Спочатку була мамина Макіївка й татів Крим, а потім рідний Бердянськ: історія захисника Штурмана, який торує шлях до деокупації всієї України

Перше, що помічаєш — це його очі. Може, і правда, то певні віконця душі, а можливо, просто цей оптимістичний погляд вибивається з фону, що сповнений пікселем.

І справді, одразу думаєш, що командир роти ударних безпілотних авіаційних комплексів 47 бригади Євген на псевдо Штурман — просто невиправний оптиміст. Та він це заперечує. Говорить: просто вміє добре орієнтуватись у змінних обставинах.

А ще — тому що розуміє, що попереду його чекає звільнення рідного Бердянська, у якому він народився. Потім мамина Макіївка й татів Крим, де Євген в дитинстві проводив кожне літо у бабусі.

Від баскетбольного майданчика до ТрО — кілька годин

До повномасштабної війни Євген працював головним спеціалістом у міжнародному відділі Антимонопольного комітету. Тож основна робота полягала у веденні проектів та спілкуванні з іноземцями. Були думки перейти у бізнес-аналітику та навіть запланована співбесіда на 24 лютого.

У переддень повномасштабного вторгнення РФ на територію України Євген після роботи, як і завжди, вийшов зі своїм другом пограти у баскетбол. Така вже маленька традиція, адже вільний час з’являвся лише у пізню пору.

О першій годині гра закінчилась, а о четвертій почалась нова реальність. Друг розбудив Євгена зі словами, що почалась повномасштабна війна. Однак це не викликало особливого шоку — обидва політологи та розуміли, до чого все йде після визнання “ДНР” та “ЛНР”.

Дивно так казати, але я вже усвідомлював, що буде повномасштабна війна.

Незадовго до 24 лютого чоловіки навіть встигли записатись на курси на полігоні. Та коли окупанти розпочали свій наступ, довелось навчатись вже в інших умовах.

А спочатку необхідно було вирішити нагальні питання: зібрати речі, закупити продукти, зняти готівку. Перед походом у військкомат — зустрітись з рідними.

Батьки Євгена мусили тікати з рідного Бердянська, коли російські загарбники були ще на підступах до міста. Чоловік пояснює, що обоє мають проукраїнську позицію, мама навіть організовувала мітинги неодноразово, тому ризик був надто високим, і родина це розуміла.

Під час зустрічі озвучив своє рішення піти боронити рідну землю. Брат і батько відмовляли, але мама прийняла цей вибір. Жінка й зараз турбується. Та військовий запевняє, що сподівається — до всього можна звикнути.

— В основному сумую за тим життям, тому що не маю часу приділяти увагу собі: у фізичному, духовному або емоційному плані. Але досягнуті результати роботи — ураження ворога та звільнення рідної землі — мотивують не жаліти себе, а вкладати більше ресурсів та робити те, на що я пішов, тобто нищити ворога і звільняти рідну землю.

Військовий шлях Євгена мав початись у Солом’янському військкоматі. Однак там чоловік отримав відмову. Йому пояснили, що його військової кафедри недостатньо — потрібен досвід.

Наступною була спроба у Солом’янській ТрО. Проте там теж без успіху — все вже було переповнено. У той визначальний для історії день на Євгена чекало лише повернення додому. Близько двох-трьох днів, коли починалась комендантська година, він не міг нічого робити — лише читав новини.

Я усвідомлював, що хтось воює за мене і за мою свободу. І для мене було дуже важко емоційно сприймати ці комендантські години.

Та до того як життя міста зупиняло свій плин, Євген встигав займатись волонтерською діяльністю, до якої долучався ще за шкільних років, коли допомагав з проектами для дитячих будинків.

Однак повномасштабна війна вимагала іншого напряму в благодійності. Тому чоловік сконтактувався з благодійним фондом, який допомагає військовому госпіталю, та дізнався, що потрібно.

Одразу взяв всі свої збережені гроші та поїхав по аптеках. Більшість була зачинена. У першій, яка працювала, Євгена застав сигнал повітряної тривоги, тому довелось шукати спочатку укриття, а потім — іншу аптеку, де була чимала кількість людей.

Черга мене пропустила, а на половині зустрівся не дуже приємний чоловік, який сказав: “Хто я, що я? Нічого не знаю стій в черзі”. Мене це дуже здивувало, але не конфліктував.

Читати на тему

У цивільному житті був організатором подій, а нині годує до 500 бійців: історія Олексія на псевдо Йогурт

Читай історію старшого кухаря Олексія на псевдо Йогурт — у матеріалі.

Не міг сидіти в штабі, тому почав літати

Чоловік і досі прагне, щоб українське суспільство продовжувало свій розвиток, поки він боронить Україну. Долучитись до оборонців Євгену все ж таки згодом вдалось і він став начальником групи планування в 102 батальйоні. Там і отримав своє псевдо Штурман від начальника розвідки.

Штурман — тому що завжди приходив в окопи або на зборах з командирами, показував їм на карті, де вони повинні стати та де повинні копати, що мають робити.

Сам теж не цурався тяжкої роботи та копав окопи, щоб займатись розвідкою. Коли був на Запорізькому напрямку, то ніяк не покидала думка, що його дім за 100 кілометрів.

Не міг просто сидіти у штабі. Я хотів уражати ворога.

На питання, як йому вдається планувати, коли світ настільки нестабільний, говорить, що у ЗСУ набагато простіше в цьому плані.

— У тебе є кількість людей та озброєння. І ти з цим працюєш. Усі наявні ресурси, що в тебе є, ти просто використовуєш і розставляєш їх. Плануєш так, щоб це було максимально ефективно. Я думаю, що це легше.

Тож почав думати, як це робити ефективно. Відповіддю стали безпілотні авіаційні комплекси — це новітнє озброєння дає можливість підібратись ближче до ворога, аби завдати йому якомога більших збитків.

Та водночас це можна робити у відносній безпеці, адже за умови правильного планування можна не зазнавати втрат. Хоча ворог і ставить собі як БпЛА, так і тих, хто ними керує, у пріоритет на знищення.

— Усвідомлював, що я вже в якомусь плані навіть на своїй посаді начальника групи планування все зробив і статичною залишається лінія фронту. Тому з’явився вільний час, щоб працювати на нулі та опановувати новий для себе фах, а саме — зовнішній пілот безпілотного авіаційного комплексу.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Eugene (@tatarenchan)

Пройшов навчання від школи Боривітер у Києві. А потім відкрив збір на Мавік-3 і почав займатись коригуванням артилерії, скидами. Приїздили різні підрозділи спеціального призначення ЗСУ та інші військові формування.

Оскільки в нас з побратимом були підготовлені позиції, то ми чудово працювали з такими підрозділами, які розкривали нам нові можливості ураження ворога.

Так підвищував свій професійний рівень, а потім з’явилась можливість піти на співбесіду у 47 бригаду. Після неї Євген не одразу отримав посаду командира роти.

Спочатку через розуміння, що він добре може впоратись з документами та плануванням, чоловіка поставили старшим оперативним черговим відділу бойового планування.

47 бригаду я обрав, мабуть, через цінності взаємоповаги та взаємодопомоги. Незалежно від звання ти завжди отримаєш пораду або допомогу.

Читати на тему

У сумці навіть автомат поміститься: історія української кулеметниці Лани

Лана розповідає, що раніше любила походи, байдарки, стрибала з парашутом. А тепер довелось полюбити ще й кулемет.

Крім того, Євгену дуже сподобався відбір, тому що він був трьохетапний.

Бачив, як безпосередньо відбирають вмотивованих людей, які хочуть нищити ворога та боронити Україну від загарбників.

Коли лише з’явилась можливість та анонс від Генштабу про створення роти ударних безпілотних авіаційних комплексів, Євген одразу запропонував командуванню свою кандидатуру, щоб створити такий підрозділ. Після цього отримав підтвердження і пройшов підвищення кваліфікації у Житомирському військовому інституті на посаду ротного.

Раніше йому складно було подумати навіть, що стане колись військовим. Хоча й з 2015 року з родиною допомагав ЗСУ. А тепер Євген не лише у війську, але й займається технологіями, які стали одними з тих, що змінили хід війни.

Мені подобається, що безпілотні авіаційні комплекси — це gamechanger (з англійської “річ, яка змінює хід гри”, — ред.) в цій війні, які відкрили дуже багато можливостей як для артилерії, так і піхоти й танків.

Євген додає, що ця зброя дуже важлива, адже допомагає безпечно уражати ворога з максимальною ефективністю.

Сам чоловік впевнений, що на своїй посаді повинен не лише бути вправним пілотом, але й застосовувати навички планування: починаючи від того, як керувати дроном, закінчуючи розумінням, які є види вибухівки чи як правильно викопати окоп.

Мені подобається, що я можу дати своєму особовому складу всі необхідні інструменти для виконання роботи, щоб це було безпечно та ефективно.

Трохи менше подобається у війську Євгену бюрократичний апарат. Адже впевнений, що може зробити більше не за папірцями та ноутбуком, а у роботі зі своїм особовим складом.

Тому часом його рятує прямолінійність. Принаймні, він у цьому впевнений, адже спокійно може знайти номер потрібного командира, щоб отримати все необхідне для свого особового складу.

— Я пояснюю, чому мені треба отримувати озброєння швидше або які у мене є проблемні питання. Тобто напряму комунікую з командуванням, а не через декілька осіб, тому що це дає більшу ефективність для мого особового складу.

На війні не лише змінив концепцію свого життя, де не зрозуміло, яким буде твоє майбутнє, але й навчився ще більше цінувати свою роботу. 

Чим більше ти робиш, чим ефективніше та швидше з’являється результат, тоді ти отримуєш це задоволення емоційне і спокій в душі.

Тому прагне після перемоги України спочатку трохи побути наодинці, а потім, можливо, з друзями поїхати у Крим.

А ще військовий має надію, що зможе після перемоги навідати загиблих побратимів, а також висловити їхнім родичам подяку за справжніх воїнів, які неодноразово рятували життя іншим.

Зараз, звісно, не найкращий етап у житті кожного. Однак і не найгірший, впевнений Євген. Адже він прийняв цю війну як факт та почав пошуки того, як бути у ній корисним. Тож на страхи та переживання не лишається місця, навіть коли потрапляє під обстріл. Говорить, просто робить, що може — лежить. На цих словах він починає сміятись.

Колись кожен військовослужбовець просто сказав собі: “Я помру. А коли це станеться? На цій війні або в моєму ліжку, коли мені буде 80? Це станеться”. Та сам факт того, що ти причетний до більшого, до цієї частини в історії світу, до звільнення рідної землі, надихає.

Іншим українцям військовий теж радить думати спершу про те, чи можливо якось вплинути на ситуацію, та правильно аналізувати свої ресурси. А ще — робити те, що до душі. Знайти свою справу та йти до неї.

Зізнається, що якби навіть не вдалось потрапити до Збройних сил України, то продовжив би займатись волонтерством.

Для того щоб емоційно бути на позитиві, я б займався тим, що знеболює мою душу під час таких тяжких періодів, як війна.

Чи останнє це протистояння з нашим одвічним ворогом — Євген не впевнений. У своїх роздумах він опирається на історичний шлях Росії як імперії окупантів.

Тож схиляється до того, що навіть після виходу на кордони 1991 року необхідно буде акумулювати ресурси та навчатись, а також — боротись з корупційною складовою системи. Адже не впевнений, що загарбники зможуть змиритись з відчуттям приниження.

Усе зберігаємо, усе контролюємо для того, щоб бути ще більш підготовленими.

Читати на тему

Якщо ми не переможемо, історія буде повторюватися: військовий Стріла про вагу українського спротиву

Воює не лише за майбутнє, а й за минуле: історія військового на псевдо Стріла.

Нам треба об’єднатися як суспільство навколо нашої мови, культури, віри та ідентичності

Наостанок говоримо з Євгеном про розвиток українців та вплив війни на нас усіх. Військовий запевняє, що суспільство ще з початку війни почало змінюватись. Однак після 24 лютого вона зачепила більшу кількість людей.

Люди просто усвідомили всю загрозу для себе та бажання відстоювати те, що у них є. І це об’єднало суспільство проти одного ворога.

Євген намагається бачити як позитивні зрушення, так і застарілі тенденції, над якими доведеться попрацювати. Йдеться як про культурний та мовний складники, так і про правовий. Зокрема, можна говорити про перехід на українську мову, а також ставати більш залученими до політичного життя і контролю кандидатів, щоб ті працювали в інтересах громади.

Усе для того, аби зменшити рівень корупції, а також обирати тих кандидатів на виборах, які справді будуть діяти в інтересах громади населених пунктів. Лише за цих умов, говорить Євген, можливі більші зміни.

Варто усвідомлювати те, що якщо ти хочеш обдурити державу, то потім вона не зможе захистити тебе.

Військового досі дивує, як його ж знайомі роблять речі, які, на його думку, мають бути викоренені, щоб дійсно жити як в європейському суспільстві.

Та водночас неймовірно надихає підтримка українців та бажання допомогти. Особливо коли віддати останнє готові ті, хто практично все втратив.

Сподіваюсь, що все ж таки ми зможемо в майбутньому після нашої перемоги побудувати реально сильну, міцну та незалежну країну.

У перемозі й сумнівів бути не може, адже внутрішні почуття українців, які ґрунтуються на історичній спадщині та національному характері, лише вкотре підкреслюють — ми не любимо, коли нас контролюють, і не будемо рабами.

Кожен військовослужбовець, кожен українець та усі, хто допомагає ЗСУ, скажуть, що я краще помру, ніж буду жити в Росії.

— З українців ніхто не хоче жити в Росії. Тому що бачить, як вони живуть і займаються тим, що нас називають нацистами та кажуть, що нас треба звільнити.

Добре, ми покажемо вам, що таке реальна свобода

---

Наразі Євген відкрив збір на нагальні потреби свого підрозділу: укомплектування, облаштування, перефарбування автомобілів.

За бажанням можна перейти за посиланням на Mono-банку та підтримати роботу наших захисників. Або ж зробити переказ на картку Євгена: 5375411203933259.

Хочеш ще задонатити на Мавіки? Без питань. Тоді тримай посилання на Mono-банку підрозділу БпЛА 47 бригади.

---

Та бувають життєві історії, у яких війна трапляється не один раз і навіть не двічі. І на жаль, часом розповідати їх доводиться вже не тим, хто їх прожив, а їхнім дітям. Читай, як війна в Афганістані, притулок у дитинстві та відсутність громадянства не завадили Халіду любити Україну й віддати своє життя, захищаючи її.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!