Коли на зміну одному фронту приходить інший. Історія братів Андросових, які тікали від війни двічі

Існують історії, які потрібно розповідати. Однак для їх оповідачів вони вже звичні, для слухачів — неосяжні. Не можна зрозуміти, скільки зрештою людська душа може витримати горя.

Здавалося б, що може бути гірше, ніж коли війна приходить у твій дім? Коли вона приходить двічі.

Коли окрім відомої для всіх жорстокості людської зустрічаєш нещадність долі.

Коли обіцяєш собі, що наступний рік буде кращим, а кожна нова звістка лише вибиває землю з-під ніг.

Кожен наступний крок по життю приносить не радощі дитинства чи юності, а вимальовує сивину на серцях ще маленьких дітей.

Колись давно були великі мрії та щастя у Донецьку

Колись ця сім’я могла вважатися великою і, можливо, дуже щасливою. Мама, тато і троє діточок. Усі безмежно люблять одне одного.

Ось вони йдуть святкувати другий день народження наймолодшого сина у найближчий парк рідного Донецька. Святкують і відпочивають. Антон активно займається спортом та мріє про велике майбутнє. Маленький Даніель хоче якомога швидше почати грати у футбол. А далі…

Весна, не стало батька, а в аеропорту, що всього за п’ять хвилин ходьби від дому, пишеться нова страшна історія. Її вже можна побачити у кіно, їхню розповідь про втечу без будь-яких речей — поки ні.

Читати на тему

Ангел, що оберігає сон онуки: зворушлива історія 84-річного дідуся

Щоб врятувати родину з-під обстрілів, дідусь сам сів за кермо та проїхав 500 км.

Минає трохи часу, на фоні звуки співчуття й іноді засудження. Ніхто не розуміє, як це — тікати від війни. Проте життя починається спочатку. Мама виходить заміж і народжує дитину. Старша Настя теж знаходить своє щастя і стає сама мамою двох.

Антон їде шукати своє нове майбутнє в інше місто і починає працювати. Проте повертається. Мама захворіла, а сестра не може фізично доглянути всіх.

Однак допомагати в лікуванні потрібно вже не мамі, а малому Даніелю. Не встиг він піти в перший клас і почати грати в такий омріяний футбол з друзями, як у його життя увірвалася боротьба — за власне життя. Антон тепер стоїть пліч-о-пліч з ним та відважно бореться проти хвороби разом із братом.

В один момент Даніель має попрощатися не лише з частиною тіла — ногою — але й з важливим елементом душі сім’ї — мамою. 17-річний Антон тримається задля брата, і вони продовжують боротись.

Від війни до війни — вісім років і дев’ять блоків хіміотерапії

Дев’ять з десяти блоків хіміотерапії вже минули, й здавалося, що доля нарешті йде назустріч з хорошими новинами. Проте замість гарної звісти лунають звуки пострілів та вибухів. Знову. Однак тепер у Білій Церкві.

У відчаї з’являється пост із проханням допомогти евакуюватись, у відповідь — допомога фонду Запорука. Тепер доля хлопчиків у їхніх руках.

Поки змінювалися за ці роки пейзажі за вікном, а пошуки щастя та миру майже увійшли у звичку, залишилось найважливіше — любов у сім’ї одне до одного.

Нові мрії зовсім дорослих дітей

Єдине, що Даніель став більше слухатись свого старшого брата Антона.

Такого, щоб він зовсім не слухався, не буває. Ми намагаємося один до одного підлаштовуватись.

Знаходити спільну мову їм не звикати, тепер разом, як і колись, намагаються вчити іноземні мови. Зараз вся увага — саме італійській. Даніель навіть уже  знає трохи слів та фраз: як привітатись, запитати “як справи?” та як на це питання відповісти.

У Львові закінчили проходити хіміотерапію. За два тижні в Італії встигли зробити КТ, МРТ всього тіла та інші обстеження.

Спочатку італійські лікарі говорили, що лікували не за правильним протоколом, який не підходить для остеогенної саркоми (злоякісна пухлина, що походить з власне кісткової тканини, — ред.).

Проте коли побачили гарні результати, то сказали, що все йде досить непогано. Під час останнього візиту запевнили, що все гаразд.

Потім хлопці поїхали до ортопеда, щоб він оглянув ногу та сказав, який розмір протеза необхідний.

Тепер ми йдемо в ремісію. Все буде добре, коли будемо там.

Давні мрії вже почали забуватись потрохи, як і відчуття дитинства. Тепер же брати хочуть, щоб Даніелю зробили протез і він почав ходити. Можливо, колись він знову зможе грати в футбол.

Така жага до життя завжди заслуговувала не лише поваги чи уваги людей, але й подальшої прихильності долі.

Подібну стійкість духу раніше можна було зустріти лише у книжках. Тепер — вона в душі кожного українця. Такого, як і Дмитро Юрін, який плив з Маріуполя крижаним морем, щоб врятуватись.