Від майстра спорту до відчайдушного волонтера — Владислав Гуртовий про пекельне життя в Лисичанську 

23-річний волонтер з Лисичанська Владислав Гуртовий розповів про життя у Лисичанську під час російської агресії з 24 лютого до 1 липня, коли відійшла українська армія.

У місті майже нічого не працювало, окрім гуманітарного штабу, який чоловік очолював. Він допомагав там людям аж до того моменту, поки не вийшла українська армія.

Вибирався манівцями під обстрілами автомобілем швидкої допомоги з пасажирами й нині, слідкуючи за новинами з Дніпра, чекає на повернення додому.

З Владом ми домовились зустрітись під час підготовки до благодійного заходу для переселенців з Луганщини. Хлопець уже третій місяць живе у Дніпрі й працює у благодійному фонді.

У перервах між підготовкою він розповів про ситуацію у рідному Лисичанську.

Від майстра спорту до волонтера

На 25 лютого я замовив ресторан у Лисичанську, аби відзначити друге місце на Чемпіонаті України з паверліфтингу, але скасовував подію, — згадує Владислав.

Він — майстер спорту з паверліфтингу. Раніше працював на шахті, потім почав займатися діджейською роботою та проводив свята і корпоративи у Лисичанську.

Згадує, що 24 лютого порадився з мамою та молодшим братом і вирішив з родиною залишитись у місті. Звична праця вже була не актуальна, тож пішов волонтерити.

У гуманітарному штабі брав пакунки з продуктами та ліками й розносив переважно літнім людям. Потім почав домовлятись про доставку гуманітарних вантажів.

У місті з кожним днем працювало все менше і менше магазинів — тож людей до штабу приходило все більше. Навіть під обстрілами.

Було таке, що на день видавали тисячу-півтори пакетів. Було декілька разів таке, що видаємо, і поки тихо. І потім різко починають лупити — хто в підвал, хто в приміщення. Потім все закінчується, і ми продовжуємо працювати, — розповідає Влад.

За його словами, спочатку в місті зникли світло та мобільний зв’язок. Потім почались перебої з водою та газопостачанням.

Нещадні обстріли та загибель 13-річної волонтерки

У деякі райони міста, як-от РТІ, доводилось розвозити гуманітарну допомогу окремо. Та згодом почало прилітати й по району, де мешкав він з родиною.

Неподалік жила літня сім’я. Я їм заносив ліки та їжу. Я заніс і повертався додому. Чую — полетіло раз, другий. Прихилився, заховався, — каже хлопець.

Після цього Владислав буквально змусив виїхати маму з молодшим братом. А сам залишився. Каже, допомагав евакуйовувати лисичанців — організував виїзд для 150 людей.

Деяких вмовляв, а декого, на жаль, вмовити не зміг. Зокрема, 13-річну помічницю в гуманітарному штабі. Дівчина загинула.

21 червня ми привозили з Бахмуту до міста Лисичанськ гуманітарний вантаж — мені кажуть, що дівчинки немає. Потрапила під обстріл і все.

А вона така добра була, вона допомагала там на штабі. Це така трагедія для мене. Навіть зараз, — говорить волонтер.

За словами Влада, у Лисичанську зі 100 тисяч населення залишилося 15 тисяч людей. Уже було майже неможливо отримати будь-яку медичну допомогу. А коли заболів зуб — хлопець просто самотужки вирішив його вирвати.

Отак розхитував кілька днів і вирвав, без анестезії. Як ми всі колись молочні зуби рвали? Ну а що?!

Вихід українських військ з Лисичанська

У червні російські обстріли посилились. Хлопець каже — не було жодного спокійного дня. Гатили так, що навіть він, хоч весь час ночував у квартирі на поверсі, перебрався до підвалу.

На третій день такої ночівлі його будинок обстріляли й осколки залетіли через балкон та вікно до кімнати. Влад каже — уламки лягли прямо біля ліжка. Але після того обстріли вщухли.

— Я сподівався, що Лисичанськ втримають. Бо у Лисичанська і позиція добра — це висота. Потім мені й друзі-волонтери з Бахмуту почали казати: “Друже, скоро треба буде виїжджати, бо місто майже оточене”. Я вже це і сам потроху розумів.

Дивлюся, що все — ні одного військового, якась тиша кілька годин. Ніхто не стріляє. Прийшов до друзів — кажуть “вийшли”. Я за голову хапаюся — що робити? — ділиться Владислав.

Читати на тему

90% людей відмовлялися допомагати, але він не здався. Історія музиканта, який евакуює людей із гарячих точок

Розповідаємо історію музиканта з Дніпра, який вивозить людей з лінії фронту.

Евакуація під обстрілами

Влад каже, що того ж дня хотів виїхати, але ніхто з волонтерів до міста вже доїхати не зміг. Біля гуманітарного штабу стояло авто швидкої допомоги.

Я зателефонував губернатору. Кажу:

— Сергій Володимирович…

— Гайдай?

— Так. Я у місті Лисичанськ.

Він мені через годину зателефонував і сказав:

— Бачиш швидку? Сідай і їдь. Проклав мені маршрут.

З Владом виїжджав французький режисер, який проводив зйомки у місті, дві дівчини. З госпіталю хлопець забрав пораненого чоловіка і вагітну на восьмому місяці. І манівцями вирушив до Бахмуту.

Ми їхали дві з половиною години замість 50 хвилин. Інтернету ж не було — я просто орієнтувався на скрін карти. Дорогою зустрічав українські блокпости й там підказували, куди їхати.

Два села проїхали — потрапили там під обстріл. Близько — метрів 70, до 100, лягало поруч з нами, бо в нас швидка була досить примітна. У мене там істерія була — ми кружляли довго, — зізнається хлопець.

До Бахмуту всі дістались неушкодженими. Звідти Владислав евакуювався до Дніпра і вже тут влаштувався на роботу до благодійного фонду.

Каже: допомагати людям у нього виходить і робить це ще й для того, щоб у майбутньому, коли створить сім’ю, йому не було соромно перед дітьми.

У Лисичанську, на жаль, залишились бабуся та дідусь Влада — їх він не зміг вмовити виїхати. Та зараз, каже, читаючи втішні новини про контрнаступ нашого війська, має велику надію скоро повернутись додому.

Українські жінки не менш завзято, ніж чоловіки, наближають перемогу України своєю діяльністю. Історія двох героїнь, які борються на волонтерському фронті, нікого не залишить байдужими.

Тата Кеплер та Наталія Лелюх допомагають, як цивільним, так і військовим. Читай, що мотивує цих жінок.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!