Маріуполь. Дев’ять літер, а скільки болю для українського народу. Тисячі втрачених життів, сотні поранених та літри пролитої української крові.
Російські нелюди розбомбили пологовий будинок в Маріуполі. Вони принесли смерть туди, де починається життя. Цього не пробачить жоден українець.
А 16 березня сталася ще одна жахлива трагедія в Маріуполі.
Окупанти скинули авіабомбу на драматичний театр, де за приблизними підрахунками переховувалися 1200 людей.
Пані Надія зі своєю родиною була там. Вони евакуювалися в безпечне місце зі свого будинку, яке знаходилося під обстрілами. Вона розповіла про той день.
Надія розказала, що в театр приїхала з зятем та дочкою 8 березня. Напередодні вони відправили бабусю з онуком в інше місце. Згодом вся родина зібралася в театрі.
— Людей у театрі було дуже багато. Нас уже заселяли на третій поверх у лівому крилі, якщо стояти обличчям до центрального входу. Заселяли просто в коридори. Де стоїш — там і лягай.
У підвалі люди лежали, як оселедці. Просто ніде було ступити.
Ми першу ніч коли приїхали, стояли на ногах. Прилягти ніде було. Там хоч паркет, але було дуже холодно. Приміщення велике, і воно дуже швидко охолоне.
Надія розповідає, що наступного дня почали укріплювати вікна, щоб ніхто не постраждав від уламків скла.
Побут у театрі був налагоджений завдяки волонтерам.
— З боку заднього входу стояла польова кухня, і щодня волонтери готували. На сніданок у нас був окріп – у кого залишалися чайні пакетики, той пив чай, у кого не було — просто пили окріп. На обід волонтери варили юшку.
Тобто від голоду вже ніхто б не помер.
На вечерю давали знову окріп і, якщо була можливість, давали печиво, особливо дітям.
Свідкиня подій повідомила, що за два дні до обстрілу в театрі провели перепис людей, набралось 1200 осіб.
— Але ми думаємо, що насправді було більше. Бо до нас завозили породіль із пологового будинку. Його розбомбили, і вагітних, і матусь із новонародженими перевезли до нас у театр.
Надія каже, що вагітних та молодих матусь селили в гримерки, які знаходяться з правого боку театру.
Також жінка розповідає, що напередодні вибуху переїхали з родиною до підвалу, а до того жили на третьому поверсі. В підвал було потрапити важко, вони заселилися на місце знайомих, які покинули місто.
— Вранці наступного дня і стався вибух. Це було приблизно о 9.45.
Люди з будинків поруч бачили яскравий спалах, вогненну кулю та вибух. То була авіабомба. Сила руйнування — просто жахлива.
Удар припав на задній бік театру. Бомба впала по косій, залетівши з правого крила на задню частину.
За словами Надії, усі, хто перебував у передній частині театру та у підвалі — вціліли. Підвали в театрі будували ще за радянських часів, на випадок війни будували. Вони витримають будь-яку бомбу.
А ті, хто знаходився у задній частині та у правому крилі будівлі — всі загинули. Гримерки, в яких селили породіль, були якраз праворуч. Там ніхто не вижив.
— Мої донька і зять саме туди збиралися теж за окропом. Але зять нахилився зав’язати шнурок, забарився на хвилину буквально, і ця хвилина врятувала їм життя.
Він стояв навколішки й зав’язував шнурки, і його аж підкинуло – такої сили була ударна хвиля.
— Нас просто засипало цементною крихтою. Але стіни витримали.
Жінка каже, що виходи не були завалені, тож всі вибралися з підвалу без проблем.
Те, що ми побачили навколо, — це були кров та хаос. Люди мали істерику. У мене була істерика.
Пані Надія каже, що перебувала ніби в трансі. Побачила, що люди допомагають пораненим і теж почала перев’язувати рани. Бинтів та антисептиків не було, чоловіки просто рвали ковдри на бинти.
Наступного дня родині Надії вдалося виїхати з Маріуполя.
— Нас просто врятував якийсь чоловік, який мешкав у будинку біля театру. Він побачив, як мій зять марно намагається завести машину і допоміг — дав акумулятор, налив 10 літрів бензину.
Я не знаю, хто це людина. Але він урятував всю нашу сім’ю.
Я мрію повернутися до Маріуполя, знайти цю людину і віддячити її. Сподіваюся, він виживе у цьому пеклі.
Окупанти тримають в облозі й інші міста України. Люди там живуть без води, їжі, світла та тепла, під постійними обстрілами. Раніше ми розповідали історію людей, яким вдалося врятуватися з Ворзеля.