свої плани. Серед знайомих військових лишалося чимало людей на Азовсталі, тому за першої нагоди одразу списався з ними та домовився долучитись.

Через ризики зливу інформації противнику доступ до інтернету заблокували. Це лишило хлопця без останнього потрібного пазла, щоб потрапити на завод — маршруту.

Мені тоді сказали, що пароль не дадуть і що Азов звідти теж буде виходити проривом.

Тому лишався лише один вихід — слухатись та виконувати наказ. Зібрав своїх підлеглих та попередив про небезпеку.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Lirik (@lirik_tac)

Тих, хто наважився виходити з Маріуполя, розбив на групки. Сам був з трьома людьми. Наступного дня, 13 квітня, четверо товаришів не блукали сторінками твору Ремарка, а йшли українськими полями.

Коли щось почало літати, ми залягли в посадці. За кілька метрів від нас пройшла група піхоти. Потім за метрів 50-70 працював ворожий міномет. Було чути навіть, як командир віддає вказівки.

За кілька днів, коли вдалося перетнути водосховище, по групі відкрили вогонь кадрові військові РФ. Це було зрозуміло навіть з їхньої амуніції. Лірик пригадує, що вони були обвішані зброєю, гарнітурами та іншими приладами.

Під час близького бою двоє хлопців загинули одразу. Офіцер отримав поранення у спину під бронежилетом, коли змінював позицію. Друга куля лишила слід на долі військового, поранивши обличчя. 

Коли група противника оточила хлопців, то попередила — один рух в сторону автомата, і він отримає кулю в голову. Натомість військовий просив допомогти його побратиму, на що отримав відповідь: “От ти й допомагай”.

Інший парубок, який ще лишався живим, почав сильно хрипіти. Лірик і досі не може зрозуміти, яке саме поранення той отримав. Імовірно, в легені.

Щойно вдалося дотягнутись до хлопця та перевернути його, щоб надати допомогу, як, перевіривши пульс та дихання, він зрозумів, що побратим загинув.

Кажуть, що можна швидко надати домедичну допомогу. Але коли по тобі стріляють…

Після цього Лірика, як єдиного, кому вдалось вижити, забрали у полон. Свої речі він знищив ще до цього. Особливо було шкода хіба що магніт, на якому був зображений нічний Маріуполь.

Спочатку окупанти перевірили кишені, обдивились поранення та відвезли у Мангуш. Там у лікарні зашили обличчя, вкололи кровоспинне та відправили у Донецьк, сидіти в камері.

На ранок, коли приїхали лікарі, половина спини стала синьою, це був пневмоторакс — легеня сильно стиснулась, оскільки куля її пробила. Вона пройшла напівколом, заодно зламавши ще й ребро. Пізніше бійцю поставили дренаж.

Місяць я пробув у тій іншій лікарні з іншими хлопцями, які були взяті в полон. Після цього декого перевели в Оленівку, а нас, тих, хто був важчий, відправили у лікарню-напівпансіонат.

Хлопцям з Азовсталі, яких Лірик зустрів уже в полоні, допомагати не поспішали. Робили лише перев’язки, а лікування не стояло в пріоритеті.

Був хлопець, у якого було чотири контузії за день. У нього барабанні перетинки взагалі порвалися. Лише на одному вусі було 30% слуху.

Перший місяць у полоні саме завдяки військовим з Азовсталі тримався і моральний дух офіцера. Коли бачив, як навіть у російських пропагандистських новинах говорять, що вони незламні, це додавало віри та сил на власну боротьбу.

Навіть коли військові виходили з заводу, попри всі намагання зняти їх з найгіршого ракурсу, змучених та побитих життям, воїни посміхались.

Це настільки велика сила духу — витримати все це, вийти перед ворогом і просто посміхатись.

Згадував також слова Дениса Прокопенка, який завжди повторював, що війна — це мистецтво, та як його підлеглі азовці завжди втілювали їх у життя.

Читати на тему

Я не чула його понад два місяці! Дружина Дениса Прокопенка про зв’язок з чоловіком і теракт в Оленівці

Дружина командира полку Азов Катерина Прокопенко розповіла, що не має жодної інформації про чоловіка.

Одного разу, знищивши одну з груп противника, що переважала у кількості, зустріли пострілами другу, яка йшла спокійно, махала руками та кричала: “Привіт, союзники”.

Для усмішки знаходились моменти навіть у спілкуванні із загарбниками. Трохи відслідкувавши їхню поведінку, вдалося зрозуміти, як їх перехитрити. Наприклад, якщо вдавалось показати слабину та певну наляканість, то потім окупанти вірили в кожне слово.

Таку тактику Лірик виробив для себе сам. Згодом навчився навіть жартувати. На питання про зброю НАТО говорив назви найбільш потужної зброї, застерігаючи, що вона їх точно знайде.

На допити про те, що робив на заводі, говорив просто — сидів там і охороняв від мародерів.

Кажу: нас вчили завод охороняти, як воду сортувати, як пісок пересипати.

Іноді такі жарти минали без особливих реакцій, а часом приїжджали дядьки, які розповідали, що так робити не треба. Однак найскладнішим було навіть не поранення чи постійний тиск, а неможливість повідомити рідним, що живий.

І поки батьків краяла невідомість, де їхній син, сам військовий не розумів, чого він чекає та чи опиниться колись на волі.

Ми не знали, чого ми чекаємо. Чи ми чекаємо обміну, чи ми чекаємо розстрілу.

Навіть у день, коли його посадили в машину та везли невідомо куди, військовий намагався не надто радіти. Простіше було себе переконувати у найгіршому і натомість отримати приємні новини.

Коли сів у нашу швидку, коли доїхав до Запоріжжя, коли провів ніч у безсонні — все одно не вірив, що це нарешті трапилось. Таким був шок. Тільки коли побачив батька, який вирвався з поля бою на кілька годин, відчув, що нарешті вільний.

Він приїхав у формі з позицій з рюкзаком. Я до нього спускаюся, а він розплакався.

Тепер у планах бійця не так багато пунктів. По-перше, перемогти, по-друге, вилікуватись, а по-третє, можливо, рушити на машині кудись на захід сонця. Найголовніше бажання, що йде поза всяких списків — це повернення українських військових з полону.

І те, що ми можемо робити, це постійно нагадувати, що вони досі в полоні. Їх треба звільнити, тому що там дуже багато крутих хлопців, яких чекають сім’ї, батьки.

Був у Маріуполі та бачив жахи неволі у російських руках український морпіх, який розповів у інтерв’ю, як вдалось пережити постріл з танка та полон.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!